Безсмертники
В безсмертниках над Бугом поле,
Сюди підводами везли
Тіла із вулиць охололі
Колгоспники худі і злі.
В безтарку, наче ту полову,
Батьків скидали і дітей.
Забрали й донечку попову,
Був українець чи юдей –
Усіх побратано у ямах,
Траплялись в купах ще й живі.
Життя розважилось на грами,
А кусень хліба – морові.
В безсмертниках мій рід козацький,
Мозоль в мозоль в рідній землі.
Важко хронометр відклацав
Більше семи десятків літ.
Буть веснам тихим чи громовим.
А час клубків ще напряде –
Безсмертники Голодомору
Розплющать очі до людей.
Балада про святотатство
Паралельно з насильницьким вивезенням хліба з України більшовики пограбували церкви і собори на суму 834 тисячі рублів золотом.
(За матеріалами Асоціації
дослідників голодоморів
в Україні).
Спустіла церква після їх набігу,
А здирники вінчались в ній самі.
Старий священик у тюрмі загинув,
А дяк сніги місив на Колимі.
Парторгу ризи золоті дістались,
Як був один, то часом надівав.
І щоб про це не взнав товариш Сталін,
Тихо моливсь, пішовши до хліва.
А голова сільради взяв лампаду –
Буде, як згадка, потім про святих.
Згодилася дружині для помади,
Щоб фарбуватись, як на мітинг йти.
Святі книжки, кулак поклавши твердо,
Суддя з райцентру в кабінет одвіз.
Але нічого в Біблії не петрав,
Перед очима став вертітись світ.
Найбільшу мав райкомівець мороку,
Що хрест скидав в ясний погожий день:
Когось зустріне, втупить в нього око
І скаже з жалем:
«В голові гуде…».
Хоч збереглись на стінах янголята,
Вночі літали, крильцями б'ючи.
У них забрали рідних маму й тата,
Одурені дядьки рвали чуби,
Що піддались червоній пропаганді,
Не захистили церкву від падлюк…
Уже в колгоспі сталінські загнані,
Ішли на збори у радянський клуб.
Його відкрили у колишній церкві,
І янголят, щоб лозунги учить,
Кликав з-під купола сторож Оверко,
Бесідував із ними уночі.
Вишневий глей
Гриземо вишневий глей,
Обіймаєм вишні.
Обліпили кожну геть,
Ми на світі – вічні!
Сад цвіте, а в нас журба:
Хліба і не бачим.
Гризем глей на стовбурах,
А сестричка плаче:
Не дотягнеться за ним,
Високо – до неба…
Ми такі іще малі,
Хилимось, як стебла.
Сорок сьомого весна…
Крапі рідний дощик…
Сад розщедрився для нас –
Сипле квіт на щоки.
Так цвіте – на все село! –
Вродиться багато…
Жаль, що рідко наросло
Глею біля хати.
Перебудеться лихе,
Обнімаєм вишні.
Гриземо голодні глей,
Ми на вишнях – вічні!
Варка
Збирала в себе тітка Варка
Нас, повоєнних дітлахів.
Куліш проголодалим варить,
А були літечка лихі.
Укине трішечки просянки,
Додасть до неї лободи…
Біля кабиці ми щоранку
Не знали з тіткою біди.
Вона серйозно:
– Хто за «наших»
Грає увечері в тернах?..
Сльозою зварене зажарить,
Сьорбали вкупі, як рідня.
Перемішались дні і дати,
Лиш пам’ятається куліш –
Тітчин дарунок небагатий,
І тим, хто спізниться, лишить
Балада
про повоєнну пошту
Пустувала поштова скринька,
Рідко хто листи насилав.
В поштаря на обличчі сірка –
Із війни,
із вогненних лав…
Повернувся з фронтів додому,
Дяка Богу – таки живим.
Від нестатків спав у соломі,
Що лишалася після жнив.
І родило, та хліб на грами
Виділяли на трудодні,
Щоб одітись – одне лиш рам’я
У дівчаток і бідних вдів.
В сорок сьомому – голодовка,
Ні паперу, ані муки…
Порожніло на люд довкола,
А колгоспникам невтямки:
Про нещастя кому ж писати,
Коли знають про це в Кремлі.
Жінки вранці, схопивши сапи,
Йшли молитися до землі.
І виорювались медальйони,
Де атаки – на смерть! – гули:
Звістки хлопців з Дніпра і Дону,
Що за хліб у полях лягли…
Повоєнна пошта сльозлива,
Хоч раділи часом в селі,
Як гуляли в когось весілля,
Наспіваються аж до сліз.
Малим кинув я лист у скриньку,
Знав, що є десь дядько Петро.
От спасибі йому за синьку,
За новеньке мені перо.
Микола ПАЛІЄНКО
Залишилися нащадкам спогади…
У Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років записані тисячі імен померлих жителів Одещини серед яких – 36 осіб з Красноокнянського району. Звичайно, це не остаточна цифра, бо жертв було набагато більше.
Як данина пам’яті безневинно загублених душам цього скорботного дня біля пам’ятних знаків жертвам Голодомору провадиться всеукраїнська акція «Засвіти свічку».
Серед нас живе ще багато очевидців того лихоліття, вони, не приховуючи сліз, згадують пережите, що ніколи не зітреться з їхньої пам’яті. Багато свідчень було записано краєзнавцями у селах Новосамарської сільської ради. Так, 85-річна Олександра Степанівна Мороз розповіла:
– Мій батько Степан Іванович Полійчук і мати Марфа Климівна жили в селі Мурована Котовського району. Батьки працювали в колгоспі. У нашій сім’ї було четверо дітей. З голоду їли мерзлу картоплю. Пам’ятаю, що приходили сільські активісти до нас з довгими ключками і шукали продукти. А якщо в когось знаходили закопану пшеницю чи картоплю, то забирали все, нічого не залишали. З хат забирали не тільки продукти, а й добротні речі: чоботи, хустки, кожухи, знаряддя праці. Пограбовані люди пухли з голоду і масово помирали. За декілька місяців померло багато людей у селі.
Дмитру Григоровичу Чегаринському із села Новосамарки було лише шість років. Він пам’ятає, як батьків брали до колгоспу на роботу і давали за це щось поїсти. Голодні батьки залишали їжу для своїх дітей і потай приносили додому. Але це були дуже малі пайки, всі голодували. Люди ходили опухлі з голоду. Деякі мандрували через Дністер за харчами, їздили до Західної України, де речі міняли на харчі, але це теж не рятувало. Люди розуміли, що коїться щось не так, щось спрямоване проти них, але тоді говорити про це відкрито боялись.
Залишилися нащадкам спогади ще однієї жительки села Новосамарки Марії Федорівни Жигун (1917 р.н.):
– Я вже була дорослою дівчиною, але відчуття страшного голоду пам’ятаю все життя. Пам’ятаю, як вмирали дітки, старі люди, молоді і міцні ще якось трималися. По хатах ходили бригади чоловіків із залізними палицями, шукали, чи не сховав хто зерно чи ще якісь продукти. Шукали у всіх куточках. Дехто закопував у лісі трішки зерна. Було дуже страшно.
У листопаді 2007 року в смт Красні Окни було встановлено пам’ятний знак жертвам Голодомору. У 2008 році ще 15 пам’ятних хрестів постало в населених пунктах району.
Юрій ФЕДОРЧУК,власкор «Одеських вістей», Красноокнянський район
