Завтра – день молоді

Дорогі друзі!

ПриймітьнайщирішівітаннязДнеммолоді–святомкрасиіромантики,невичерпноїжиттєвоїенергії,найсміливішихмрійіпізнання,творчогопошукуісамоствердження.Юність і молодість – не лише найкращі роки в житті кожної людини, але й особливий стан душі, який, сподіваюсь ви зберігатимете протягом всього життя.

Молодь Одещини завжди відзначалася непересічними здібностями і різнобічними талантами, цілеспрямованістю і активною участю у всіх сферах суспільного життя. Високо оцінюючи ваш творчий і громадський потенціал, Одеська обласна рада у своїй діяльності завжди намагається надавати необхідну підтримку молодіжним організаціям, сприяти реалізації державної молодіжної політики у сфері освіти, працевлаштування молоді, розвитку підприємництва, підтримки молодих сімей, патріотичного виховання та пропаганди здорового способу життя у молодіжному середовищі.

Шановні юнаки та дівчата! Вам, майбутнім робітникам і керівникам, учителям і лікарям, вченим і підприємцям належить незабаром визначати подальшу долю нашого регіону. Успіх кожного з вас, ваші перемоги і досягнення, ваші ініціативність та професіоналізм з часом стануть запорукою гармонійного і динамічного соціально-економічного та культурного розвитку Причорноморського краю і всієї нашої держави.

Бажаю вам опанувати увесь необхідний арсенал знань та життєвих цінностей, які допоможуть вам побудувати успішне і щасливе майбутнє – своє та своєї Батьківщини. Удачі, міцного здоров’я, наснаги і оптимізму, щастя, кохання і вічної молодості!

Голова Одеської обласної ради

М. СКОРИК

Родом з юності

Звичка не відступати

...Сам він вважає, що не здійснював нічого героїчного, а чинив так, як його виховали школа, комсомол, Батьківщина. Саме тому голова Ради Організації ветеранів Одеської області Олексій Георгійович Гурський захищав і продовжує захищати країну.

Майже тринадцять років Олексій Гурський очолював Ізмаїльський міськом партії. Поставивши собі завдання цілковито змінити колишній обласний центр, взявся за роботу. Про результати судіть самі: за ці роки в Ізмаїлі були побудовані целюлозно-паперовий комбінат, річковий вокзал, дві стоматполіклініки, пологовий будинок, готелі, житлові будинки і дороги. "Старший виконроб" – так шанобливо називали Олексія Георгійовича жителі міста. Скільки зусиль треба було докласти, щоб згуртувати навколо себе підлеглих, щоб усі проекти були втілені в життя! Де ж одержала таке загартування ця зовні спокійна людина?

...Спека. Пил. Немилосердно пече сонце, що висить над прикаспійським містом Гур'євим. Одягнуті в гімнастерки курсанти роблять марш-кидок з повною викладкою. Фронт чекає поповнення! Попереду, як і належить, – командир, старший лейтенант Олексій Гурський, випускник Одеського піхотного училища. Юний командир вже має бойовий досвід: захищав чорноморське місто в рядах винищувального батальйону.

У Гур'євському піхотному О. Гурський підготував для фронту понад двісті п'ятдесят командирів кулеметних взводів. Потім виконував відповідальні завдання, був поранений під час виконання одного з них, День Перемоги зустрів у шпиталі. Цю молоду лейтенантську звичку не відступати і боротися до кінця він проніс крізь все життя. І зараз, очолюючи обласну ветеранську організацію, бореться за права героїв, які захищали країну, а нині опинилися біля розбитого корита.

Багато років Олексій Георгійович віддав роботі на керівних посадах. І, як бачите, не просто сидів у кабінетах. Однією з головних нагород вважає присвоєння йому звання Почесного громадянина Ізмаїла. Долі було завгодно, щоб саме така людина – цілком віддана своїй Батьківщині – стала керівником обласної комісії з питань відновлення прав реабілітованих. Гадаю, це було нелегке рішення. За словами мого співрозмовника, спілкування з людьми, які потрапили під коток сталінської репресивної машини, може навчити багато чому і молодих. Наприклад, зрозуміти, як несправедливо засуджений може беззавітно боротися за свою Батьківщину на полях війни. Як може пробачити і не тримати ні на кого зла.

– Ми не маємо права замовчувати і зменшувати всі трагічні події минулого: і розкуркулювання, і репресії, і безправ'я. Однак використати все це для розпалювання ворожнечі, зведення політичних рахунків неприпустимо. Якщо ми хочемо будувати незалежну і сильну державу, нашою метою повинна бути єдність суспільства. Лінія розколу завжди пройде там, де немає взаєморозуміння.

На відміну від багатьох однолітків, Олексій Гурський вважає, що у нас росте чудова молодь. Лише дорослим потрібно згадати, що виховання починається з дитинства, а школа призначена не лише для одержання знань і атестатів. Любов до Батьківщини потрібно прищеплювати не словами, а прикладом. Це набагато складніше!

Пекли картоплю і раділи світу

«Как же мы молоды были тогда!» Ця фраза із чудового романсу одних змушує сумувати, других – посміхатися приємним спогадам. Адже всі люди проходять через цю щасливу пору, і відповідальні керівники не є винятком. Про свою юність ми попросили розповісти першого заступника голови Одеської обласної ради Миколу Андрійовича Тіндюка.

– Я народився в місті Помічна Кіровоградської області. Один з найприємніших спогадів юних днів пов'язаний... з механічною жниваркою! Справа в тому, що мій батько працював конюхом на машинно-тракторній станції. Серед його обов'язків був і такий: виганяти улюблених коней у нічне і косити траву на відведених колгоспом ділянках. Нам, хлопчиськам, було дуже цікаво їхати на жниварці, вважаючи себе учасниками процесу заготівлі сіна... І ви не уявляєте, наскільки смачною була наша вечеря: печена картопля, помідори, цибуля.

Якось із друзями напекли багато картоплі. І я насипав її, всю чорну, у золі, у майку і радісно побіг додому. Мама тільки руками сплеснула: «Що ж ти, синку, з одягом наробив?!» Адже село жило бідно, намагалися берегти речі – не рвати, не псувати. Мама перелицьовувала для мене старий одяг. Траплялося, не вистачало копійок на пиріжок і склянку соку в шкільній їдальні.

Мого дядька Прокопія Костянтиновича призначили головою колгоспу. Я бачив худих, страшно худих корів на фермі. А через кілька років уряд нагородив його орденом Леніна. Можете уявити, скільки зусиль доклала людина, щоб вивести господарство з відстаючих у передові? У ті часи просто так високі нагороди не давали.

Пам'ятаю ще, як мої друзі, затамувавши подих, слухали скупі й скромні розповіді батька про війну. Коли я подорослішав, тато ділився спогадами і про колективізацію, і про страшні фронтові дні. Завдяки цьому я став краще розуміти непросту долю свого народу. Скажу, що після Великої Вітчизняної війни багато років була свіжа пам'ять про її жахи. І тому ми задовольнялися малим, радіючи мирному небу над головою, не вимагали якихось великих особистих благ. Крім того, «залізна завіса» не давала можливості реально порівнювати наш рівень життя з європейським.

Молодь була просякнута духом колективізму. І не скажу, що це погано. Колектив давав можливість розвиватися творчим особистостям і в той же час прищеплював відповідальність перед товаришами. Сучасні молоді люди намагаються не згадувати про почуття обов’язку. А даремно – може мати небезпечні наслідки.

У 1968 році мене призвали в ряди Радянської Армії. Служив радіотелеграфістом у спеціальних військах зв'язку протиповітряної оборони країни. Моя частина розташовувалася в Києві. Після закінчення курсів став молодшим сержантом, спеціалістом першого класу. Більше того, виконав норматив кандидата в майстри спорту з радіоспорту. Обмінювалися радіограмами з «крапками» по всій країні! І ще доля подарувала мені зустріч з видатним воїном – тричі Героєм Радянського Союзу Олександром Івановичем Покришкіним. Лише один раз побачив цього чудового льотчика, коли нас направили на прибирання снігу біля будинку штабу. Якщо підбити підсумок, то можна сказати: молодість моя вдалася!

Побажання молоді? Гадаю, доречніше буде поговорити про те, що влада повинна зробити для молодих людей, щоб вони не відчували себе забутими і самотніми, змогли реалізувати свій потенціал. Насамперед, мова йде про престиж таких професій, як вчитель, механізатор, сільський лікар. Як же розв’язати цю проблему?

За обсягом коштів на душу населення, що передаються до Державного бюджету, наша область посідає друге місце в країні. А за витратою – двадцять друге! Ділитися грошима з депресивними регіонами ми зобов'язані, але дотації повинні стимулювати виробництво, а не бути об'єктом проїдання. Поки що ж ми випрошуємо в Києві зароблені трудівниками нашого ж регіону кошти. Друге. Центральна влада може і повинна делегувати місцевим більше повноважень. Назріла необхідність створення повноцінних виконавчих органів на рівні районів і областей. Крім того, дотепер не вирішені питання комунальної власності. Все це гальмує розвиток українських регіонів. І тільки після завершення другої частини конституційної реформи ми одержимо реальний шанс відродити наші села і міста. Зробимо все, щоб молодь почувалася затребуваною і не залишала рідні оселі в пошуках кращої долі.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті