Мені хочеться розповісти про свою особисту участь у бойових діях щодо розгрому німецького фашизму у Великій Вітчизняній війні. Особливо це актуально напередодні святкування 64-ї річниці нашої Перемоги.
Добре пам’ятаю запеклі бої, що розгорнулися на початку 1945 року на Гронському плацдармі (Угорщина). Я, гвардії старший лейтенант, командир батареї, веду артилерійський вогонь по цілях у місті Естергомі, розташованому на правому березі Дунаю. У цей час мій спостережний пункт відвідав начальник штабу артилерійського полку гвардії майор Резван. Він відзначив умілі дії батареї та побажав мені і батарейцям подальших бойових успіхів. Після похвальних слів начальника штабу на нашу адресу ми посилили артилерійський вогонь по фашистах. Раптом налетіла ворожа авіація, і поблизу мого окопу вибухнула авіаційна бомба. Мене засипало землею. Коли витягли з-під землі, я був живим трупом – ні слуху, ні зору, ні дихання. На щастя, досвідчений санінструктор гвардії молодший сержант Дмитро Смілик, він же мій ординарець, оживив мене методом штучного дихання і на гарматному передку відвіз до медсанбату нашої 93-ї гвардійської Харківської стрілецької дивізії. Тут мені надали кваліфіковану медичну допомогу. Відновили зір та слух, нормалізувалося дихання та серцебиття. Через декілька годин я став абсолютно здоровою людиною.
Від госпіталізації відмовився і поїхав на передову. Там йшов бій. Начальник медсанбату дав супроводжуючого, лейтенанта медичної служби. На вогневій позиції я знову приступив до керівництва бойовими діями свого підрозділу. Ми, радянські воїни, без страху дивилися смерті в обличчя, стояли насмерть, щоб захистити життя нинішнього та майбутніх поколінь.
Це була війна! Тепер настав мир. У мирні дні, у трудових буднях, з роками, внаслідок фронтових поранень та контузії, стало погіршуватися здоров’я, захворіли ноги. Щоб почати лікування, слід визначити діагноз. Районна лікарня направила мене на ультразвукову діплерографію до Ізмаїльського медичного підприємства «Альфа-Медсервіс», розташованого у міській поліклініці по вулиці Клушина. Тут власник у білому халаті, прочитавши моє направлення інваліда ВВВ, і, як мені здалося, єхидно посміхнувшись, безапеляційно проказав:
– Ставайте в чергу, платіть гроші, ми приватне підприємство.
При цих його словах згадалося, як ми проявляли неймовірну спроможність у бою, йшли у огонь і воду, прагнули у першу чергу (там другої черги не було) знищити фашистів, захистити радянських людей (приватників і неприватників), які кували перемогу на просторах Батьківщини чудової. Слова «приватник» тоді не існувало. Тепер я, інвалід Великої Вітчизняної війни, простояв в черзі сім годин, з десятої ранку до п’ятої вечора. Процедура коштувала п'ятдесят гривень і тривала усього п’ять хвилин. Непогано: 10 грн – одна хвилина. Дії власників «Альфа-Медсервіс», принаймні, аморальні. Вони, завдяки нам – переможцям, одержали, швидше за все, безкоштовну вищу освіту та можливість відкрити приватне підприємство. Їхній щоденний заробіток, напевно, складає більше моєї пенсії, яку я одержую раз на місяць. При цьому слід нагадати приватним медикам, що лікар за визначенням мудреців, є скромним, але дієвим творцем життя. Я не помилюся, якщо скажу, що приватна діяльність української медицини стала, на жаль, системою. У м. Ізмаїлі, наприклад, працює й інша діагностична організація «Інто-Сана». Тут мене обслуговують поза чергою. Але це обслуговування коштувало удвічі дорожче. За десять хвилин так званої комп’ютерної томографії, довелося заплатити двісті гривень! При цьому ізмаїльці порадили прийняти лікування у їхній клініці, яка розташована у м. Одесі, по вул. Варненській, 2. При відвідуванні цієї клініки мені повідомили: лікування коштує одна тисяча сто гривень на добу. Неймовірно, але факт фактом, цей безлад реальний. Усе прозоро до непристойності: виманити з кишені пацієнтів якомога більше грошових купюр. Мені здається, такий грабунок, а це неприкритий грабунок, злочин проти народу і гідний осуду. Під час розмови я переконався: лікувальний процес в «Інто-Сані» такий же, як у будь-якій районній лікарні. Різниця лише у тому, що у кожній палаті встановлено телевізор, але ж телебачення – не лікування, а розвага, і задовольнити емоційні потреби найзручніше у знаменитому Одеському театрі музичної комедії. На прем’єру можна купити пристойне місце у партері за сто гривень.
На завершення відзначу ще одну рису. У нашій сучасній дійсності є немало прикладів уважного ставлення лікаря до хворого, особливо учасника Великої Вітчизняної війни. Скажу наша Болградська районна лікарня проявляє неймовірну спроможність у справі захисту життя та здоров’я населення району. Це викликає у людей почуття гордості. Наведу один яскравий приклад. Якось я серйозно захворів, перебуваючи майже у передсмертному стані. На щастя, до мене додому з доброї волі прийшли дільничний лікар-терапевт Галина Степанівна Хаджи та медична сестра Марія Федорівна Кісеолар, і вони поставили мене на ноги. У зв’язку із цим, я з вдячністю присвячую їм знаменитий вислів Гіпократа: «Життя – настільки велике диво природи, що не можна не спробувати навіть будь-яким обхідним шляхом його врятувати і нерідко у цьому вдається досягти успіху». У цих словах не лише чесний розум, але й проблиск надії. Галина Сергіївна разом із Марією Федорівною із успіхом знайшли цей обхідний шлях, спробували і домоглися успіху, вони врятували моє життя. Їхні славні діяння у медичній сфері заслуговують на довіру та вдячність. Спасибі їм від усього серця.
