Несвяткова розмова перед ювілеєм
65 роківвідзначаєВАТ«Ізмаїлавтотранс». Такназиваєтьсясьогодніавтопідприємство, якезачасів, щониніназиваютьсярадянськими, вважалосянайпотужнішимуПридунав’ї, забезпечувалопасажироперевезеннямивесьІзмаїлтаІзмаїльськийрайон, здійснювалобезлічміжрайоннихіміжміськихмаршрутів, аствореновонобуловосени1944 року, трохибільше, ніжчерезмісяцьпіслявизволенняПридунав’явідфашистськихзагарбників.
Сьогодні АТП, що було тривалий час базовим, дуже відчутно потіснили «приватники». Лише в місті діють 12 перевізників.
– Основна наша вимога до перевізників, – говорить начальник управління економіки Ізмаїльської міськради Олександр Кузьмін, – забезпечення високої якості обслуговування населення. Саме це головне під час проведення конкурсів і укладання договорів з перевізниками. До речі, раніше було чимало нарікань на адресу одного з основних підприємств, яким було і залишається ВАТ «Ізмаїлавтотранс». Сьогодні ситуація поліпшується, хоча залишається низка претензій, пов’язаних з тим, що підприємство не виконало один з пунктів договору на одному з основних міських маршрутів, «десятому». Давало тверду обіцянку замінити старі автомобілі. Але поки що саме тут змін не спостерігається.
– А Ваша думка яка? – звернувся я до виконавчого директора ВАТ Сергія Данильченка.
– Чесно кажучи, сьогодні нашому підприємству нелегко, – відповів він. – Ми безпосередньо залежимо від пасажиропотоку. Останнім часом, і це визнають всі, кількість пасажирів на внутрішньоміських перевезеннях відчутно знизилася. І це без урахування конкуренції, яка значно зросла. Додамо сюди досить складну ситуацію через зростання цін на пально-мастильні матеріали, не забудемо згадати про тверду тарифну політику: нинішні внутрішньоміські тарифи після чергового підвищення цін на бензин далеко не влаштовують нас, дуже б’ють по фінансовому становищу підприємства. Отож, і хотіли б ми придбати новий транспорт, та після чергового підвищення цін на бензин, а також і на запчастини, дозволити собі цього не можемо. Хоча на підприємстві діє режим суворої економії, іншого собі дозволити не можемо. А що робиться із цінами на новий транспорт? У такій ситуації, як кажуть, головне – залишитися жити, зберегти те, що є.
– А як з вами держава розплачується за пільговиків?
– Добре, що ви порушили це питання. Під час кризи, коли всім доводиться нелегко, ми виконуємо соціальну програму і вчасно не одержуємо відшкодування витрат від держави за проїзд пільгових пасажирів. Так, держава за 9 місяців заборгувала нам понад 500 тисяч гривень.
Проте ми й сьогодні залишаємося, так би мовити, найзначнішою силою. 95 автобусів підприємства здійснюють 8 міських, 14 приміських, 24 міжміських-внутрішньообласних маршрутів, три міжміські-міжобласні. За найскромнішими підрахунками, щодня наше підприємство здійснює понад 500 оборотних рейсів, перевозить від 11 до 12 тисяч пасажирів. Прибуток підприємства за 9 місяців склав понад 350 тисяч гривень, сплачено податків понад 600 тисяч грн.
...Багато змінилося на підприємстві за останні 15 – 20 років. І, на жаль, далеко не на краще. Останнього разу новий транспорт надходив на підприємство наприкінці вісімдесятих. Щоправда, вдалося на початку дев’яностих придбати 22 не нових, але в доброму стані, «ікаруси», які й сьогодні бігають. І от у нинішньому році буквально місяць тому були закуплені чотири автобуси. Хочеться вірити, тут все-таки зможуть вирулити з новою технікою і на «десятці». Принаймні у розмовах з водіями, ремонтниками постійно звучали оптимістичні ноти. Люди вірять, що нинішня команда таки і автопарк оновить, і розв’яже безліч інших проблем, у підсумку ефективніше використає економічний потенціал підприємства, зміцнить позиції на ринку автоперевезень. А проблем набагато більше, ніж названо тут.
– Однак не будемо про це перед святом, – підбив підсумок Сергій Павлович, – знайдемо для цього інший час. А поки що, користуючись нагодою, хочу привітати весь колектив підприємства із професійним святом – Днем автомобіліста, і з 65-річчям. Наш колектив досвідчений і бойовий. Гадаю, йому до снаги завдання щодо відродження колишньої потужності підприємства.
Євген МАСЛОВ,власкор «Одеських вістей», Ізмаїльський район
Не звикли ганяти порожняк
Водійавтомашини– професіяважкаінебезпечна, таводночаспочеснаівисокооплачувана, хочазаробітнаплатазалежитьвідобсягувиконуванихробіт, тобто, відзробленихходок. Сьогодні, щоб забезпечити сім’ю, водіям вантажівок потрібно «намотати» не одну сотню тонно-кілометрів дорогами області.
Досвідчений водій фермерського господарства «Гранат» (керівник Анатолій Артеменко) Любашівського району Михайло Буйвол разом з молодшими товаришами – водіями фермерського господарства «Новатор» (керівник Сергій Паровик) Ананьївського району Борисом Діденком і Іваном Левенцем – живуть у Зеленогірському. Вони легкі, як кажуть, на підйом і не звикли ганяти порожняк. Одні з кращих у своїх господарствах, водії «намазів» підтвердили свій професійний рівень сумлінною працею на сільськогосподарських роботах, транспортуючи збіжжя у порти, працюючи на будівництві автобану Київ – Одеса тощо. За багато років їм підкорювалися «залізні коні» різних марок: «газони», «зіли», «колхіди», а водійську кабіну вони жартами називають другою домівкою.
Останнім часом вони трудяться переважно на потужних «камазах». Нині підвозять ґрунт для будівництва гідроспоруди поблизу села Гвоздавка-Перша. Це перший етап у великому проекті очищення річки Кодими, ініційований Благодійним фондом «Рідний край», який за фінансової підтримки держави провадиться працівниками ТОВ «Прометей-Парт».
Юрій ФЕДОРЧУК,власкор «Одеських вістей», Любашівський район
«Крепче за баранку держись, шофер...»
Хто з хлопців у свої дитячі роки не мріяв стати водієм? Хто не уявляв себе за кермом на дорогах батьківщини, везучи в кузові безцінний вантаж або не менш цінних пасажирів? Але доля розпоряджається нашим життям по – своєму, не усім вдалося сісти за кермо... А кому така удача посміхнулася, не розлучаються із обраною професією до пенсійного віку.
От і Володя Доценко, зараз уже Володимир Васильович, а для журналістів редакції «Одеських вістей» просто Васильович, з дитячих років мріяв про романтичну професію шофера.
– Ця пристрасть була настільки нав’язливою та неминущою, що в ранньому дитинстві я підходив до вихлопної труби автомобіля і з насолодою вдихав вихлопні гази, і вони мені здавалися такими солодкими, – згадує водій із тридцятишестирічним стажем.
За довге водійське життя Володимиру Васильовичу довелося працювати на різних типах машин – і вантажних, і легкових. А починав він свою трудову біографію водієм «хлібовозки». Праця почесна, але нелегка. Насамперед, тому, що доводилося вставати, як кажуть, ще до третіх півнів, щоб привезти хлібобулочні вироби до булочної задовго до відкриття крамниці. Але нічого, встигав.
Коли підвищив кваліфікацію, перейшов працювати до престижного гаража на легкові автомобілі. Возив відповідальних державних чиновників обласного масштабу. А з 2006 року працює в редакції газети «Одеські вісті». І тут проявив себе безвідмовним дисциплінованим професіоналом.
Більш ніж удвічі менший водійський стаж у другого редакційного водія – Олександра Новицького. За кермом він ще з армійських часів. Але до старшого, Володимира Васильовича, ставиться з повагою та розумінням, завжди звертається до нього по професійну пораду і постійно відчуває його підтримку.
У двох водіїв різні функції. Але одне завдання: разом з усіма працівниками редакції працювати так, щоб газета виходила вчасно та якісно.
Анатолій МИХАЙЛЕНКО,«Одеські вісті»
