Село – колиска української нації, його потрібно розбудовувати. Такі слова патетично звучать з високих трибун, але далі цих висловів справа, на жаль, не йде. Рік села, проголошений Президентом України у 2006 році, нічого не змінив. Очікуваного повороту українського села від стратегії виживання до стратегії розвитку так і не відбулося. Щороку з карти України зникає декілька сіл. І лише кладовища нагадують, що колись тут буяло життя, дзвенів дитячий сміх, лунала мелодійна українська пісня про щасливу долю.
Новоіванівка – село, а швидше, хутір Новоолександрівської сільської ради Ананьївського району. За свою більш як вікову історію (у писемних джерелах згадується з 1895 року) пережило чимало потрясінь, лихоліть та злигоднів. Колись багате і багатолюдне, сьогодні воно підпадає у розряд неперспективних, вимираючих сіл. Обабіч головної вулиці у майже тридцяти оселях ще жевріє життя. Близько ста селян зайняті повсякденною працею: доглядають худобу, заготовляють на зиму сіно, дрова, пораються на городі. Сьогодні в селі більше безробітних, ніж працюючих, закрито ФАП, школи немає, дітей підвозять у сусіднє село.
Відсутність роботи, а відтак – засобів для існування – змушує молодь покидати насиджені місця і мандрувати Україною в пошуках заробітку. Якщо комусь поталанить влаштуватися на високооплачувану роботу, тоді стареньким батькам з мізерною пенсією надходить з міста грошова допомога від турботливих дітей. Але таке – рідкість. Щодня життя дорожчає, а особливо у великих містах, тож, колишні новоіванівці раді кожному мішечку картоплі, отриманому оказією від батьків. На жаль, трапляються і трагедії. Нещодавно сім’я Кустолів оплакала свого єдиного 25-річного сина-заробітчанина, якого в Одесі збила машина, а винуватця так і не було покарано.
Тут у кожної людини своя доля, свої клопоти та болі, що не двір – проблеми та розчарування.
54-річна Ніна Олексіївна Брайловська, мати чотирьох дітей, пропрацювала дояркою двадцять три роки, та навіть пільгової пенсії не заробила. З гіркотою згадує події чотирнадцятирічної давнини, коли враз позбулася роботи. Розповідає, витираючи хусточкою непрохану сльозу, що вранці подоїла групу своїх корівок, а в обід їй кажуть: на ферму можеш і не йти – корів уже немає. Тодішнє керівництво господарства продало близько 200 голів дійного стада.
Таке траплялося тоді повсюди. Недолугі голови колгоспів «латали» фінансові дірки, не задумуючись про наслідки. Пам’ятаю, як бідкалися селяни з села Бокового Любашівського району, коли корів гнали на Троїцький ковбасний завод. Не пошкодували і тільних, які народжували телят прямо на ходу і яких відразу затоптувало стадо…
Сьогодні село «пожинає» гіркі плоди непродуманої реорганізації сільськогосподарського виробництва. За якийсь десяток років почали зникати, а подекуди й зникли поширені професії доярка та їздовий…
Немає вже й нормовичок та буряківників. Не зустрінеш в селі і кіномеханіка. А донедавна «крутив» у селі кіно чоловік Ніни Брайловської Іван. Зараз він хворіє, і 607 гривень пенсії, яку він отримує, йде на лікування.
– Живемо на пенсію моєї 88-річної матері Євдокії Андріївни Соженко, яку чотири роки назад перевезли з хутора Бондаревого, – додала Ніна Олексіївна. – Мати вже не могла сама поратися біля хати, а змолоду встигала в полі працювати і нас, сімох дітей, доглядати, годувати та виховувати. Дуже бідкалася за обробленим городом та хатою, де довгий вік прожила з чоловіком, інвалідом-фронтовиком Олексієм Даниловичем. Батько п’ятнадцять років тому помер, все життя працював у колгоспі «Світлий шлях» обліковцем.
Євдокія Андріївна додала, що коли у її селі розпайовували землю і майно, чесно на всіх поділили. Орендну плату видають пшеницею, буде що змолоти і щось дати онукам і правнукам, яких у прабабусі-героїні аж 21.
Щоліта приїжджають онуки до Н.О. Брайловської, щоб відпочити в селі і набратися сил. Їжу тут готують просту, селянську, без всяких міських «витребеньок», головне – екологічну чисту. Міській дітворі тут привільно. Бабуся рада прийняти всіх одразу, але нестатки не дозволяють, тому гостюють по черзі. Шестирічний одесит Олег любить приїжджати на гостину до своєї бабусі. Каже, що йому все подобається. Особливо напувати кізок…
«Обсіли» проблеми й колишню доярку, матір 10-ти дітей, 57-річну Марію Григорівну Губенко. Непокоїть хвороба чоловіка і подальша доля найменшої з дітей – дочки Віри, яка навчається у вечірній школі в селі Долинському…
Мешкає в Новоіванівці і талановитий художник Юрій Михайлович Палецький, брат основоположника південного стилю декоративно-прикладного розпису, заслуженого майстра народної творчості Ростислава Палецького. Сьогодні в худорлявому чоловікові з натрудженими мозолястими руками, що давно не тримали пензля, важко впізнати живописця, твори якого зберігаються в Одеському художньому музеї. З колгоспних пастухів він вибився у народні майстри, отримував на виставках грамоти, але нагальна смерть брата у 1978 році (є версія, що був вбитий за націоналізм) перекреслила всі надії і сподівання. Щоб не повторити його долю, Юрій Палецький покинув малювати і «закопав» свій талан у цьому вимираючому, але мальовничому селі, обрамленому чарівним лісом і привільним степом…
