Завтра – 90-річчя комсомолу України

Від материного торта до «Школи майбутнього»

Чи знають наші молоді читачі, що таке КДУ? Це карусельна доїльна установка. Зі спорудження даного об'єкта почався трудовий шлях будзагону Одеського інженерно-будівельного інституту. Дуже теплими спогадами про цей загін з нами поділився завідувач кафедри філософських та соціально-політичних наук Одеського регіонального інституту держуправління, професор Олексій Петрович ЯКУБОВСЬКИЙ.

Олексія Якубовського прийняли до лав Ленінської комуністичної спілки молоді 7 квітня 1952 року. Батьки зустріли сина привітаннями та свіжоспеченим тортом. Навряд чи здогадувалися учасники скромної, але урочистої зустрічі про той шлях, який відкриє комсомол своєму новому членові.

Ініціаторами руху студентських будівельних загонів у Радянському Союзі були фізики Московського державного університету. Ідею підхопили студенти усієї країни, і Одеса не стала винятком. Будзагін О. Якубовського брав участь у будівництві заводу "Центроліт" – вручну рили котловани для пальової платформи. Пізніше Олексій Петрович споруджував кормоцехи, школи та інші об'єкти у селах нашого регіону.

Але найяскравіші враження залишила цілина. До Одеського міського студентського загону, який згодом очолив Олексій Якубовський, увійшли майбутні будівельники та медики. Мета – Казахстан! Організаційну роботу було проведено величезну: належало забезпечити умови для проживання молодих цілинників, домовитися про постачання будматеріалів та багато іншого. Олексій Петрович із теплотою згадує діячів комсомолу, які доклали зусилля для створення будзагону – Юрія Петропавловського, Тамару Погорілу, Віктора Дудника. На п'ятсот із лишком робочих місць у загоні претендували тисячі одеських студентів. Комісія відбирала молодих людей із доброю успішністю та трудовими навичками.

У казахстанських степах одесити споруджували будинки та об'єкти соцкультпобуту. У 1964 році, до десятиріччя освоєння цілини, Центральний комітет комсомолу вирішив силами будзагонів побудувати "Школу майбутнього" під Цілиноградом. Тут працювали студенти із Москви, Ленінграда та Харкова. Поспішали. І наробили стільки помилок, що навіть поверхи виявилися різновисотними. Рятувати ситуацію довірили одеським будзагонівцям, щоправда, не одразу. Довелося командирові загону Якубовському літати до Кустаная та Цілинограда, щоб переконати високе начальство. Переконав.

Другого дня після ухвалення рішення сто одеських студентів виїхали до села Жовтневого. Оселилися у наметах і перейшли на суворий режим: підйом о шостій ранку, відбій після півночі. Узгоджуючи різні питання, вибиваючи матеріали, керівник та виконроб в одній особі Олексій Якубовський іноді бував у п'ятьох різних містах країни протягом одного дня. Однак і він, і студенти знаходили в собі сили спостерігати за феєрверками нічних випробувань на Байконурі, добре, що знаменитий космодром перебував у сусідній області.

На будівництві "Школи майбутнього" спиртного не вживали, дисципліна була виняткова, згадує О. Якубовський. Будзагонівці встигали допомагати і селянам. Так, студенти Одеського медіну стежили за здоров'ям студентів та жителів Жовтневого, надавали їм безкоштовну допомогу. А майбутні педагоги працювали із дітьми цілинників. Коли зміна від’жджала, селяни накривали стіл, господині пекли їм хліб у дорогу. Зустрічали ж усім селом, з піснями. І так було скрізь.

Після здачі об'єкту в експлуатацію усі учасники будівництва одержали медалі за освоєння цілини. На пам'ятній дошці при вході до "Школи майбутнього" викарбували їхні імена. А голого ентузіазму тоді не було – кожний зі студентів за ці місяці заробив понад сімсот карбованців.

Три роки пропрацював на цілині Олексій Якубовський. Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв до п'ятдесятиріччя освоєння цілини нагородив його пам'ятною медаллю. А жителі села Жовтневого дотепер згадують командира будзагону і в листах просять допомогти "Школі майбутнього", що нині занепала.

– Це був величезний організаційний досвід, якому немає ціни, – підбиває підсумок бесіді Олексій Петрович. – З нашого будзагону вийшли начальники великих будівельних трестів у Москві, Києві, Одесі та інших містах. Впевнений, що такі загони можуть бути створені і зараз. Давайте будемо чесними – багатьом керівникам не вистачає трудового виховання! Якби майбутні великі начальники спочатку попрацювали на будівництві, посиділи за штурвалом комбайна, це допомогло б і їм, і населенню. Хіба можна назвати нормальною ситуацію, за якої крісла міністрів займають люди, які не працювали за профільною спеціальністю свого відомства? Прошу молодих людей пам'ятати: праця ніколи не зробить людину поганою.

Євген БЛІНОВ,«Одеські вісті»

БАМ: до витоків романтики

«БАМ: грані ділової романтики» – під такою назвою у жовтні далекого 1976 року на сторінках обласної молодіжної газети «Комсомольська іскра» з’явилися три великі публікації про проблеми Байкало-Амурської магістралі письменника і журналіста, заступника редактора цього видання Богдана Сушинського.

Ці публікації з’явилися внаслідок тривалої поїздки молодого на той час письменника східною ділянкою БАМу (Хабаровського краю), яка супроводжувалася виступами перед будівниками залізниці та прикордонниками. Богдан Сушинський виявився серед перших митців СРСР, відзначених за шефство над цією Всесоюзною комсомольською будовою Знаком Всесоюзної центральної ради профспілок (у Москві) «За культурне обслуговування БАМу», який вважався найвищою бамівською нагородою для митців, і якого він зберігає зараз, як своєрідну мітку епохи.

Для молоді 70-х років БАМ була не просто « комсомольською будовою віку». Завдяки масованій, психологічно вивіреній і тотально спланованій пропаганді для мільйонів радянських людей ця будова, що пролягала від Байкалу до Амуру, перетворювалася на своєрідну Мекку романтиків, на спеціальне поле ідеологічної та практичної діяльності всіх комсомольських організацій СРСР, які займалися вербовкою майбутніх будівників та створенням комсомольських загонів. А ще в ідеологічному плані БАМ покликана була замінити романтику Цілини та допомогти забути про провал цього вбивчого для радянських ідеологів і господарників проекту.

Кожна значна залізнична станція Східної БАМ була підшефною певній республіці. Причому шефство полягало в повному забезпеченні даною республікою цього селища і відповідної ділянки залізниці всім необхідним: від робочої сили – до техніки, устаткування і продовольства. Таким чином, Україна споруджувала селище Ургал, Молдова – Алонку, Таджикистан – Солоні...

Перше запитання, яке я поставив головному інженеру ургальської дільниці, що, разом з іншими посадовцями, зустрічав нашу офіційну, республіканську письменницьку делегацію, було: «Скільки звідси кілометрів до найближчої станції на захід від нас?». Інженер відповів: «Понад двісті». «А на схід?». «Майже стільки ж». Тоді, показуючи на залізницю, яка пролягала в одну колію (!), я запитав, це що: справді залізниця, яку збираються інтенсивно експлуатувати, чи якась декорація? Як проектанти та експлуатаційники уявляють собі рухи зустрічних поїздів, якщо відстані між станціями сягають сотні кілометрів? І таких перегонів десятки. Кому взагалі спало на думку заривати гроші в таку супердорогу за витратами тайгову… одноколійку?

Коли в районі майбутнього Ургалу, посеред зими, висадили перший український наметовий десант, мороз сягав п’ятдесяти градусів, це при тому, що жоден українець навіть уяви не мав, як слід поводитися за такого космічного холоду і як на ньому в умовах тайги виживати. Фанерна обшивка так званих «балків», дерев’яних «саночних» вагончиків, які привезли згодом аж з України, на такому морозі просто «вибухала» і розповзалася. Украй стомлені хлопці і дівчата спали в них головами до єдиної «пічки-буржуйки», а валянками до стінки. Так от, щоб підняти бригаду, одному з них, «черговому корчагіну», як його називали, доводилося вилізати зі своїх валянок і в самих шкарпетках чи онучах відрубувати сокирою спочатку свої валянки, потім валянки сусіда, щоб далі удвох визволяти всіх інших. Щоб забити товстезного цвяха, його спочатку слід було занурити в кип’ячу на вогнищі воду, оскільки від удару на морозі він кришився і розсипався.

Усі мої спроби з’ясувати згодом у керівництва дільниці БАМу і в відповідальних працівників ЦК ВЛКСМ, навіщо було прирікати тисячі молодих людей на такі муки, навіщо, за такої могутті держави і такої техніки, треба було гробити здоров’я хлопців і дівчат по тих наметово-балкових містечках, виявилися марними.

Цікаво, що Східна БАМ пролягала у тих місцях, в яких у тридцяті роки десятки тисяч радянських політв’язнів споруджували тодішню «стару», або «зеківську», як її називають місцеві жителі, БАМ. Майже всі ці політв’язні так і залишилися лежати в тайзі, оскільки умови роботи були садистсько нестерпними. Тобто, це була БАМ, прокладена, як і Біломор-Канал, на кістках «ворогів народу». Так от, у сімдесяті роки комуністичні ідеологи взяли назву цієї «зеківської» будови та її ідею. Але цензурі було наказано: у газетних матерілах про нову БАМ жорстко вилучати будь-які згадки у пресі про «стару БАМ».

Ще одна велика неправда і таємниця БАМу полягала в тому, що насправді саму залізницю ніякі загони комсомольців-добровольців… не будували! Для цього у них не було ані техніки, ані кадрів, ані досвіду. Саму залізницю будувала доблесна Радянська Армія, її спеціалізовані армійські залізничні частини. Ці були наділені могутньою технікою і величезною кількістю вибухівки. Будь-яку сопку чи скелю, що траплялася їм на шляху, вони просто висаджували у повітря величезною кількістю вибухівки, а потім запускали надмогутні бульдозери. Одну з таких сопок висаджували на наших очах. Сталося так, що в одній із армійських бригад нашій групі довелося заночувати, але при цьому супроводжувачі від КДБ суворо попередили: «Ви в цій частині не були, військових на БАМі не бачили і нічого про них не чули. У кожного, хто спробує сфотографувати солдата на БАМі або написати про нього, будуть неприємності».

Тобто, насправді, всі ці загони комсомольців-добровольців слугували лише прикриттям для трудової армії військових, які споруджували БАМ, а ще – допоміжною силою, будівниками селищ та потенційними їх жителями.

Як журналіста, який уже в ті часи переймався проблемами екології, мене вражало бездумне ставлення будівників селищ і залізниці до навколишньої природи. Могутні тягачі-бульдозери прокладали собі шлях, де заманулося їхнім водіям, уся тайга в межах і навколо селищ була винищена. Відтак я чіплявся до керівників з абсолютно ідіотським запитанням: «Ви знищили тисячі дерев, ваші селища виявилися голими, чи пробували садити молоді дерева?». Так от, першими спробували садити в українському Ургалі, оскільки українець не уявляє собі садиби без дерев, без садка. Але жодне з дерев там не прийнялося. Наступного року запросили фахівців-лісівників з міста. Не допомогло. А згодом, уже в Хабаровську, в управлінні лісового господарства, мені відкрили ще одну таємницю. З багатьох тисяч дерев, які впродовж кількох років будівництва БАМУ були підготовлені і спеціально висаджені, жодне на той час не прийнялося!

Мало того, фахівці з’ясували, що на тому місці, де траки будь-якої «гусеничної» техніки (а працювала там тільки «гусенична») зірвали дуже тонкий шар живого грунту над вічною мерзлотою, ніщо живе вже не проросте упродовж найближчого півстоліття! Але, знову ж таки, ці дані на той час були або закритими, або «небажаними». Ну а як склалася доля БАМУ – всім нам відомо. Про цю «будову віку» радянські ідеологи примудрилися забути, навіть не завершивши її.

Богдан СУШИНСЬКИЙ,спецкор «Одеських вістей»

Школа громадської роботи

Минулого року в країнах колишнього СРСР відзначався 90-річний ювілей комсомолу. Тоді у багатьох газетах з'явилася рубрика «Що вам дав комсомол?». На це запитання відгукнулося чимало нині відомих людей: депутатів, міністрів, керівників місцевих урядових органів, вчених, котрі свого часу пройшли комсомольську школу. І усі тепло згадували ті часи.

Цього року – ювілей комсомолу України. Я теж проходив ті класи. Комсомольцем став 18-річним на станції Одеса-Товарна. 19-річним мене обрали секретарем комсомольської організації станції. Молодь у ті часи була надзвичайно активною. Комітет комсомолу провадив цікаві вечори художньої самодіяльності, працювали спортивні секції. Ми надавали шефську допомогу молоді станції Карпове, часто виїздили з концертами самодіяльності, допомагаючи оформити наочну агітацію.

На той час на значних залізничних вузлах були створені об’єднані партійні і комсомольські комітети, до яких увійшли усі транспортні підрозділи: станція Одеса-Товарна, паровозне депо, колійники, зв’язківці, ремонтники тощо. Тобто, вузловий комітет комсомолу об’єднував приблизно десять первинних організацій з чисельністю понад 300 чоловік. Тоді мене – двадцятирічного – обрали комсоргом на вузлі Одеса-Товарна, і довелося з нуля створювати цю нову структуру.

То була велика школа громадської роботи, особливо, якщо взяти до уваги, що це – перші повоєнні роки (1950-51), в такому специфічному місті, як Одеса, та ще й Молдаванка!

Саме тоді відчув необхідність якось узагальнити думки, поділитися досвідом, розповісти про молодіжні справи. Як наслідок – кілька заміток опублікувала газета "Чорноморський гудок", один матеріал вийшов у "Комсомольской правде":

Коли пішов служити до армії, командування, звичайно, звернуло увагу на наявність досвіду громадської роботи. І мене обрали секретарем комсомольської організації військової частини. Там вже була інша специфіка роботи. Але головне – допомогти командуванню спрямувати армійську молодь на підтримання дисципліни, оволодіння військовими професіями, організація дозвілля. Разом з тим активно дописував до дивізійної багатотиражки, знову ж таки кілька матеріалів опублікувала "Комсомольская правда". Під час служби в армії нагороджений Почесною грамотою ЦК ВЛКСМ.

Досвід громадської роботи, набутий у комсомолі, ще не раз знадобився у моєму житті. Зокрема, в Казахстані, куди, після служби в армії поїхав працювати на цілину.

Радгосп "Новочеркаський" Акмолінської області, куди ми з дружиною Зіною прибули навесні 1955 року, – один з найбільших в Казахстані. Досить сказати, що орної землі було 40 тисяч гектарів. Величезний парк техніки: по сотні тракторів, комбайнів, автомашин, понад 400 робітників.

Весну і літо населення працювало в полі – на сівбі, догляді за посівами, збиранні врожаю, на будівництві. А вже пізно восени стали розбиратися, де кого краще використати. Ось тоді знадобився мій, хоча і не дуже великий, досвід громадської роботи у комсомолі. І наш дружний молодіжний колектив обрав мене, 26-річного, головою профспілкового комітету.

1956 року рішенням ЦК КПРС у десяти найбільших господарствах Казахстану, серед яких і наш "Новочеркаський", було утворено багатотиражні газети. З великою зацікавленістю я долучився до її заснування, готував свої матеріали, допомагав дописувачам. Часто друкувався в обласній газеті "Акмолинская правда", республіканській "Комсомольское пламя", кілька матеріалів вийшло в "Комсомольской правде". Згодом став редактором нашої багатотиражки "Совхозная правда".

Звідси, власне, і розпочалася журналістська кар’єра, яка стала моєю долею.

Петро ЗАРІЧАНСЬКИЙ

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті