24 серпня – день незалежності України

Микола ОНІЩУК: «День проголошення незалежності держави треба вважати її днем народження»

Вісімнадцять років тому сталася знаменна подія в житті багатомільйонного українського народу – на карті пострадянської Європи виникла нова демократична держава Україна. Саме у такий спосіб утвердилася суверенна і незалежна правова держава, що втілила багатовікові традиції українського народу, його могутній державотворчий потенціал. Сьогодні в День незалежності ми намагаємося знайти відповіді на актуальні питання і спілкуємося з головним правником країни – міністром юстиції України Миколою Оніщуком.

– З позиції міністра юстиції України, як Ви оцінюєте прийняття Акта незалежності?

– Особисто для мене, є дуже важливим той факт, що утвердження української державності спирається на історичні традиції державотворення та правовідносин. Досвід вічевої демократії в Київській Русі, історія козацького народовладдя і Конституція Пилипа Орлика 1710 року – саме вони стали надійним підґрунтям для проголошення незалежності України.

Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, затверджений всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року, є відправною подією, з якою пов’язана новітня історія нашої країни, її сучасне і майбутнє.

Кожна людина святкує свій день народження. Я вважаю, що день проголошення незалежності держави треба вважати її днем народження, часом відліку національної державності. В Європі громадяни більшості країн не лише урочисто відзначають цю виняткову важливу дату в житті кожного народу та держави, а й підбивають певні підсумки національного державотворення, визначають пріоритети подальшого розвитку державності. Це має стати і нашою національною традицією.

Нині можна впевнено стверджувати, що Україна відбулася як держава. Вона має властиву сучасним демократичним країнам ЄС інституційну систему побудови державної влади і місцевого самоврядування, комплексну систему чинного законодавства, є учасником багатьох міжнародних організацій, посідає чільне місце у світовому співтоваристві.

– Як головний юрист країни, яким Ви бачите подальший конституційний розвиток країни? Які першочергові кроки потрібно зробити?

– Перед тим, як стати справді правовою державою, Україна зобов’язана утвердитись як конституційна держава. Нині, в період політико-правових ускладнень та соціально-економічної кризи, є очевидним, що незалежність України без створення сильної конституційної держави може бути піддана серйозним випробуванням як у самій країні, так і поза її межами.

Ключ до розбудови конституційної державності в Україні криється в системному оновленні Основного Закону та удосконаленні юридичних механізмів регулювання конституційних правовідносин. Важливі кроки у цьому напрямі вже здійснені Президентом України, який 31 березня 2009 року під час свого щорічного звернення до Верховної Ради України подав на розгляд останньої законопроект про внесення змін до Конституції України.

Як міністр юстиції, я бачу своїм першочерговим завданням створити дійовий механізм забезпечення конституційного права кожного громадянина на правову допомогу.

– Чому, на Вашу думку, це є важливим питанням для українських громадян?

– У нинішніх умовах багато громадян України не можуть собі дозволити розкіш оплачувати послуги адвоката чи юриста, а традиційні форми безоплатної правової допомоги вже не задовольняють потреб громадян. Враховуючи всі аспекти, Міністерством юстиції був розроблений і Верховною Радою ухвалений в першому читанні проект Закону «Про безоплатну правову допомогу».

Чому я акцентую увагу саме на цьому проекті? Тому що лише він зможе гарантувати отримання безоплатної правої допомоги громадянам, які перебувають за межею бідності, а також неповнолітнім громадянам. Для цього в системі Міністерства юстиції будуть створені центри з надання безоплатної правої допомоги.

На жаль, через політичні суперечності у Верховній Раді ми поки ще не маємо остаточно ухваленого закону. Але це не заважає Міністерству юстиції вже зараз надавати правові консультації. Лише за перше півріччя цього року через громадські приймальні та виїзні консультаційні центри працівниками системи органів юстиції було надано правову допомогу понад 82 тисячам малозабезпечених громадян, зокрема і тим, хто живе у віддалених районах сільської місцевості.

– Що б Ви побажали нашим читачам в день святкування незалежності України?

– Хочу побажати кожному громадянину знати свої конституційні права і вміти їх ефективно захищати. Це стосується всіх сфер життя – починаючи від підписання іпотечної угоди з банком і закінчуючи веденням власного бізнесу. Також треба розуміти, що самі по собі державний суверенітет і незалежність не є панацею від усіх негараздів. Тільки докладаючи спільних зусилль, ми зможемо збудувати правову державу, яка подбає про своїх громадян.

І найголовніше – люди мають кожного дня на реальних прикладах відчувати, що влада захищає не свої інтереси, а інтереси громадян. З Днем незалежності України!

Наш кор.

Свято – урок для сьогодення

24 серпня святкуємо День незалежності України. Зі святом, панове!

Однак поцікавмося, чому саме 24-го? Історія України сягає тисячолітть. А історія «свідома», себто зафіксована у достовірних писемних пам’ятках, розпочинається з 860 року. Тогоріч, 18 червня, восьмитисячна рать на чолі з князем Аскольдом узяла в облогу столицю Візантії Константинополь. Ромеї, як називали себе візантійці, відкупилися, й кияни повернулися у рідне місто з тріумфом.

Дивні метаморфози підкидає історія. Ми, українці, звикли сприймати себе як народ обділений долею й завше ображений. Але витоки нашої минувшини – мілітарні. Світ помітив Україну, коли та переможно здійняла спис.

Утім, я відхиливсь од теми. То чому саме 24 серпня святкується як День незалежності. Відповідь, ніби, очевидна. Цього дня, 1991 року, Верховна Рада, тоді ще УРСР, ухвалила «Акт проголошення незалежності України», який першого грудня був підтверджений на всеукраїнському референдумі. Відтак 20 лютого 1992 року парламентарії ухвалили постанову, в якій зазначено: вважати день 24 серпня державним загальнонародним святом.

Проте, знову ж таки, згадаймо історію. Україна багаторазово здобувала власну державність і так само багаторазово втрачала. Тож, віддаючи належне подіям вісімнадцятирічної давнини, все ж пам’ятаймо й інші не менш важливі дати, які цілком могли б стати точками відліку неперервного державного життя.

Не заглиблюватимусь докладно в середні віки. Бо тоді не було понять «народний суверенітет», «право націй на самовизначення», «державна незалежність» тощо. Адже саме завдяки створенню цих понять у ХІХ-ХХ століттях й утвердилась теперішня Україна й інші держави. Приміром Богдан Хмельницький, здобувши 1648 року перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, не наважився створити окреме князівство, як його переконував зробити Константинопольський Патріарх Паїсій. Адже за політичними уявленнями того часу держава могла існувати тільки у формі монархії. А Хмельницький, простий шляхтич за походженням, не міг бути коронованим. Монархом можна було проголосити лише нащадка Рюриковичів православного князя Адама Кисіля. Але той виконував місію посередника в переговорах польського короля із Хмельницьким, обіцяючи козакам усебічні вольності.

Тоді джерелом політичної влади вважалась не воля народу, як нині в умовах панування демократії, а Божа Милість. Бог дає державу. Бог її і відбирає. А провідником Божої волі є монарх. Виходячи з цих самих світоглядних уявлень, зневірившись у можливості досягнути згоди з Польщею, Хмельницький заходився шукати Україні нового сюзерена, тобто монарха. Велися переговори з султаном Османської імперії, королем Швеції та Московським царем. Про підсумки цих перемовин не згадуватиму, вони відомі.

Певною мірою українською державою варто вважати й Королівство Галичини й Володимирії, що було створене в 1772 році в складі Австрійської імперії після поділу Речі Посполитої й проіснувало до 1918 року. 1775 року до Королівства була приєднана Буковина, відвойована у Османської Порти. 1815 року воно поповнилось Тернопольським краєм, яким поступилася Російська імперія. Столицею Королівства став Львів. Адміністративні посади обіймала польська шляхта, хоча більшість населення складали українці. Окрім них, на території Королівства існували чисельні єврейські та вірменські громади. Імператори Йосиф II і Франц ІІ скасували у Галичині кріпацтво й урізали у вольностях місцеву шляхту. Міщани та селяни отримали право на вільне одруження, скаргу й апеляцію до суду. Греко-католицька Церква була урівняна в правах з Римо-католицькою, отримала семінарії та митрополита. Хоча ці заходи були непопулярними серед аристократії, вони укріпили авторитет австрійських монархів серед простих українців. Фактично проводилася політика сегрегації (відокремлення). Поляки й українці ходили до різних храмів. Діти навчалися в різних школах різними мовами. Серед українців поширилося й прагнення до економічного відособлення. Зокрема набув популярності заклик: «Свій до свого по своє». Бо, мовляв, нема чого відвідувати польські та єврейські крамниці.

Показово, що новітня історія боротьби за державність України бере початок не у Києві й навіть не у Львові, а в українофільському Харкові. Саме цьому місті адвокат Микола Міхновський написав 1900 року маніфест «Самостійна Україна». Того ж року, в Харкові ж, створено Революційну українську партію, яка відмовилася від мрій про автономію й проголосила чітку мету: державна незалежність. Саме Міхновський у 1901-02 роках організував Українську народну партію, для якої написав маніфест «Десять заповідей» і «Програму», що обстоювала ідею самостійності української держави. Він же ж після Лютневої революції 1917 року ініціював створення українського національного війська. Під час Гетьманщини зблизився з Українською демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом Павлом Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Життя Міхновського скінчилося трагічно: в квітні 1924 році його знайшли повішеним у власному саду. Однак треба визнати, саме завдяки його зусиллям створено ґрунт, на якому з 1917 року діяла Українська Центральна Рада.

9 січня (22 за новим стилем) також може вважатися одним зі свят незалежності. Цього дня 1918 року Центральна Рада ухвалив четвертий Універсал, яким проголошено незалежність Української Народної Республіки. Є відомий вислів: демократи об’єднуються лише за п’ять хвилин до розстрілу. Саме так сталося й у Києві 1918 року. Нікчемні політикани на кшталт Володимира Винниченка цілісінький рік базікали про свободу рівність і братерство. Вели переговори спершу з Тимчасовим Урядом Олександра Керенського, потім – із більшовиками Володимира Леніна. Укладали угоди з Росією, котрі, за висловом Отто фон Бісмарка, не варті й паперу, на якому їх написано. Розпустили армію. А коли в Україну вторглася більшовицька армія Володимира Антонова-Овсієнка, чкурнули, мов щурі. Під Крути ж захищати державу відправилися київські студенти та гімназисти. Чим закінчився бій – відомо. Про наслідки – також, гадаю, згадувати не варто.

Говорячи про незалежність, ми, зазвичай, позираємо на Київ. Утім українська державність проголошувалася не лише на берегах Дніпра. Приміром, 18 жовтня 1918 року, у Львові, зібрались українські депутати Австрійського парламенту, Галицького та Буковинських сеймів, представники політичних партій і духовенства. Вони утворили Українську Національну Раду. А вже 19 жовтня Рада проголосила Західноукраїнську Народну Республіку й обрала Президента – Євгена Петрушевича. 22 січня 1919 року на Софійському майдані у Києві проголошено «Акт злуки» двох українських держав. Нині 22 січня відзначається як День Соборності України.

Співаючи слова Чубинського про Україну «Від Сяну до Дону», ми не задумуємося, а причому тут річка Дон? А втім, зазирнувши в етнографічні атласи, завважимо, що східна межа суцільного розселення українців сягає Кавказу. Там, на берегах Кубані, й досі живуть нащадки славетних запорожців. Саме там, на теренах сучасного Краснодарського краю Російської Федерації, 16 лютого 1918 року також була проголошена українська держава. 30 квітня – 3 травня 1917 року в Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд – Кубанська Військова Рада. Головою був обраний Микола Рябовіл. 16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголосила Самостійну Кубанську Народну Республіку. Через декілька днів по закінченні сесії нарада членів Ради ухвалює резолюцію про прилучення Кубані на федеративних умовах до України. Ця держава проіснувала два роки.

Тепер слушно згадати про сторінку історії, з котрою пов’язано чи не найбільше непорозумінь. 30 червня 1941 року, коли Львів покинула Червона армія, а війська Вермахту ще стояли на підступах до міста, Організація українських націоналістів ухвалила «Акт відновлення Української Держави».

Ми святкуємо День незалежності 24 серпня. Відзначаємо 22 січня єднання двох українських держав. Мабуть, волітимемо не згадувати 30 червня. Але, напевно, вшановуватимемо 16 лютого, коли постала Самостійна Кубань. Адже свято – це не привід для дозвілля, а урок – для сьогодення.

Валентин БУШАНСЬКИЙ,кандидат політичних наук

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті