У житті мене підтримують вірші ліни костенко

Людмила Ярославівна Прокопечко народилася у с. Визирці Комінтернівського району. Закінчила Білгород-Дністровське педагогічне училище, Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова, за фахом – вчитель російської мови та літератури. За її ініціативи у 1995 році у м. Южному створено першу українську школу, директором якої вона працювала десять років.

9 квітня 2005 року розпорядженням Президента України призначена на посаду голови Комінтернівської районної державної адміністрації.

Депутат Одеської обласної ради. Нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеню та церковним орденом Святої великомучениці Варвари, Почесним знаком «Відмінник освіти України», неодноразово удостоєна почесних звань «Жінка року» у сфері державного будівництва.

– Кажуть, що посада голови райдержадміністрації – не жіноча, а як Ви вважаєте?

– Суспільство було давно поділено на жіноче і чоловіче, коли жінка в основному була вдома, а чоловік працював. Сьогодні ситуація зовсім інша. Такого поділу, як на мене, вже нема, існує тільки одне: нежіночою професією є та, яка вимагає значних фізичних навантажень, що взагалі для природи жінки не властиво.

Все останнє не може бути жіночим або чоловічим. І людина може бути чи на своєму, чи не на своєму місті. Але я кажу, що враховуючи фізіологію жінки, скажемо, на такій роботі, як у мене, треба бути фізично сильною, але насамперед – сильною духовно і морально. Адже можна зламатися, якийсь удар так тебе може підкосити, що потім буде важко піднятись. Отож керівникам такого рангу треба виховувати в собі силу духу, силу волі та бути фізично сильною. Тому треба займатися спортом.

– З якими славетними людьми, – жінкою або чоловіком, – що жили в ХІХ-ХХ століттях, Ви хотіли б зустрітися? І чому саме з ними?

– Ви знаєте, для мене зразок жінки – це паніматка Тереза... Ця особистість жила з добром і сіяла на землі добро. Вона для мене – людина, заповіді якої надихають на життя, а воно, на жаль, не таке довге. Тому, як і вона, поспішаю робити добро, яке згодом люди оцінять.

– З ким Ви найчастіше радитесь, коли Вам дуже важко? І якщо дуже важко, чи плачете Ви? І як давно Ви плакали?

– Насамперед, це моя команда, мої працівники, мої заступники. Ми настільки вже звикли разом працювати, що вони відчувають навіть кожен мій погляд, кожне моє слово. І коли ми щось вирішуємо, хоча останнє слово залишається за мною, я завжди з ними раджусь. Крім того, моєю порадницею була і залишається старша сестра. Хоча по роботі мені з нею радитися не доводиться, але в життєвих ситуаціях – часто. Можливо, вже зараз менше раджуся з мамою, але це тому, що не хочу її перевантажувати своїми проблемами...

– А коли Ви плакали?

– Плачу, плачу... Рідко, скажемо так. Я людина дуже емоційна. Але останнім часом навчилася стримувати себе, аби це не сприймалося як слабкість. Мене, наприклад, може дуже розчулити чиясь доля, дитина без матері... коли я бачу, що страждає людина, а ти відчуваєш своє безсилля і не можеш допомогти, чи врятувати, якщо це стосується життя. Таке часто буває...

– Серед Ваших підлеглих є й чоловіки, й жінки. З ким Вам легше працювати? Хто відповідальніший – представниці прекрасної статі чи сильної?

– Ви, Іване Георгійовичу, за патріархат чи за матріархат? Напевно, чоловік і жінка так створені Богом, що вони один одного доповнюють. І якщо жінка більш організована і більш відповідальна та скрупульозна, то чоловіки частіше продукують якісь нестандартні ідеї, хоча часто вони необов’язкові. Я їм прощаю це, якщо бачу присутність у них такої небайдужості. І думаю, що працювати легко і з одними, і з іншими, якщо ці люди на своєму місці.

– Вам доводиться розв’язувати багато проблем життєдіяльності району. Яка з них найскладніша для Вас? Не дає спокою…

– Вони змінюються час від часу. Головне зараз для мене – забезпечити людей якісною питною водою. Це те, що зараз найболючіше і найголовніше. Крім того, мене дуже хвилює проблема демографічної ситуації. Ми ще не можемо перейти на той рівень, коли у нас буде народжуватися людей більше, ніж помирає. Я вважаю цю проблему номер один. Хоча з кожним роком у нас в районі нібито стан справ поліпшується. Але на сьогодні, на жаль, смертність ще переважає. Тому так багато часу і зусиль ми спрямовуємо саме на захист материнства і дитинства.

– Ви очолюєте райдержадміністрацію чотири роки, але посади не вічні і, звичайно, колись Вам доведеться її покинути. А сьогодні Ви можете собі сказати: «Ця моя ідея втілена. Цим я пишаюсь». То чим саме Ви пишаєтесь сьогодні?

– Чесно кажучи, мені не буде соромно залишити цю посаду, тому що за цей час я намагалася якомога більше робити для людей. І вони сьогодні, мені здається, це відчувають... А пишаюся тим, що громада Комінтернівщини стала іншою за ці чотири роки. Тобто люди, насамперед, усвідомили себе частинкою великого українського народу і в них піднявся дух патріотизму і національної свідомості. Це відчувають всі. Тим, що громада стала згуртованішою, що знайшли в собі сили побороти всі ті суперечності, що нас роз’єднують, а знайти розумні шляхи і побудувати свої стосунки на тому, що нас об’єднує. І коли я бачу це під час спілкування з людьми, відчуваю, що вони тягнуться за моїми ідеями. І мені не треба працювати над їх втіленням тільки самій, або з вузьким колом людей. До їх втілення залучається дуже багато людей, і я вважаю, що це найзначніша перемога.

– Припустимо, що через багато років Ви візьметеся за мемуари. Про що була б Ваша книжка? Яка тема була б у ній рефреном? І що саме не увійшло б до цієї книжки?

– Ви, Іване Георгійовичу, ще зарано відправляєте мене за письмовий стіл. Я так багато ще хочу зробити, що не думаю над мемуарами. Часу мало, і він так швидко спливає, що мені хочеться його трошки призупинити, розтягнути, щоб встигнути зробити якомога більше. Тому я над цими питаннями якось не замислювалася. Ну а якби довелося писати, то головною темою, рефреном цієї книги, була б любов до Батьківщини, до рідної землі... А що саме не увійшло б, то я вважаю, до того часу погане забулося би. Бо погане забувається, а залишається те, що хочеться пам’ятати, те, що тебе якось надихало…

– За що Ви себе поважаєте? Від яких рис характеру Вам не вдається позбавитись?

– Поважаю себе за вірність слову, тому що я не вмію підводити людей. І це, я думаю, у мене виховали батьки – почуття справедливості і вірність слову. Я думаю, що це ті головні якості, які сьогодні мені допомагають. І люди мені вірять саме тому, що я не даю порожніх обіцянок. Якщо говорити про те, чого мені не вдається позбавитись, то це, напевне, трохи така... імпульсивність і запальність характеру, коли миттєво все хочеться зробити… Поступово борюся зі своїм запальним характером, щоб оточення менше це відчувало.

– У районі два перших керівники: Ви і голова райради. Тобто, на одній кухні два господарі. Чи не заважаєте Ви один одному? Чи вдається Вам досягти консенсусу заради мешканців сіл району?

– Сама позиція, коли два господарі, вона, взагалі, нікому ніколи не подобалася. Але так склалося. Коли ти господар, тобі хочеться, щоб за прийняте тобою рішення ти й відповідав. Ситуація, в якій ми перебуваємо, породжує конфлікти, але вони закладені у самому законодавстві через те, що нормально не прописані повноваження двох перших осіб району. Тому час від часу виникають ці конфлікти, і не тільки в Комінтернівському районі, але й на рівні, як Ви знаєте, президента і прем’єр-міністра. Конфлікт залишиться, поки він не буде урегульований законодавчо. На рівні міжособистісних стосунків доводиться десь йти на поступки, домовлятися, щоб цих непорозумінь не було. І на сьогоднішній день і мені, і голові районної ради Дмитру Івановичу Макосію довелося десь «наступати на горло власній пісні», заради того, щоб дійти до якогось мирного урегулювання питань. І сьогодні ми бачимо, що результат, дійсно, позитивний. І, слава богу, що знайшлося достатньо мудрості не конфліктувати далі і обходити ті гострі кути. Ми, звичайно, сперечаємось з головою райради, але дивлячись один одному в очі... Давно дійшла висновку, що краще сперечатись у кабінеті, аніж виносити це на люди.

– Це про соціально-економічну кухню району, а хто веде вдома у Вас домашнє господарство?

– Дома ведеться господарство саме собою, тому що його як такого немає, скажемо так. Дітей маленьких немає, яких треба доглядати. Вони, слава Богу, дорослі. І мій чоловік, і я – соціальні люди. Чесно скажу, у нас ніколи не було проблем у тому плані, хто з нас приготував їсти. Тому, що ми завжди були і є настільки зайнятими громадською роботою, що домогосподарство стало другорядним.

– Людмило Ярославівно, якщо я напрошусь до Вас у гості, яким своїм фірмовим блюдом Ви мене пригостите?

– Чебуреками... Я з задоволенням приготую цю страву...

– Ваше ставлення щодо доведення до кінця політреформи, до чого часто закликає В. Ющенко?

– Я ніколи не погоджуся з тим, що Президента має обирати 400 чоловік у парламенті, які між собою домовляться, організувавши, як кажуть, закрите акціонерне товариство, яке буде керувати Україною. Тому ці зміни до Конституції, які пропонує Віктор Андрійович та вніс на розгляд парламенту, мені особисто здаються нормальними, як логічне продовження конституційної реформи. З одного боку, я начебто не зацікавлена у цьому – ліквідовуються місцеві адміністрації. Але, з другого боку, для мене, як для керівника, цілком зрозуміло, що не буде, по-перше, тієї плутанини, а по-друге, будь-який керівник не має залежати від якогось чиновника, що вирішує його долю. Я була б щасливою, якби мене обирали люди. І я готова йти на вибори, боротися зі своїми опонентами, доказувати свою точку зору. Але й відповідати перед тими, хто мене обрав, а не залежити від того – подобаєшся ти сьогодні чиновнику, чи завтра будеш іншому подобатися. Я цілком впевнена, що і бюджет має формуватися знизу доверху, і треба підвищити відповідальність і розширити повноваження громад. На мій погляд, саме такий шлях свідчить про розвиток демократії в Україні, демократії, про яку ми так багато говоримо у ЗМІ. Тому я цю ідею підтримую, і якщо дійде до референдуму, я буду голосувати за це.

– Відомо, що у бюджеті району недостатньо грошей щодо захисту найбільш соціально незахищених верств населення, і, як мені відомо, інвестори через кризу не дуже охоче йдуть Вам назустріч. Як влада в районі допомагає людям?

– Сьогодні фінансово напружена ситуація в Україні не обминула і наш район. Ми ці півроку дуже серйозно працювали над резервами, за рахунок яких можна було поповнити бюджет. І ось вперше за півроку ми вже маємо виконання по всіх показниках. Ми виконували свій загальний зведений бюджет, але не виконували бюджет, який формувався з податку доходів фізичних осіб. Ми ж не дотаційний район, легше виживати районам, які на 80 відсотків отримують дотації з бюджету. А ми заробляли за рахунок своїх підприємств, тому підприємствам стало важче, й відразу виникли складнощі. Ми попрацювали, збільшили вдвічі надходження по місцевим податкам, вдвічі – надходження від оренди землі, і вийшли на рівень, при якому маємо стабільну ситуацію. У нас, слава Богу, не було ніяких масових скорочень на підприємствах, ми, як і раніше, на одному з кращих місць за кількістю незайнятого населення. Але коштів не вистачає, адже проблем дуже багато. З метою поліпшення ситуації, ще три роки тому був створений Благодійний фонд соціально-економічного розвитку району, який заснували наші провідні підприємства. Сьогодні цей Фонд успішно працює, і до честі наших підприємств і підприємців, навіть криза не відвернула їх від тих проблем, якими живе район. За можливістю вони далі провадять проекти, які взяли. І я безмежно вдячна їм за розуміння: сьогодні ми абсолютно не залучаємо бюджетні кошти на підтримку багатьох програм – і щодо ветеранів, і щодо афганців, і щодо дітей, – все це тримається на плечах отих самих наших підприємств. З радістю говорю про те, скільки багато було виділено коштів і на ветеранів Афганської війни, і на День Перемоги, і на Міжнародний День захисту дітей. Крім підприємців, всі державні службовці взяли участь у цих акціях.

У нас діє програма «Державні службовці – дітям». За кожним з них закріплена сім’я. Люди не повинні відчувати, що їм було важко, а стало ще важче. Вирішується питання по завершенню будівництва дитячого садка у Олександрівці, Вовківському – це не фінансувалося і не буде фінансуватися з державного бюджету. Ми залучаємо зараз кошти для підтримки будівництва, що вже почалося – це реконструкція Палацу культури, це й газифікація, й водозабезпечення...

– І все ж таки, що є сьогодні пріоритетним у Вашій діяльності?

– Головним сьогодні є стабілізація економічної ситуації і недопущення зниження обсягів, які район має по всіх галузях господарства. Ми зараз активно працюємо над програмою зеленого туризму, і зроблено вже багато: розроблено вісім маршрутів, розпочато ряд цікавих проектів, адже ми є учасниками одного із міжнародних грантів. Ми сьогодні дуже активно залучаємо інвестиції у сільське господарство. Криза, з одного боку, така дуже негативна ситуація, але є й можливість сільському господарству на цьому тлі трохи піднятися, адже продовольство – це те, що при будь-якій кризі для людей необхідне. Зокрема, ми виправили ситуацію у птахівництві і дійшли до того рівня, який був колись. На одній птахофабриці сьогодні, за рахунок модернізації, нових технологій та інвестицій, ми виробляємо більше продукції, ніж раніше на чотирьох. Такі самі інвестиції ми плануємо залучити й у тваринництво.

Що стосується реалізації соціальних програм, то для наших людей найбільш важливими залишаються дві дуже серйозні проблеми: забезпечення теплом і питною водою. Вони потребують значних вкладень, і ми всі ті можливості, які у нас з’являться, спрямовуємо саме на ці дві проблеми.

– Відомо, що у голови райдержадміністрації, м’яко кажучи, обмаль часу для особистого життя. А коли воно випадає, як Ви відпочиваєте?

– Найчастіше, коли з’являється час, проводжу його з онуком. Це для мене найкраща реабілітація. Бо він дає мені стільки енергії!.. Тому намагаюсь хоча б раз на тиждень кілька годин присвятити йому.

– Ваша улюблена книга, улюблена пісня? Чому саме вони?

– Я дуже люблю книги, але, на жаль, для них у мене обмаль часу. Наприклад, нещодавно купила чергову збірку творів Куельо, яким дуже захоплююсь... Дуже часто звертаюсь до віршів Ліни Костенко, які мене підтримують у житті і допомагають відповісти на деякі мої запитання. «Запевнити вас, дозвольте, якщо мене ви зігнете в дугу, то та дуга, напевне, буде вольтовою». О, це той вірш, який мене підтримував у різних життєвих ситуаціях...

– Ваше улюблене прислів’я, до якого Ви часто подумки звертаєтесь, і чому?

– Хто не хоче робити, той знаходить тисячу причин, хоче – знайде тисячу можливостей. Це моє улюблене прислів’я, і я завжди ним користуюсь.

– Ви публічна людина, і про Вас, як і про будь-яку іншу, створюють різні чутки. У таких випадках Ви виправдовуєтесь, берете до серця чи не звертаєте уваги?

– Ви знаєте, я, напевне, пройшла всі три етапи. Колись для мене це було як якийсь ніж, я плакала, я не могла собі уявити, як можуть люди так зі мною поступати. На голому місці видумувати якусь брехню, чи робити якусь підлість. Це я дуже близько брала до серця, мені ставало погано, потім треба було лікуватись. Згодом я зрозуміла, що так довго не протягну. Були моменти, коли я починала виправдовуватись, але зрозуміла, що так ще гірше, бо коли виправдовуєшся, значить, там щось було. Найкращий варіант – знайти у собі сили реагувати на це філософськи. Тобто, говорять – ну й нехай говорять. Час пройде, все стане на свої місця. Якось повертаюсь до рідної оселі, а мама читає газети, та й каже: «Боже, дитино, що вони про тебе пишуть! Йди з цієї роботи». А я їй відповіла: «Господь, він все бачить і воздасть кожному...». Ось з цим і живу.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті