Дорогі військовослужбовці та ветерани Збройних Сил України!
Щиро вітаю вас з професійним святом.
Служба у Збройних силах – це не лише професія. Для більшості з вас вона стала справою всього життя. Ви гідно виконуєте складну та почесну місію захисту суверенітету, незалежності та територіальної цілісності нашої держави.
Відзначаючи це свято, ми вшановуємо всіх, хто боронив честь і свободу рідної землі, хто сьогодні зміцнює обороноздатність країни.
Нехай щира любов до Батьківщини, славетні бойові подвиги наших батьків та дідів, народна повага надихають вас на нові звершення у благородній справі служіння рідному народові.
Щастя, добра та злагоди вам і вашим родинам!
Голова Одеської обласної ради
М. СКОРИК
ПРИВІТАННЯ командувача військ ордена Червоного Прапора Південного оперативного командування з нагоди 18-ї річниці Збройних Сил України
Товариші генерали та офіцери!
Товариші прапорщики та сержанти, солдати, та ліцеїсти, працівники Збройних сил України!
Шановні ветерани війни та військової служби!
Дорогі бойові друзі!
6 грудня в нашій державі відзначається 18-та річниця Збройних сил України. В цей день український народ вшанує всіх оборонців рідної землі, всіх, хто причетний до священного обов’язку, почесної і водночас важливої місії служіння своїй Батьківщині.
Сьогодні це професійне свято єднає молодих воїнів, досвідчених офіцерів та сивих ветеранів, адже кожен з них на своєму місці, своїми вчинками і своїми діями сприяв і сприяє розвитку Українського війська, зміцненню обороноздатності нашої держави.
Рівняючись на подвиги і героїзм ветеранів Збройних сил України, нинішні захисники Вітчизни свято бережуть та примножують кращі бойові традиції попередніх поколінь, докладають всіх зусиль для забезпечення бойової готовності, організованості і дисципліни, демонструють самовідданість, витримку, свідомо виконують свій конституційний обов’язок.
Від імені військової ради Південного оперативного командування сердечно вітаю ветеранів війни і військової служби, всіх співвітчизників з Днем Збройних сил України.
У день професійного свята висловлюю слова вдячності усім військовослужбовцям, працівникам і ветеранам Збройних сил за сумлінну службу і зразкову працю.
Бажаю тим, хто служить, високих показників військової виучки та професійного зростання, тим, хто нещодавно звільнився, вдалої адаптації на «гражданці», ветеранам – здоров’я, бадьорості духу та оптимізму. Хай в усіх ваших родинах панують добробут, тепло і благополуччя!
Командувач військ ордена Червоного Прапора Південного оперативного командування
генерал-лейтенант П. Литвин
Відмінної служби та великої любові!
Професія – Батьківщину захищати – в усі часи була почесною. І сьогодні вона, незважаючи на усі складнощі, які доводиться переживати Збройним силам України, користується всенародним визнанням та повагою. А інакше й бути не може, адже у армійському строю несуть нелегку ратну службу наші, ветеранів, сини, онуки та правнуки – плоть від плоті народу.
У нинішніх воїнів є надійні орієнтири, за якими потрібно вибудовувати свою службу. І, насамперед, – немеркнучі бойові традиції фронтовиків, які проявили вірність військовій присязі, воїнському обов’язку та рідній землі, непохитну мужність, неперевершену відвагу у боротьбі із фашизмом та його поплічниками різних мастей, що прагнули поневолити усю нашу чудову планету.
Від усього серця, вітаючи нинішніх збройних захисників Вітчизни із їхнім професійним святом, ветерани бажають їм міцного здоров’я та відмінної служби, великої любові та здійснення усіх планів.
Від імені президії обласної ради Організації ветеранів України,
голова обласної ради Організації ветеранів України
О. ГУРСЬКИЙ
Бліц-опитування
У народі скажуть – як зав'яжуть
Як ви оцінюєте стан наших Збройних cил і як ставитеся до тих, хто носить сьогодні армійські погони? Таке запитання ми поставили і дорослим, і молодим людям напередодні Дня Збройних cил України. Публікуємо деякі відповіді.
Володимир Григорович Лопатін, підполковник запасу:
– А що його оцінювати. Головнокомандувач Збройних сил капітан, якщо його до свята не підвищили у військовому званні, Ющенко, вже дав оцінку нещодавно: літаки та гелікоптери не можуть злетіти. Танки немає чим заправити... Звідси й танцюємо. Звичайно, таких, як я, хто багато років віддав службі в армії, болить душа за такий стан справ. Треба щось робити кардинальне, а не займатися показним реформуванням. А до тих, хто сьогодні носить армійські погони, ставлюся із великою повагою. Для мене слова солдат, сержант, офіцер і генерал, звучать гордо. Передайте їм мої привітання та побажання добра.
Геннадій, студент:
(Сміється...) – Якийсь безлад із цією армією. Не мені її стан оцінювати. Говорили, що у наступному році зроблять її контрактною, а тепер пішли на відкат. А що в ній робиться, ми й не знаємо. Тільки й інформації – когось вбили, когось піском засипали, десь солдат нагодували отрутою. Ось і думай, іти до такої армії чи відкараскатися від неї? А взагалі-то я військовиків поважаю. Хоча б за те, що вони на людях поводяться пристойно, охайні та ввічливі. Гарної їм служби!
В'ячеслав Кузьменко, капітан:
– Стан як стан: яка держава – така й армія. Мій батько, полковник у відставці, говорить, що армія – це осколок суспільства. А я йому заперечую – наша армія не є таким осколком, оскільки в нас поки що не суспільство, а раздрай, і в політиці, і в економіці, і в головах... Та що там говорити! Але служити ж треба, країну оберігати. Більшість офіцерів сподіваються, що порядок у нас все ж таки буде, і влада повернеться лицем до армії, фінансувати Збройні сили почне нормально.
Хотів би вам, журналістам, порадити: шукайте в армії не лише негатив, а й позитив. У нас безліч чудових людей і чимало добрих справ. Про них у пресі я щось мало бачу публікацій, і по радіо, телебаченню не часто чув. Вибачте, на цьому закінчу, кваплюся на розведення караулу.
Марія Іванівна Чередниченко, пенсіонерка:
– Вітаю наших захисників зі святом. Важко їм, але нехай кріпляться. У війну нам було куди важче, але ми трималися щосили. Нехай частіше згадують, що на них чекають вдома матері, батьки, сестрички та братики.
А восьмирічний онук Гришко, який стояв поруч, додав:
– І наречені чекають, як Олексія з нашого під'їзду, Іра на нього чекає.
– Точно, Гришенько, як же це я, стара, забула про наречених, – підтримала Марія Іванівна і додала. – Давай побажаємо усім нашим солдатам великого кохання.
– Давай, – погодився Гришко і пригорнувся до бабусі.
Ігор Лященко, сержант із термосом для їжі за спиною та пакетом у руках:
– Мені нормально служиться. Присягу військову прийняв і виконую. Відслужу як належить і повернуся додому із чистою совістю.
Лазар Каневський, підприємець:
– Яка армія? Про що ви говорите? Які Збройні сили? Вони що, у нас є? А те, що є, так, ви вибачте мені, їм ще далеко до Збройних сил. І винні тут, ви мені вибачте, не ті, хто ще служать там, а самі знаєте хто. Ось їм і передайте мої привітання! А солдатам та офіцерам, звичайно ж, великий привіт із Одеси. Хліб у них нелегкий.
Сніжана Іванівна Іваськів, мати солдата:
– Вчора почула по телевізору, що в нашої армії залишилося харчування на три дні. І згадала тривіальне: народ, який не хоче годувати свою армію, буде годувати чужу. Ось поспішаю на "Привоз". Накуплю продуктів і поїду до мого Олексія. Він під Києвом служить. Треба усією громадою наших захисників підтримувати у цей важкий час. Сподіваюся, після виборів Президента справи підуть на виправлення. Красти будуть менше у верхах, і низам стане жити легше.
Єгор Єгорович Бельтюков, полковник запасу:
– Стан жахливий. Треба скорочувати армію. І залишати кращих. У нас же все навпаки робиться. Перспективні, здібні офіцери йдуть на «цивілку», а залишаються ті, хто служить заради грошового постачання, а не за покликанням. Тут доречно було б застосувати ще ленінський принцип: краще менше та краще. Тоді б фінансування армії могло бути реальним, а не половинчастим, як сьогодні. А взагалі ж у нас доходить до смішного. Вчора зустрів колишнього свого підлеглого. Звільнився майором – дружив із "зеленим змієм". А тепер, через сім років, він уже полковник запасу. Де таке бачено і яка тут кадрова політика? Боляче від усього цього на душі, але... Правильно ваш редактор написав: "Що маємо, те маємо".
Під час бліц-опитування ми зверталися і до деяких генералів, полковників, які нині несуть військову службу, і усі вони відмовилися відповідати на наше запитання, посилаючись на термінову зайнятість. Лише один полковник, який просив не називати його дані, сказав:
– На сьогоднішній день мене хвилює те, що в бригаді ніхто, крім її командира, не може як слід провести пристрілювання танкової зброї. А я пам'ятаю, ще будучи командиром взводу, провадив її сам перед кожними стрільбами. Ось вам і боєздатність. Треба кардинально перебудовувати багато чого у військовому відомстві, незважаючи на те, що керувати ним довіряють колишнім виконробам, які не нюхали пороху і не вміють відрізнити мушку від антапки.
Опитування провів Віктор МАКСИМОВ,«Одеські вісті»
У пам'яті свої закони...
Традиційно напередодні Дня Збройних сил редакційна пошта приносить листи від тих наших читачів, які присвятили своє життя армійській службі. Одним з них довелося випробовувати ціну солдатського поту під час Великої Вітчизняної, другим – у мирний післявоєнний час. І всі вони з теплотою згадують роки, віддані армії, яка для них стала справжньою школою мужності.
Не можна читати без хвилювання листа Петра Андрійовича Ісайка, у якому він розповідає про те, як зі своїм однополчанином згадували нещодавно, як біля Ельби «вони дали жару американцям, які драпали, ніби їм п'яти скипидаром намастили». А через тиждень після цього бою Ісайко та його бойові друзі, стомлені, пропахлі порохом, обіймалися з «янкі». Тоді високий капрал-мулат почастував їх сигарами, а йому дали самокрутку з махоркою, і він запчихав, розкашлявся. Потім, віддихавшись, дістав віскі, а той, хто першим спробував напій, одразу виплюнув і дістав з речового мішка фляжку із самогоном, настояним на журавлині. Йому цю флягу дала українська жінка у медсанбаті з наказом, щоб випив самогон з друзями в останній день війни. Капралові налили сто грамів. Він випив, заохав від задоволення і знову попросив. Але одержав відмову: «Хорошого потроху. Доб'ємо фашиста, потім усе вип'ємо».
Розшукав однополчанина Петра Андрійовича той капрал і у цьому році надіслав йому у подарунок комп'ютер. Тепер і по інтернету можна поспілкуватися.
Голова ради ветеранів війни і праці села Вознесенського, Арцизького району Василь Йосипович Баранов надіслав до редакції копії листів, які приносила польова пошта від фронтовиків.
За визволення цього села віддали свої життя 72 солдати і офіцери. З 1974 року Василь Йосипович і його сподвижники розшукували рідних полеглих воїнів. Знайшли багатьох. Вони побували у Вознесенську і поклали вінки до стели «Скорбна матір».
М.С. Шуляк із селища Лиманського Роздільнянського району, учасник бойових дій у ВВВ, почесний громадянин декількох міст просить передати від імені ветеранської організації подяку Геннадію Олексійовичу Труханову – регіональному представникові Держкомітету України у справах ветеранів в Одеській області – за чуйне ставлення до людей літнього віку. Втішно, що таких листів у редакційній пошті буває чимало. Капітоліна Олексіївна Хохлова дякує О.П. Сироті за те, що він захистив її, інваліда І групи, від сваволі електриків.
Лариса Никифорівна Добровольська напередодні Дня Збройних сил вирішила нагадати про те, якою ціною дісталося нам мирне сьогодення, яке довірено оберігати нинішнім воїнам. Вони повинні навчатися мужності у фронтовиків. Її чоловік Микола Трохимович, добровільно пішов на війну у неповних 18 років. Воював у 19-й повітряно-десантній бригаді, потім у 299-му гвардійському стрілецькому полку. В одному з боїв, при висадці десанту в Альпах, загинув майже весь батальйон. У живих залишилися троє, зокрема і рядовий Добровольський. Батьки одержали похоронку. Але Микола вижив всім смертям на зло і після лікування у шпиталі визволяв Польщу, Австрію, Угорщину. А війну закінчив у Празі.
Звичайно ж, такі люди заслуговують на особливу увагу і підтримку. Але, на жаль, не завжди їхні проблеми розв’язуються належним чином, що викликає законне обурення тих, хто країну закрив собою під час воєнного лихоліття. Це підтвердив у своєму листі і ветеран ВВВ Іван Пантелійович Цимбал із селища Затишшя Фрунзівського району. Розповідаючи про бюрократизм місцевих чиновників, до яких звертався по допомогу, він пише «Дуже прошу, не подумайте, що я скаржуся, просто хотів підтвердити «турботу» про нас, ветеранів. Нам, солдатам війни, не личить скаржитися. У нас є своя, фронтова гордість». І не випадково до свого листа в редакцію інвалід ВВВ взяв за епіграф слова С. Єсеніна: «Не жалею, не зову, не плачу...»
«Поспішаю доносити людям правду про ВВВ. Небагато нам, ветеранам, відведено для цього», – пише капітан 1-го рангу у відставці Микола Іванович Варивончик. А йому, колишньому юному зв'язковому-розвідникові партизанського загону імені Лазо 3-ї Мінської партизанської бригади імені Будьонного є що розповісти нинішнім воїнам. Він воював у білоруському та українському Поліссі, наближаючи довгоочікуваний День Перемоги. І сьогодні, часто зустрічаючись з молоддю, виступаючи у періодичній пресі, Микола Іванович дає предметний бій фальсифікаторам історії ВВВ, обстоює святу правду тих 1418 днів і ночей, коли радянський народ бився з фашистською силою темною, з проклятою ордою.
Своїми думками про те, як повинні поводитися переможці і як до них зобов'язані ставитися ті, кому вони принесли Велику Перемогу над фашизмом, ділиться у листі Георгій Ілліч Ілієв із села Оріхівки Болградського району. Він викладає сім принципів, дотримуючись яких ми зможемо жити у мирі, злагоді з природою і суспільством.
Про бої-пожежі, про друзів-товаришів написав до редакції полковник у відставці Антон Броніславович Гаврилкевич, який на початку жовтня 1944 року прийняв під командування штурмовий взвод 727-го стрілецького полку, замінивши командира, який загинув у бою при форсуванні річки Лієлупе. Ветеран докладно розповідає про жорстокі бої за місто Єлгаву, у яких його підлеглі, як і інші однополчани, свідомо ішли на самопожертву, здійснювали подвиги.
Ці листи ветеранів, як і багато інших, пронизані гордістю за героїчне минуле збройних захисників рідної землі і болем за нинішній стан армії, забуття бойових традицій фронтовиків. І ми не випадково публікуємо огляд листів напередодні чергового Дня Збройних сил України. Нехай він буде нагадуванням про необхідність кожному з нас цінувати минуле з усіма його плюсами і мінусами. І пам'ятати про те, що без цього самого минулого немає майбутнього.
Віктор МАМОНТОВ, полковник у відставці,«Одеські вісті»
