З настанням спекотних днів, ми з чоловіком вирішили провести короткочасну відпустку не на півдні, а на півночі Одещини.
Нашу увагу привернув Кодимський район, зокрема село Гонората. Розташоване воно всього за 190 кілометрів від Одеси, на річці Сухий Ягорлик, за 12 км від Котовська.
Опинившись у Гонораті, ми просто сп’яніли від запаху лугових трав і лісу, що спускався з невисоких схилів, місцями безпосередньо до водойми. Вздовж центральної асфальтованої дороги вздовж більше ніж на три кілометри розтяглися ряди акуратних хаток «мазанок» з доглянутими присадибними ділянками, на яких видно, в основному, кукурудзу, городину. Біля кожного будинку – садок, що надає селу особливої привабливості. Вразило ж нас те, що майже біля кожної хати є криниця з чудовою джерельною водою, якої в Одесі не купиш в жодній крамниці.
У центрі села у 1967 році споруджена чудова двоповерхова школа, Палац культури, дитячий садок, трохи пізніше – крамницю, зайшовши до якої, ми були вражені. Тут поруч лежали у відкритих ящиках макарони і пачки прального порошку, разом з цвяхами стояли пляшки з водою. Скрізь бруд…
Біля Палацу культури височіє пам’ятник загиблим у Великій Вітчизняній війні, які боролися за визволення села Гонорати. Біля підніжжя пам’ятника – завжди живі квіти.
Прямо у центрі села – розвалене приміщення з дошок. Запитуємо у жінок, які тут стоять:
– Що за руїна?
– Зерносховище, яке споруджувалося як тимчасове, простояло цілих півстоліття, і лише два роки тому через підгнилі опори завалилося, – відповіла одна з жінок, яка випасала молодих індичат. – Так і лежить посеред села.
Далі ми шукали вивіску «Лазня», але так і не знайшли.
Історія Сухого Ягорлика (сухим він почав називатися, коли місцями змілів і, як річка, перестала існувати) цікава тим, цією річкою у далекі часи плавали турки на суднах і збирали данину з українського народу. Так пояснили старожили історію Гонорати давніх часів. Тепер від Сухого Ягорлика залишилися два озера. Між ними заросла, вкрита очеретом заплава колишньої річки. Сільчани очерет щороку випалюють, одночасно знищуючи у ньому всю живність і дерева, які ростуть поруч, і стоять вони нині почорнілі, як сторожі від вовків і лисиць. І лише подекуди на них зазеленіли верхівки. Правду кажуть: дерева вмирають стоячи… Там, де очерет не зачепило, дикі качки виводять на прогулянку в озеро каченят.
Посередині цього болотистого місця тече вузеньким струменем єрик, який з’єднує два озера. А може слід прорити посередині заплави глибший канал, осушити частину колишньої річки, щоб відродити луг для випасання худоби чи заготівлі сіна?..
Щоправда, тепер у селі великої рогатої худоби майже немає. Не тримають і свиней, невигідно, кажуть. М’ясо скуповують перекупники у селян за безцінь. Але багато господарів тримають кіз, корів. Є коні, яких у роки колгоспного господарювання не було. На конях школярі-підлітки сприятно скачуть верхи околицями, коні ж – і основна тяглова сила у господарстві. З деякими з їздових хлопців ми познайомилися. Женя – шестикласник, розповів:
– Мій тато купив маленьку конячку. Ми назвали її Асею. Я з нею не розлучався, годував її і доглядав. Тепер без мене до Асі не можуть підійти ні мама, ні тато. Ася вважає лише мене своїм господарем.
Не помилуватися красою окремих, доглянутих сільських садиб неможливо, особливо тоді, коли побачиш на самій верхівці старої дерев’яної електроопори, (знизу закріпленій у бетонні стояки), величезне лелече гніздо. Один птах стоїть, другий, припавши грудьми до гнізда, потягується, ніби роблячи зарядку після довгого сидіння. Старожили стверджують, що цьому гнізду дуже багато років. А ще розповіли таку історію:
Люди похилого віку продали свою хату і поїхали. На даху їхнього будинку теж було лелече гніздо. Новий господар подумав, що воно йому зайве. Бруднити, мовляв, будуть. Розвалив і викинув. Восени, коли люди палили очерет, раптом побачили, як один лелека поніс у дзьобі довгу комишину, що горіла, і поклав її на дах будинку нового господаря. Будинок геть згорів.
Горішнє озеро, що залишилося від річки і теж називається Сухий Ягорлик, розташоване на околиці села, оточене лісом і невисокими пагорбами, засіяними зерновими. Вода у ньому кришталево чиста. За розповідями селян, озеро щороку чистять. Хоча воно достатньої глибини, тут не ходять моторні човни і немає жодних брудних стоків. Місцеві рибалки ловлять рибу з берега.
Мешканці Гонорати пишаються цією водоймою. Вони розповідають, що вона нібито є заповідною, і за відсутності води в Одесі планують її качати з Сухого Ягорлика. Тому його ще називають – Одеським.
Чи б’ють джерела культурного життя у Гонораті, запитаєте ви. Адже тут є бар, де для молоді організовуються дискотеки, є Палац культури, на жаль, недіючий. За всі дні нашого перебування так і не побачили його відчиненим.
Школа в селі дев’ятирічна. Але у класах від 5 до 7, 8 чоловік. Діти, які закінчили школу, ідуть на навчання до Котовська, Одеси, інших міст. Більше вони до села не повертаються – роботи немає. Раніше, крім поля була швейна майстерня. Зараз цей двоповерховий «шедевр» споруджений для селян (мабуть) «Агробудом», стоїть пусткою. Стоїть з вибитими вікнами з поламаними дверима.
Багато селян займаються бджільництвом. Це вигідна справа, але деякі мешканці села проявляють незадоволення. Мовляв, бджоли жити не дають, неможливо вийти на город, бджолярі не дотримуються правил встановлення вуликів. До цього слід додати, що на присадибних ділянках ми бачили працюючими лише жінок, навіть коли скиртували сіно для домашньої худоби, вони працювали нарівні з чоловіками. Останніх же ми бачили лише у місцевому барі.
…Біля одного з будинків стоїть стара сільгосптехніка, (годиться хіба що на металобрухт) мабуть, приватна. Орні землі нині засіваються практично лише зерновими, господарями яких, за розповідями місцевих мешканців, є фермери з різних міст. Вони використовують імпортну сільгосптехніку. Всі роботи виконуються механізованим методом, і тому робочих рук не потрібно. Інших сільгоспкультур, таких як буряк, бобові, овочеві – практично ми не бачили. Багато сільчан за овочами їздять на базар до міста Котовська…
У Гонораті ще багато занедбаної землі, але бажаючих її обробляти поки що немає з різних причин: немає доступної міні-сільгосптехніки і немає коштів для її придбання. А можливо, немає і бажання працювати на землі. Адже це дуже тяжкий шматок хліба. Сільські мешканці за певних законних умов одержують тимчасову мінімальну зарплату з безробіття. Багатьох це влаштовує.
Вся молодь виїздить до міста і влаштовується там двірниками, будівельниками, сторожами. Живе у підвалах без жодних санітарних умов. Надії на придбання житла у місті у неї немає, але в селі не залишається, навіть у такому, як Гонората, де асфальтовані дороги, навіть у межиліссі. Село вимирає. Чи не до цього ми йдемо?
«Три двора и ни света, ни связи,
Не услышат – кричи, не кричи
Листья кружатся, падают наземь,
Да вокруг полынью горчит.
Три старухи, как скифские бабы,
Пальцы, грабли и лица, что медь.
Тихо молится каждая, дабы
Не последней в селе умереть…»
Від'їздили ми з Гонорати з суперечливими почуттями. З одного боку, раділи чудовій природі, дихали дуже чистим повітрям, напилися досхочу свіжого молока і чудової води, яку не можна порівняти з Моршинською, Трускавецькою, Куяльницькою тощо, яка продається у пляшках в одеських крамницях. Гоноратська вода має справжній джерельний смак!
З болем у серці розставалися з простими, чудовими, розумними, душевними сільськими трудівниками, завдяки яким ми ще можемо покуштувати чистий продукт без будь-яких добавок і домішок, які поступово заповнюють міські прилавки.
Не можна не побачити й другого: село вмирає. Триває і його руйнація, занепад. Молодь полишає село. Залишаються доживати пенсіонери.
