– Соромно сказати, – зізнався мені нещодавно учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні, – я останнім часом боюся у сутінках виходити на вулицю. Поб’ють, а то й уб’ють. Лише тому, що я захищав Вітчизну від фашистів.
І старий чоловік (ім’я просив не називати) заплакав. А з ним – і я. Мій батько – офіцер, служив у льотних військах – теж воював…
А цими днями мені зателефонувала Ганна Гавриленко – голова ради багатодітних матерів Арцизького району. Була вона дуже схвильована. І наполегливо просила все, про що скаже, дати в обласну газету.
– Дуже правильно, що «Одеські вісті» роблять опитування на теми, які усіх нас хвилюють, – сказала вона. – І нехай відповіді різні. Але це наша думка. Особисто для мене кожна з них цікава.
А почула я від неї ось що.
– Мене вразило нещодавнє телеповідомлення про жорстокі катування п’ятнадцятирічними молодиками ветерана в Дніпропетровській області. Палити тіло лезом розпеченого кухонного ножа лише для того, щоб побачити реакцію на біль, – незбагненно! Причому катування – з інквізиційного гестапівського набору. І це – напередодні світлого Дня Перемоги!
Я місця собі не знаходжу від побаченого. До чого ми йдемо? Чого ще навчить наших дітей прославляння нацистів, які по-звірячому знищували радянських людей під час війни? Причому не таємно, а відкрито. І образливо, що наш Президент підняв роль зрадників, вбивць невинних людей до героїзму! Боже мій, що б сказали на це мої батько, свекор – ветерани війни, якби вони були живі? Як ветеранам пережити те, що їх, захисників Вітчизни від фашистської чуми, називають нині окупантами? А тих, хто напав на нашу країну і зрадив її, – героями.
Сьогодні сумління продається легко, бездумно. За долар, мішок картоплі, гривневу майку, за «постояти з плакатом». Що ми робимо, люди добрі?!
У мене на книжковій полиці стоять безцінні праці Сухомлинського. Як допомогли вони мені, і також у нелегкий час, виховати гідними людьми моїх п’ятьох дітей. Честь, совість, порядність, працелюбність, повага до старших, любов до Батьківщини – всі ці слова промовлялися у нашій родині не так собі. За Сухомлинським: перше посаджене деревце – для мами і тата. Перші з них плоди – для них також. У ті роки я не пригадаю випадку з життя району, щоб молодик підняв руку на стару людину. Кваліфікованою була виховательська робота на всіх етапах розвитку дітей. Немає нині такого, ні.
Як ми, дорослі, допустили, що володарем наших дітей став тричі проклятий долар?! Що у наше життя – колись таке ясне і по-своєму щасливе – вторглися наркоманія, СНІД, безробіття? Колись я читала про безробіття в Америці і не розуміла: та як же це так, роботи повно, а людей звільняють? Тепер розумію. Дожили до цього ганебного явища і ми.
Я часто думаю про те, як складеться доля дітей із 322-х багатодітних сімей, що є в нашому Арцизькому районі. Що чекає на цих дітей, якщо батьки явно не зможуть матеріально підтримати їхнього вступу і навчання до технікумів, вузів? І я за молодшого сина також хвилююся. Дедалі голосніше говорять: контрактній основі – широку дорогу, бюджетна – зводиться до мінімуму. І знову у пошані долар! Він знищує все. Хоча з єлейних вуст Юлії Тимошенко чуємо запевняння типу «не допущу!» Але люди-то розуміють: перегони за президентське крісло розпочалися. І обіцянки, якими нас закидають, – порожній звук. Тепер ось страхають кризою. Годі на неї посилатися! Здається мені, нині все робиться, щоб спустошити, очерствити душі наших дітей. А що може бути трагічніше за втрачене покоління!?
