«Ми торгівлі не навчалися. . . »

Доля кожного з нас складається по-різному. Чи думали багато колишніх учителів, бухгалтери, інженери, що настане час, і вони займуться підприємництвом, підуть у торгівлю? Відповісти на це запитання однозначно важко, так само, як нелегко дати відповідь і на те, чому розсипалася система, що здавалася міцною, і в підсумку настав розвал колишнього Радянського Союзу.

Втім, ставимо це запитання тим, чиє основне місце роботи сьогодні – на Ізмаїльському центральному ринку – у так званих речових рядах.

Олена Єрьоміна:

– За освітою я технік-економіст, закінчила технікум ще у 1992 році. Але жодного дня за фахом не працювала, диплом лежить вдома. Не знаю, можливо, колись і знадобиться за своїм прямим призначенням. У принципі, знання, отримані в технікумі, мені, звичайно, в моїй підприємницькій діяльності знадобилися, хоча не секрет, що у ті роки була велика різниця між теорією і практикою. Прийшла на ринок за прикладом мами, Лариси Костянтинівни Жовнерик. У її асортименті – дитячі речі. Я ж торгую взуттям. Призвичаїлася. Тут же найголовніше – самостійність у всьому: сам шукаєш товар, сам докладаєш максимум зусиль, щоб цей товар «пішов». Тут особливих секретів немає, треба прораховувати, що краще йде. Але дуже важливо те, що у кожного з нас, тих, що стоять тут і часом торгують приблизно тим самим, є свої покупці.

Сьогоднішня торгівля на ринку, звичайно, зовсім не та, якою вона була, коли все тільки починалося. На самому ринку зроблено чимало для упорядкування робочих місць. Але контейнер залишається контейнером: влітку спекотно, взимку від холоду сховатися нікуди. А що робити, терпимо.

Марія:

– 27 років я відпрацювала на державу і кілька років тому вирішила перевірити свої сили в підприємництві, тому що підприємство, на якому я трудилася, збанкрутувало. Так, і тут дуже нелегкий хліб. Якщо в дев'яностих, коли все тільки починалося, не так позначалася конкуренція і попит постійно існував, то зараз становище набагато гірше. Криза! Люди ходять на ринок набагато рідше, кожен, як то кажуть, копійки рахує.

Ольга Сухопарова:

– А я тут усього другий місяць. Закінчила один з вищих навчальних закладів Ізмаїла, за освітою – педагог. Не сказала б, що мені не подобається працювати з дітьми. Про вчителювання мріяла з дитинства. Але все-таки хочеться випробувати себе у новій іпостасі. А найголовніше – перевірити на самостійність, на якій тут все і будується. Тому й відкрила підприємництво і прийшла сюди.

Світлана:

– Працюю тут нещодавно. 15 років була домогосподаркою, але всьому, як кажуть, своя черга. Вирішила спробувати свої сили тут. Освіта у мене з торгівлею не пов'язана – та ви запитайте у кожного, в основному тут ті, хто торгівлі не навчався. Але життя змусило прийти сюди. От і я вклала гроші в товар, тепер вся надія, що товар піде.

Владислав Міщенко, підприємець:

– Моя освіта також жодним чином не пов'язана з торгівлею. Я технік-технолог, починав свій трудовий шлях на заводі «Еталон», а сьогодні торгую на ринку взуттям. У середині дев'яностих, після того, як наш завод наказав довго жити, і всіх нас, його колишніх працівників, фактично звільнили, я, як і багато хто в той час, взяв патент, зайнявся торгівлею, чим займаюся і тепер. Якби запросили на роботу з мого профілю і запропонували гідну зарплату, можливо, і не відмовився б. Та хто ж запросить? І куди? Великих підприємств у місті майже не залишилося, всім відомо, що сьогодні відбувається з пароплавством. Куди ж подітися новій хвилі безробітних?

Так, справді, у кожного з нас, що стоять тут, є свої постійні покупці.

На них і тримаюся.

Григорій, Сергій, реалізатори:

– Знаєте, за всіх тутешніх труднощів і проблем до того звикаєш, що вже й не уявляєш своє робоче місце десь в іншому місці.

Валентина:

– Чому я тут стою? А що робити? Ви ж, напевно, пам’ятаєте, яким був Ізмаїл ще наприкінці вісімдесятих років, скільки працювало найрізноманітніших підприємств. Візьмемо найбільші – відомий раніше на весь колишній Радянський Союз консервний комбінат. Красенем був завод «Еталон». М'ясокомбінат, молочний завод... Скажіть, де це все? І куди подітися людям? Усім підряд виїздити з міста? А куди? Хто на нас і де чекає? А тут хоч якісь гроші, як кажуть, можна заробити. Хоча й тут все складніше, бо зростають тарифи на оренду, треба розраховуватися і з Пенсійним фондом, і доводиться часом віддавати більше, залишаючи собі при малому виторгу копійки. Так що – якби сьогодні запропонували гідну роботу, пішла б. Ну, а загалом, побурчиш та й звикнеш – куди подітися. Адже гроші в товарі, підеш звідси, а що з товаром робити? Так і крутишся.

Михайло, покупець:

– Я саме з постійних покупців Владислава. Приходжу саме до нього тому, що він ніколи не запропонує неякісне взуття, і ціни в нього нормальні, не робить занадто високих націнок. Працює і на замовлення, привозить те, що ми, покупці, просимо. Одним словом, не чекає біля моря погоди, а працює. Привітайте, будь ласка, від імені покупців і його самого, і його нинішніх колег, що обрали не дуже легкий шматок хліба, із професійним святом – Днем працівника торгівлі. Вони заслужили на наше тепле слово.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті