Що робити, якщо пропозиція перевищує попит?
Холдинг «Чубівське зерно» Котовського району починався з однієї тисячі гектарів землі у селі Петрівці. На сьогоднішній день тут обробляють 19,5 тисячі гектарів ріллі. Щоправда, за словами голови правління холдингу Віктора Сікала, близько 40 відсотків землі – малопродуктивні угіддя. Але для того, щоб обробляти поля, дотримуватися технології, тут є вся необхідна сучасна техніка. Переважно імпортного виробництва. Холдинг у цілому складається з 4 сільгосппідприємств, двох елеваторів, малого підприємства «Агроінвест», яке займається закупівлею всього, що необхідно для роботи на землі, а також реалізацією сільгосппродукції. До речі, на одному з двох елеваторів – Чубівському – нещодавно установлено нове обладнання, здатне приймати одночасно і обробляти до необхідних кондицій близько 400 тонн зерна безпосередньо з поля.
– Ми порахували, що завдяки новій лінії підготовки і доопрацювання зернових ми одержуємо врожай на 2-3 центнери з гектара більше, ніж раніше, – говорить Віктор Сікал. – Крім того, скорочуємо витрати насіннєвого матеріалу за рахунок його високої кондиції.
Досить сказати, що у поточному посушливому році у господарствах холдингу одержали в середньому 34 центнери з гектара пшениці і 34,7 – ячменю. А ріпаку – 22,5 центнера з гектара. Нова лінія підготовки і доопрацювання зерна окупилася протягом одного року. На запитання, як вдається холдингу виживати і навіть процвітати у наших непростих умовах, Віктор Сікал не став уникати прямої відповіді.
– По-перше, ми намагаємося використовувати надані сільгоспвиробникам можливості. Зокрема, по-діловому співпрацюємо з Аграрним фондом, який пропонує прийнятні для нас заставні ціни на зерно. Наприклад, кукурудза з поля у минулому році оцінювалася 400 – 450 гривень за тонну. Зібравши близько 25 тисяч тонн зерна, ми заклали його в Аграрний фонд. А навесні продали кукурудзу, розрахувавшись за заставним кредитом, по 1050 гривень за тонну. Різниця склала плюс 5 мільйонів гривень на нашу користь.
У той же час, навіть такому великому і процвітаючому підприємству, яким є холдинг «Чубівське зерно», доводиться, як і іншим агровиробникам, стикатися з незрозумілими діями держави. Насамперед це стосується ринку зерна.
– Ми всі чудово пам’ятаємо, що на липень минулого року у засіках держави залишалося 6 мільйонів тонн зерна, – далі говорить Віктор Сікал. – Тоді ціна тонни пшениці на світовому ринку була 300 – 350 доларів. Мало того, навесні минулого року можна було вже припустити, що врожай нинішнього року буде теж непоганим. І вже на 1 червня цього року експортна здатність АПК була у 9 разів більшою, ніж у 2007-2008 роках і становила 7,7 мільйона тонн перехідних залишків зерна. Отже, можна було відкрити кордони і випустити зерно на міжнародний ринок.
Тобто, як стверджує аграрій, якби в Україні існував цивілізований ринок зерна, були б і нормальні ціни на нього, а, отже, з’явилася б можливість фінансово зміцнити сільгосппідприємства. І завдяки цьому, мабуть, можна було б скоротити держдотації.
Проте цього не сталося. А якщо так, сьогодні пропозиція зерна почала перевищувати попит. І цим, звичайно, користуються фірми, що займаються експортом зерна.
Анатолій МИХАЙЛЕНКО,«Одеські вісті», Котовський район
Фото автора
Ліміт добрих стосунків
З 25 вересня по 5 жовтня у Великомихайлівському районі сіють озимі. Виходить, усе до цього часу у фермера повинно бути: і добрива, і насіння, і паливо, говорить голова фермерського господарства «Джерело» із села Слов’яносербки Олександр Александрюк.
А хто не зміг запастися вчасно? Адже до 80% зібраного врожаю господарі не продають, а притримують на складах, чекаючи на підвищення закупівельних цін на зерно...
– Виждати – розумна тактика. Лише спокійно чекати можуть ті, хто вже зумів підготуватися до сівби. Решта, а це приблизно третина господарств району, шукають гроші, входять у тяжкі борги. Ситуація така, що потрібно обов’язково знайти кошти. Інакше можна опинитися на межі руйнування.
– Є надія, що зерно підніметься у ціні до зими і буде вигідно продане?
– Які можна давати прогнози за нинішньої крайньої нестабільності, що панує на зерновому ринку?! Ось нещодавно ціна однієї тонни ячменю замість того, щоб бути піднятою, впала на 60 гривень. Солярка ж, навпаки, дорожчає на очах. Сьогодні хлібороб, який притримує зерно, так само ризикує, як і ті, хто його здає у сезон за непридатними цінами. Зараз легко опинитися у великому збитку.
– Чи допомагають дотації?
– Коли їх давали, то допомагали, звичайно. Наприклад, я міг на виділені кошти купити собі цілий бензовоз солярки і навесні забезпечити паливом до 40% обсягу польових робіт. Важливий був і факт моральної підтримки: ми знали, що хоч комусь потрібні. Адже сільська людина вдячна. За її невибагливості їй потрібен справний трактор, можливість нагодувати сім’ю і трохи уваги. І вона буде працювати не покладаючи рук.
Але ж і цього мінімуму немає! Дотацію не дають вже другий рік. А вона так потрібна зараз, у цей золотий період для хліборобів! А ще в лютому-березні.
– Є пояснення тому, чому не дають дотацію?
– Ну до кого зараз іти за поясненнями і хто їх буде давати?! Чи є взагалі закон, де можна прочитати, що видача дотацій обов’язкова? Немає такого закону! Тому допомогу можуть дати, можуть не дати. Фермерам також невідомо, закладені гроші на видачу дотацій до бюджету чи ні. Перед нами не звітують. Просто ставлять перед фактом. Наприклад, обіцяли дати паливо за пільговою ціною, але привезли його із Кременчука. І за рахунок транспортних «накруток» воно виявилося дорожчим, ніж те, яке могли б купити на місці.
– А чи можуть фермери розраховувати на одержання кредитів?
– Ні. Банки погоджуються лише лонгувати колишні кредитні договори. А нових кредитів не дають. Чому відмовляють – теж пояснень не дають! І не беруть у заставу ні землю, ні робочу сільгосптехніку, ні навіть отриманий урожай.
Та й люди не особливо хочуть брати позики у банкірів. Тому що із підписанням договору починаються їхні безсонні ночі. Відсоткова ставка доходить до 28%. Плюс 3% страховка, плата за послуги. Реально повертати доводиться близько 33%. Хоча були б ці ставки нижчими, було б більше користі кожній зі сторін. Своєчасне повернення було б гарантованим. А нам, фермерам, вдавалося б одержувати більший урожай. Тому що ми б не заощаджували на сільгоспроботах, на добривах. Адже якщо належить за технологією наситити ґрунт, припустимо, 100 кг добрива, то треба дати саме 100, а не 70 кілограмів. Не підживиш поле – воно й не вродить. Землю ж не обдуриш, вона жива.
Владислав КІТІК,«Одеські вісті», Великомихайлівський район
