Любі земляки!
Сьогодні Україна відзначає День партизанської слави. Це свято з’явилося у календарі наших пам’ятних дат відносно недавно, але посіло там гідне місце.
Історія підпільно-партизанського руху в Одеській області давно знайшла своє відображення у мемуарах і художніх творах. Ще з дитинства наші земляки дізнаються про подвиги Яші Гордієнка і багатьох інших героїв. Низький уклін тим учасникам підпільно-партизанського руху, які живуть серед нас. Нехай естафета пам’яті і надалі передається від покоління до покоління.
Голова Одеської обласної ради М. СКОРИК
Ніхто не видав партизанів
Ці щирі рядки, що тривожать душу, були написані у 1943 році. Їх автор нагадує нам про те, що таке фашизм, спираючись не на якісь припущення, надумані історії, а на конкретні факти і події, свідком яких був. Вони сьогодні дуже актуальні, бо фашистська ідеологія проявляється і в наші дні, а її недобитки творять свої чорні справи.
Ми були мирними людьми, і серця раділи, дивлячись на все побудоване, зроблене нами.
Колгоспи села Н. Тут комори були повні зерна. Будинки і вулиці вечорами світилися електричними вогнями.
Колгоспники пишалися своєю школою-десятирічкою, великим клубом, упорядкованими яслами, бібліотекою. Жили заможно, по-міському, широко і культурно.
Прийшли фашисти. Спалили наші будинки, споганили нашу землю, зламали наше життя.
Що зробили вони з багатим і культурним нашим селом? Третина будинків спалена, клуб розбито, книжки, які шанобливо читали і берегли колгоспники, розтоптано брудними чоботами дикунів. Школа – гордість колгоспників – стоїть без шибок. Парти поламані. Сумно ходять розгромленими класами колгоспні дітки. Не стало ясел, чистих і затишних. Погасло електричне світло, знову селяни сидять при каганцях…
Не залишилося жодного села не битого, не спаленого. Ходять селами гітлерівці, б’ють нагаєм волелюбних селян, вигрібають з комор все зерно, до останнього. Скрізь господарюють фашистські ставленики – старости, продажні тварюки, прокляті народом.
Окупанти оббирають селян, грабують, як останні розбійники, грабують по-різному: і податками, і поборами. А то і просто вриваються до хат і набивають свої ранці і мішки колгоспним добром. Податі накладають страшні. У селі Н. зажадали до 25 вересня дати по 12 центнерів жита з гектара і пригрозили: не здасте – спалимо все село. І 25 вересня запалали хати тих, хто не звіз зерно з двору.
Серця обливаються кров’ю, дивлячись на все, що твориться у наших місцях, кров спалахує жадобою помсти. Руки тягнуться до гвинтівок, щоб вогнем відповісти на насильство. Зброєю повернути свободу. Народ іде у партизани, іде в ліси. Там живуть за своїми законами – законами Радянської влади, виконують її накази, її волю. Ми, партизани, тут, на захопленій ворогом землі, – представники Радянської влади, її караюча рука.
Всі радянські люди – всі, у кому палає ненависть до загарбників, – чим можуть, допомагають партизанам. Навіть хлопчаки, і ті сміливо йдуть у розвідку, приносять нам часом цінні відомості про ворога. Селяни постачають партизанів продовольством, теплим одягом, навмисно не викопують картоплю на ділянках, які прилягають до лісів, залишають її партизанам.
Двоногі звірі у фашистських мундирах жорстоко розправляються з тими, кого запідозрили у допомозі партизанам. У селі З. селяни на своїх сіновалах кілька ночей поспіль переховували партизанів. Це стало відомо фашистським нишпоркам – винюхали всі партизанські сліди. Вдерлися до села – і пішла розправа. Зігнали усіх селян на сільський майдан: чоловіків в один бік, жінок – в другий. Наказали бити одне одного палицями, а потім, наглумившись, вишикували чоловіків в один ряд і кожного другого розстріляли. Але і цього звірам було мало. Будинок, де переховувалися партизани, і три хати, що стояли поруч, німці спалили. Весь день ішла кривава розправа. Пішли лише під вечір, забравши з собою кілька останніх корів. Жодної корови не залишилося у селі, крім як у старости.
Другого разу каральний загін німців виявив буланого коня, прив’язаного до дерева. Знали бандити, що такий кінь є у партизанів. Запитують у селян: де партизани? Всі мовчать. Тоді з натовпу вирвали п’ятьох колгоспників, повалили їх на коліна, до скронь приставили пістолети: скажете, де партизани? Навколо стояли матері, діти приречених до страти. Одне слово – і рідні будуть врятовані, але ніхто не видав партизанів, ніхто не заплямував свою честь зрадою.
Партизани – народні месники. Свята ненависть до ворога у кожному з нас. Дали клятву: ті, хто поганить нашу землю, будуть знищені.
Г. АКМОЛІНСЬКИЙ,партизан
Ви дали мені завдання…
Свого часу, працюючи над документальною повістю "Капитан Степь уходит в разведку", я одержав доступ до архівних документів часів Великої Вітчизняної війни, у яких була відображена правдиво діяльність закинутих у тил супротивника розвідувальних груп для налагодження зв'язків з партизанськими загонами. Вивчаючи їх, переконався, що внесок народних месників до спільної справи розгрому фашистів складався не тільки з великих операцій, наприклад, таких, як знамениті рейди Ковпака, рейкова війна. У повсякденному, неймовірно важкому житті вони наближали перемогу кожним знищеним гітлерівцем, поліцаєм у локальній сутичці з ними, кожним врятованим від вивезення у рабство співвітчизником, кожною зустріччю з людьми, які опинилися в окупації, вселяючи у їхні душі віру в те, що визволення прийде, викриттям ретельно спланованої фашистської пропаганди.... Як відзначається у звіті партизанського загону імені Желєзняка, що діяв і на території нинішніх Миколаївської та Одеської областей, німці вели пропаганду не тільки серед населення через пресу, гасла, живу агітацію за допомогою своїх прислужників-старост, поліцію, але і серед партизанів. У своїх листівках, що розкидалися з літаків, вони обіцяли повну свободу, якщо партизани вийдуть з лісів і складуть зброю. При цьому обіцяли хороші матеріальні умови. Але, як пише у звіті про діяльність партизанського загону імені Желєзняка його командир Г.П. Бойко, народні месники у відповідь на німецьку "вудочку" відповідали зухвалими нальотами, знищенням ліній зв'язку, автотранспорту, мостів, розстрілами окупантів і поліцаїв.
Як підтверджує офіційна довідка про перевірку і підтвердження дій загону, який згодом став партизанським полком, під час окупації німецькими загарбниками Грушківського району Одеської області (нині це територія Миколаївської обл. авт.), було проведено 96 наступальних і оборонних боїв, а також раптових нальотів. При цьому знищено 2753 гітлерівці, з них офіцерів – 19, генералів – 1, штабів – 2, танків – 4, автомашин – 147, літаків – 3, залізничних ешелонів – 4, паровозів – 16, цистерн з пальним – 6, гармат – 13, мотоциклів – 18, вузлів зв'язку – 8, комендатур – 6 та 14 комендантів. Німці, які намагалися налагодити виробництво сільгоспродуктів, втратили 29 тракторів і 34 молотарки. Населенню було роздано 20 тисяч тонн зерна, худобу. У цьому зв'язку доречно навести оригінал рапорту голови колгоспу ім. 14-річчя Жовтня А. Шпака на ім'я комісара партизанського загону, датований 8 травнем 1944 р.: "Мне было дано распоряжение фашистами, чтобы эвакуировать скот, который был в колхозе. Вами было дано мне задание, если будут эвакуировать скот, как можно всякими способами, но чтобы скот не попал фашистам. Мною было так и сделано: было договорено с т. Козаком Яковом (колхозник, авт.) и когда гнали скот, то часть была роздана колхозникам в селе, а остальной был роздан по дороге, а часть была угнана в Слюсаранский лес. Было отправлено из села 40 штук овец и по дороге роздано людям, а 50 штук роздано в селе на месте, и так задание, данное Вами, нами было выполнено".
П.М. Червоній, який очолив підпільну групу, зумів влаштуватися на посаду зоотехніка створеної окупантами Райземуправи і, вводячи в оману неграмотне її німецьке керівництво, не дав вивезти худобу до Німеччини, зберіг для району 920 корів, 840 голів молодняка, 620 нетелів, 1450 свиней і 1400 овець, 18000 штук птиці, 560 коней. Все це залишилося у районі. А сам Червоній, втікаючи від переслідування жандармерії, прибув до партизанського загону. У бою був тяжко поранений, фашистський снаряд, що розірвався біля нього, відірвав йому руку і ногу. Його відправили до партизанського шпиталю.
Ризикував життям Д.П. Чорновіл, який разом з групою підпільників за завданням командування загону перерізував багато разів німецький фронтовий вулканізований кабель, знищував підготовлену для німецької кавалерії стайню у с. Корнилівці, громив жандармську дільницю.
А підпільна організація, керована Миколою Крижановським, маючи на озброєнні 22 гвинтівки, два автомати, два нагани і 4 гранати відвернула вибух цукрового заводу, підготовлений відступаючими німцями, зав'язавши з ними нерівний бій. Завод було збережено.
Партизани постійно відчували підтримку населення, яке ділилося з ними продовольством, передавало зброю і боєприпаси, що були зібрані на місцях боїв. У червні 1942 р. учителька Валентина Чарторинська та її брат Олексій передали желєзняківцям автомат, 20 гранат, 18 підривачів та багато патронів. Агроном Качуровський допоміг народним месникам 8-ма гвинтівками та автоматом. Житель Загорулько – 9 гвинтівками, 4 наганами та автоматом. Ткачук Мефодій – 4 гвинтівками і 16 гранатами. Їхній приклад наслідували Валентина Шевченко, Діна Олейниченко, Ніна Забуранна та інші. Всі вони знали, що при викритті будуть піддані катуванням, розстріляні або повішені, але свідомо йшли на смертельний ризик. На боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками радянські люди піднімалися цілими сім’ями. Наприклад, сім’я Черповодських із села Грушка. Господар сім’ї воював на фронті, а мати з трьома доньками та двома синами брали участь у партизанській боротьбі. Брати Василь і Михайло зі зброєю в руках виконували бойові завдання, а три їхні сестри і мати доставляли у загін патрони, гранати і продукти харчування, ризикуючи життям.
При сприянні зрадників родина Черповодських була викрита. Жандармам вдалося схопити матір і 16-річну дочку Франю. Дівчина вирвалася з пастки і, переслідувана поліцаями, кинулася у колодязь з криком: "Живою не візьмете!" Кровожерливі поліцаї витягли її з колодязя і піддали тривалим і тяжким катуванням. Нічого не домігшись від цих відважних жінок-патріоток, нелюди розстріляли їх.
Але, як сказано у звіті, "были и такие руководители подпольных групп, которые в тяжелую пору дрейфили и под всякими предлогами отказывались выполнять задания. К таким руководителям приходилось применять физические методы влияния". Наприклад, до комуніста Пишнюка, агронома, який виявився боягузом, група партизанів на чолі з командиром загону Бойком, навідалася додому вночі. Він не чекав гостей і не знав, чим виправдати свою поведінку. Тоді товариш Бойко не витримав і побив Пишнюка і, тим самим, як з’ясувалося, "выбил из него трусость". Згодом агроном-комуніст, якому нічні гості нагадали про обов’язок перед Батьківщиною, акуратно виконував завдання штабу. Він завербував, озброїв і передав до партизанського загону 13 колишніх військовополонених.
Міцні зв'язки партизанів з місцевими патріотами, які з різних причин опинилися на окупованій території, вселяли у них впевненість у перемозі і додавали сил у боротьбі з ворогом різними методами. Так агрономи Кадро, Бабинський, Качуровський, які увійшли в довіру до німців, разом із завербованими партизанами із сіл, сприяли розкраданню хліба населенням, гальмували обмолочування. "Немцы-оккупанты, – пишется в отчете командира отряда, – як любители сахара, старались поднять урожай сахарной свеклы. В ответ на это агроном тов. Кадро у 1942 и 1943 годах добился для немцев урожая сахарной свеклы по 17 центнеров с га, половина которых осталась на поле не убранными. Кроме ущерба, нанесенного врагу в сельском хозяйстве, агроном комендантского участка Кадро, взорвавший молотильный гарнитур, локомобиль и молотарку в селе Рознощенцы, участвовал в выполнении боевых заданий в ночное время. Он и члены его группы коммунисты т.т. Ильницкий и Когут, устраивая ловушки, за период оккупации поймали и уничтожили 36 румынских вояк, 14 немцев и 9 добровольцев – изменников Родины. Пойманных добровольцев перед расстрелом заставили написать письмо немецкому офицеру, что, мол, мы, добровольцы, не хотим вам, немцам, служить и уходим в партизанский отряд. Получив это письмо, немцы арестовали остальных добровольцев, избили их и отправили в лагерь военнопленных. Тов. Кадро при выполнении подпольной разведки попался в руки немецкой жандармерии и после исключительно тяжелых, зверских пыток, был расстрелян".
Така вона, справжня правда партизанської і підпільної боротьби, яка не підлягає кон'юнктурному перелицюванню, викладена її учасниками в тепер уже далекому 1944 році, коли ще йшли кровопролитні бої радянських людей з кровожерливим і ненаситним ворогом, зараженим п'янким вірусом коричневої чуми. Боротьби, переможний підсумок якої складався з різномасштабних повсякденних успіхів, здобутих у підпіллі, у партизанських загонах і на фронтах війни, ім'я якої – Велика Вітчизняна.
Віктор МАМОНТОВ, полковник у відставці,«Одеські вісті»
