Вони щодня виходять на театральну сцену і проводять на ній по кілька годин. Їхні сценічні діалоги і монологи вражають своєю експресією, природністю і глибиною емоцій. Щоправда, у цих діалогах і монологах присутня ненормативна лексика – але куди ж, без неї, рідної, у сучасному театрі? Адже сьогодні багато, навіть досить популярних і хвалених критиками столичних драматургів, і режисерів не цураються мату у своїх п’єсах та виставах.
Втім, люди, про яких я зараз розповідаю, по-перше, промовляють не чужі слова, а свої власні. А по-друге, глядачі цих слів ніколи не чують – бо у той час, як герої моєї розповіді перебувають на сцені – зала завжди порожня. Тому що ці люди – монтувальники декорацій. Є така професія, палко і щиро любима мною вже хоча б тому, що свій театральний шлях я розпочинав саме з неї. Було це давно, ще у минулому столітті: у листопаді 1993 року я влаштувався на роботу до монтувального цеху Одеського російського драматичного театру і потрапив під керівництво молодого бригадира Сергія Милецького. А минулої середи, 7 жовтня, Сергій Вікторович Милецький, тепер уже начальник монтувального цеху, відзначив своє 40-річчя. Саме він і є головним героєм моєї сьогоднішньої розповіді.
В особовій справі і трудовій книжці зазначено, що Сергій Милецький працює у Російському театрі з 1990 року. Але насправді цей театр став для Сергія рідним ще у ранньому дитинстві: адже його мама наводила тут лад – у буквальному значенні цього слова, за допомогою віника і швабри. І маленький Сергійко був за лаштунками своєю людиною, запросто вітався з тепер уже легендарними Леонідом Маренниковим, Борисом Зайденбергом, Євгеном Котовим, Лідією Поляковою та іншими чудовими акторами. Втім, легендами театру стали не тільки актори, але і багато монтувальників, які служили тут у часи дитинства Сергія. Так, у світлій пам'яті колективу назавжди залишилася така особистість, як Василь Іванов (втім, для всього театру він був не Василем, а просто Вахою, безвідмовним працівником і добрим, якого всі щиро любили). Ще одна легендарна особистість в історії нашого монтувального цеху – Віктор Будиловський, який для всіх був просто Вітею – безжурним веселуном і баляндрасником, душею робочої компанії. Були у тому поколінні монтувальників й інші яскраві персони – Едик Голощук, брати Гуркови... Нині продовжує трудиться у театрі, тепер уже на посаді завпоста, тодішній монтувальник Юрій Постольник. Найдавнішим працівником театру сьогодні є Володимир Іванович Морський, начальник суміжного з монтувальним меблевого цеху... Всі ці люди спочатку були персонажами дитинства Сергія, а згодом стали його старшими товаришами і наставниками у справі вивчення премудрощів професії монтувальника декорацій.
Ця професія справді має безліч тонкощів, і щоб опанувати її по-справжньому, потрібно мати певні здібності і якості. Далеко не кожен, хто прийшов на роботу до монтувального цеху затримується у ньому надовго і стає по-справжньому хорошим і корисним працівником. Сергій Милецький став ним і зрісся з професією монтувальника нерозривно. Розпочавши трудовий шлях з простого робітника, він дуже скоро виріс до посади бригадира. Причому під керівництвом молодого Сергія виявилося кілька куди досвідченіших монтувальників, зокрема, той же Віктор Будиловський – і вони визнали його лідерство.
Слід зазначити ще одну деталь: у ті роки театр вів активну гастрольну діяльність. Сергій завжди був у складі виїзного загону монтувальників, йому довелось установлювати декорації одеських вистав на сценах найрізноманітніших театрів – у десятках міст України та Росії. А сцена кожного нового театру – це свої особливості, свої розміри, своє обладнання. Крім того, в економічно складні перебудовні і постперебудовні роки театр рідко мав можливість привезти із собою до іншого міста повний варіант декорацій, використовуваний на стаціонарі, – тому доводилося працювати на так званому підборі, використовуючи елементи декорацій з місцевих вистав. І Сергій Милецький з більшим або з меншим успіхом, але завжди справлявся з поставленим завданням.
Особою, сумною датою у біографії нашого театру, стало 25 грудня 1993 року: у цей вечір, прямо під час вистави (веселої комедії «Продайте чоловіка!») у театрі сталася пожежа – зайнялася сцена над дахом. Глядачі і актори були терміново евакуйовані з театру, а Сергій, у числі ще декількох працівників, які обслуговували виставу, до останнього часу затято намагався врятувати декорації від вогню. А потім було кілька зовсім екстремальних місяців: керівництво театру ухвалило рішення не припиняти роботу – і вистави грали у буквальному значенні під відкритим небом – у даху зяяла величезна, випалена вогнем діра. І це – у січні та лютому! Замість пошкодженої сцени до зали було виставлено спеціальний поміст, глядачі сиділи, щільно закутавшись у шуби і пальто, з рота змерзлих до кісток акторів ішла пара. А Сергій та його бригада без збоїв виставляли декорації, – а весь вільний час від цього процесу чистили сцену і колосники від сажі.
На щастя, театр зумів відновитися після тієї пожежі. І, можете повірити, частка зусиль, витрачених для цього особисто Сергієм Милецьким, була досить значною. Потім було ще кілька років, наповнених як роботою на стаціонарі, так і постійними гастрольними виїздами. Сергій Милецький, як справжній солдат театру, весь час був на передньому краї. А перед приходом 2000 року театр закрився на ще одну капітальну реконструкцію. Вистави спочатку зрідка давалися на сусідній сцені – у ТЮГу, потім колектив театру був відправлений у простій. Але пережили і це – і 2002 році театр відкрився знову – з оновленою гарною залою і повністю переобладнаний сценою, яку монтувальникам довелося освоювати з нуля. Втім, після реконструкції театру оновився і сам монтувальний цех, з колишнього складу залишилося тільки два чоловіки – Сергій Милецький і Віталій Шпагін. Вони працювати досі, маючи статус найдосвідченіших монтувальників театру. При цьому Сергій, будучи начальником цеху, трудиться на рівні з рядовими монтувальниками, анітрохи не випинаючи перед ними свій начальницький статус.
Звичайно, є в Сергія Милецького і недоліки. Були у його біографії і досить проблемні періоди. Головна проблема, яка у театрі досить актуальна не тільки для монтувальників, але й для багатьох артистів, – це взаємини з алкоголем. Була така проблема і у житті Сергія, але, на щастя, тепер вона у минулому. Він не вживає спиртне вже кілька років і, дивлячись на нього сьогоднішнього, який переступив 40-літній рубіж, є всі підстави вірити, що нової зустрічі із «зеленим змієм» у його долі вже не трапиться. А щодо інших його недоліків – повірте мені, як людині, яка знає Сергія 16 років, – їх цілком можна пробачити. Я знав у нашому театрі куди гірших людей, які примудрялися при цьому якийсь час мати добру репутацію. Але такі люди, рано чи пізно, відпадають, як накип. А Сергій Милецький був і залишається рідною людиною для колективу. Він невіддільний від театру, як театр невіддільний від нього. Саме такі люди складають неповторний колорит цього театру.
