Шановні охоронці державних рубежів!
Дорогі ветерани-прикордонники!
Прийміть сердечні вітання з нагоди вашого професійного свята.
Вартові державних рубежів завжди були у великій повазі і шані в українського народу. Прикордонні війська стали важливою ланкою в системі зміцнення національної безпеки, захисту політичних, економічних і військових інтересів незалежної України.
Недоторканність Державного кордону є особливо значущою для жителів нашої області, адже їх добробут і спокій визначаються сьогодні вимогами порубіжжя з Європейським союзом. Це потребує від прикордонників Одещини впровадження нових підходів до вирішення питань безпеки Державного кордону, досягнення якісно нового рівня служби, що відповідав би європейським стандартам, зміцнював міжнародний імідж України.
Впевнений, що усі ви і надалі будете вірно служити інтересам України та її громадян, з честю примножувати славні традиції старшого покоління.
Цього святкового дня висловлюю глибоку вдячність вам, дорогі ветерани прикордонної служби, усім тим, хто нині сумлінно і самовіддано виконує почесний конституційний обов’язок щодо забезпечення недоторканності кордонів нашої Вітчизни.
Бажаю вам і вашим сім’ям міцного здоров’я, щастя, оптимізму, родинного миру і спокою. Нехай любов до України і людська шана надихають вас на нові звершення у благородній справі вірного служіння рідному народу.
З повагою,
голова Одеської обласної ради
М. СКОРИК
Шановні друзі!
Щиро вітаю вас з професійним святом – Днем прикордонника!
Майже століття охороняють Державний кордон прикордонники України. Це були нелегкі роки в історії нашої держави. Забезпечення безпеки держави у 20 – 30 роки минулого століття, участь у бойових діях в роки Великої Вітчизняної війни, охорона Державного кордону у повоєнні роки, створення Прикордонних військ незалежної України та їх подальше реформування у Державну прикордонну служби України – це далеко не повний перелік славетних справ усіх поколінь охоронців Державного кордону.
Державна прикордонна служба України, а у її складі і Південне регіональне управління, прямують шляхом подальшої розбудови й становлення. Однак залишаються незмінними славні прикордонні традиції, дух прикордонної служби, спадкоємність поколінь прикордонників.
Нинішнє покоління прикордонників є надійним гарантом недоторканості священних рубежів нашої Вітчизни.
Вірні славним бойовим традиціям, воїни-прикордонники виконують складні завдання з охорони Державного кордону, проявляють зразки мужності, високої професійної майстерності та самовідданості.
У цей святковий день бажаю вам та вашим родинам міцного здоров'я, щастя, миру й благополуччя, добра, наснаги й успіхів у відповідальній і почесній службі на благо України.
З повагою,
голова Одеської обласної державної адміністрації М. СЕРДЮК
Грамота для Порфировича
Цими днями зателефонувала Любов Іванівна Мазур – фахівець відділу виховання Ізмаїльського прикордонзагону, людина дуже душевна і добра. Вона заклопотано повідомила, що вже майже тиждень їй постійно телефонує якийсь Петро Порфирович і просить вручити йому грамоту, тому що він свого часу допомагав прикордонникам.
Ветеранів-прикордонників ми з Любою знаємо всіх на прізвища. Але от прізвище Бєлінський я почув вперше. Закралася думка: невже багато років залишали без уваги шановну людину?
Їхали до мікрорайону «Південний», очікуючи зустріти озлоблену на увесь світ людину, але побачене вмить перевершило всі сподівання.
Старі коричневі дерев'яні двері в однокімнатну квартирку на другому поверсі п'ятиповерхівки виявилися не замкненими. Як видно, на нас чекали, і це вселяло оптимізм. Вузенький передпокій, маленька кухонька, кімнатка з декількома стільцями, столиком, заставленим іконами і різним церковним начинням. Сидячи на застеленому стареньким покривальцем ліжку, зустріла нас усміхнена, на вигляд міцна, літня людина. Це і був Петро Порфирович Бєлінський – людина складної долі, набожна і дуже відповідальна.
…Він повідав давню історію. У 1963 році прикордонна застава «Копана Балка», нині – Відділ прикордонслужби імені генерала Лавриненка, не одержала вчасно молодого поповнення солдатів осіннього призову. І саме в цей же час на одній з дільниць застави виникли проблеми. Румунська сторона повідомила, що з місць позбавлення волі у бік кордону втекли троє рецидивістів, можливо, вони переправилися через Дунай. Начальник застави майор Шило вирішив провести пошук. Із цією метою необхідно було вислати укрупнені прикордонні наряди для прочісування берегової обмілини і плавнів. З огляду на те, що солдатів не вистачає, звернувся до начальника збройної охорони розташованого на дільниці застави Ізмаїльського консервного заводу Петра Емілевича Соболєва і попросив виділити кілька людей на допомогу прикордонникам. Петро Емілевич у присутності начальника застави викликав до себе кількох дружинників. Серед них був і Петро Порфирович. Так він на час і став прикордонником.
Порушників затримали на четверту добу.
А потім у клубі консервного заводу відзначали День дружинника – було таке свято колись. Ось там, у присутності всього колективу заводу, Петро Порфирович був нагороджений Почесною грамотою за активну допомогу в охороні Державного кордону, яку вручив йому начальник застави. Схвильований і щасливий вийшов на сцену, узяв грамоту і сказав: «Спасибі!» Але, піймавши лукавий погляд майора Шила, додав: «Служу Радянському Союзу!»
Цю дорогу нагороду Петро Порфирович показував всім друзям і знайомим, він був по-справжньому гордий за себе, і безмежно вдячний прикордонникам за високу оцінку його, здавалося б, простого вчинку.
Багато води стекло з того часу. Не все гладко склалося в долі Петра Порфировича. У середині шістдесятих він разом із дружиною виїхав у далекі краї на заробітки, а Грамоту залишив на зберігання матері. Та не склалося на чужині, через 13 років повернувся, але сам. На жаль, його Грамота на той час зникла.
Якось зустрів у місті старого товариша, і стали вони згадувати молоді свої роки. Ось тут і запитав його друг про прикордонну грамоту. Зникла вона, зі смутком відповів Порфирович. Товариш порадив звернутися на прикордонну заставу із проханням, якщо можна, видати йому замість старої – нову! І пішов наш герой на заставу, не сподіваючись на успіх, але як говорить приказка «За попит грошей не беруть». Звичайно ж, прикордонники «зважили на становище», дали телефон відділу виховної роботи із проханням передзвонити пізніше. Дід зрозумів це по-своєму, зателефонував лише через два із лишком роки, покладаючись на чиєсь добре серце і розуміння, але зовсім не сподіваючись на диво...
Коли ми йшли, він вибачився, що не може нас нічим почастувати, але витонченим рухом, у минулому справжнього джентльмена, дістав заховану заздалегідь під подушкою плитку шоколаду і вручив його Любові Іванівні, збентеживши її. Ми спускалися сходами з почуттям глибокої поваги до цієї людини, з бажанням зробити для неї маленьке свято. На щастя, це в нашій змозі і повноваженнях. Поміркуйте самі, багато людей роками домагаються справедливості, не поділивши спадщини, заперечують у судах території земельних ділянок, а наш Порфирович давно мріє повернути дорогу для нього річ – Грамоту від прикордонників!
А нещодавно, озброївшись пакетом із продуктами, довгоочікуваною Грамотою, яку з великим задоволенням підписав командир, знову відвідали нашого Порфировича. Привітали його зі святом і заступник командира частини підполковник Олександр Ковальчук нагородив його новою грамотою. Петро Порфирович дбайливо поставив її на столику серед церковних ікон, і потекли по його світлих очах сльози радості.
Ось так доживає своє століття Петро Порфирович, у гордій самотності, без дружини, без дітей і без онуків, сподіваючись на свої сили і Божу допомогу, яку він заслужив, провівши у молитвах довгі дні й ночі, допомагаючи, чим можна, таким же забутим дідусям і бабусям. А ще зігріває серце старого його Почесна грамота, що повернулася через майже 46 років, єдина в житті нагорода, отримана за несення, що називається, справжньої прикордонної служби, від начальника застави у далекі шістдесяті роки минулого століття.
Сергій СУХЕНКО, начальник прес-центру Ізмаїльського прикордонзагону, полковник у відставці
