Свого часу для спорудження порту, де-Волан мобілізував мешканців навколишніх сіл – зокрема татар, солдатів гарнізону, і навіть в’язнів. Саме для створення одеських портових споруд за цілком вірогідними документами (я сам читав ці юридичні звіти) і використав де-Волан як будівельників моїх земляків-білорусів. А от як вони потрапили з синьоокої землі білоруської до чорноморського Хаджибею, до майбутнього міста-порту при Чорному морі, до Південної, так би мовити, Пальміри – Пальміру ж Північну вони облаштовували – це достеменно відомо. Там – поруч, а тут… Як би там не було, але саме тоді – 220 років тому, білоруси вперше з’явилися у майбутній Одесі…
Пізніше згадувань про білорусів в одеській хроніці я не знаходив аж до початку 30-х років минулого століття. І тут мені допомогла адресна і довідкова книжка «Одеська область», видавництва «Чорноморська комуна», 1935 р. У розділі «Райони Одеської області» дуже добре виписано «національний склад людности». Білоруси, в одному лише Устимівському районі складали 1,5% населення. Українці – 86%, росіяни – 5,8%, євреї – 5,0% та інші – 1,2% Як би там не було, білоруси із своїми півтора відсотками легалізувалися на Одещині і знайшли місце компактного проживання.
Райцентр – село Устимівка, розташовувався за 21 кілометр від найближчої залізничної станції Казанки та від Одеси за 265 км. У районі було 31 промислове підприємство, 20 млинів і крупорушок, взуттєва та швейні майстерні, друкарня, електростанція і маслозавод. На території району розташовувалися два радгоспи одеського зернотресту – Інгульський та Устимівський. Народна освіта об’єднувала 46 шкіл: 22 – початкові, 23 – неповні середні та одну середню. Була і своя лікарня, і медпункт, і пункт швидкої допомоги, жіноча консультація, санбаклабораторія і навіть малярійна станція… Так, не забути б, що колгоспи району обслуговувалися двома МТС – Устимівською та Ворошиловською… Загалом – 75 років тому це був типовий сільський район української глибинки, жаль лише, що після відомих подій 1939 року та адміністративної перебудови Одещини він перейшов до новоствореної Миколаївської області. І білорусів ніби «виселили» з Одещини…
Проте в Одесі моїх земляків не забували. Зберігся навіть білоруськй топонім у назві однієї з вулиць. Вона так і називається – Білоруська: від Меморіалу 411-ї батареї до туп. Дача Ковалевського. Ну а білорусів – на жаль, не було і в Одеському повіті, який входив у ХІХ столітті до Херсонської губернії, якщо вірити енциклопедії Брокгауза та Ефрона. А хто б не став вірити цьому найавторитетнішому енциклопедичному словнику і ХІХ, і ХХ, і – я теж гадаю – ХХІ століття. Білорусів немає…
Не було їх тоді і серед інтелектуальної частини міського населення: у ті роки в Одесі було: «30 типографій, выпускающих за год до 600 оригинальных сочинений, в количестве до 1 млн экземпляров (на русском языке 79%, на франц. – 1,65%, нем. – 6,9% еврейском – 5%, на остальных – 7,5%...»
Чи були серед цих 7,45% білоруські видання – дуже сумніваюся…»
І все-таки – незважаючи ні на що – живі мої курилки-сябри! Не перевелися – живуть і успішно. На благодатному одеському інтелектуальному ґрунті. Та іншій одеській, приморській ниві... Ось, наприклад, на одній з одеських вулиць живе славна родина кандидатів наук Брилів. Можливо, вони родичі класика білоруської літератури Янки Бриля – хто знає. Якщо кожен 4-й нині – китаєць, а кожен п'ятий – індус, то про що можна говорити... Тим більше – у багатонаціональній Одесі. «Я вас умоляю», – як кажуть в Одесі. Дочка моїх земляків-знайомців – Олена Артурівна Унтилова – теж кандидат наук. А онучка-дочка закінчила з відзнакою музичну академію. Вона названа на честь бабусі своєї Ганни Костянтинівни, і, крім музики, досить успішно публікує свої белетристичні твори в інтернеті... А скільки таких чудових білоруських родин у нашому місті "при Чорному морі»…
Тут, на своїй другій батьківщині віддали білоруси своє здоров'я і життя у роки Великої Вітчизняної війни… Батько Ганни Костянтинівни Бриль став військовим перекладачем, офіцером радіорозвідки. 370 радіодивізіон був сформований штабом Одеського військового округу у червні – липні 1941 р. Бойовий шлях спецчастини, розпочатий у м. Рені Одеської області, спочатку йшов на схід – аж до Грозного, а потім просувався на захід – і завершився в селі Мадьяр-Бель в Угорщині у переможному травні 45-го… А потім було мирне життя і мирні професії, та робота в Одеському педагогічному інституті ім. К.Д. Ушинського, і робота над давно задуманю книжкою (Костянтин Олександрович Бондаренко через все життя проніс незламне хобі – захоплення історією). У 1990 р. Кастусь Бондаренко видає у «Маяку» книжку «Память огненных лет», що розповідає про бійців Великої Вітчизняної – випускників, студентів, викладачів та співробітників ОПІ ім. К.Д. Ушинського. Такий був вклад сім’ї білорусів Бондаренко-Брилів до легендарної історії міста-героя Одеси, яка навіки стала їхньою батьківщиною.
