Новину, яку повідомили основні інформаційні агенції України вранці 12 грудня 2009 року, не можна віднести до розряду ординарних. 10 грудня 2009 р. на зборах «Ukraіne’s Presіdentіal Electіon: A Prevіew», що відбулися у Вашингтоні за ініціативою Атлантичної Ради, було озвучено думку про можливість і навіть необхідність не просто реорганізації спеціального органу конституційного контролю – Конституційного суду України, але й про його повне скасування. Відповідаючи на запитання судді Федерального суду претензій США Футея, депутат Верховної Ради України, колишній міністр юстиції Роман Зварич, відзначив, що одне з основних завдань майбутньої конституційної реформи буде полягати у скасуванні інститутції Конституційного суду, що, за його словами, «є головним бастіоном позитивістського сприйняття права в Україні». Також Зварич повідомив, що Юлія Тимошенко повністю розділяє його погляди.
Екстраординарність подібної заяви полягає не стільки у ній самій, запекла дискусія з цього питання ведеться в Україні вже кілька років, скільки у зв’язку із місцем та обставинами обнародування подібних планів, а також у зв’язку з особою, яка це зробила. Зварич, котрий має західну юридичну освіту, чудово розуміє значення інституції конституційного контролю для функціонування правової демократичної держави. Крім цього, слід мати на увазі, що він посідав одну з найвищих посад у правовій ієрархії. Та й місце, де було зроблено заяву, безумовно, є знаковим. Атлантична Рада – організація, яка простежує, і в міру можливостей, коригує демократичні реформи в Україні. Той же Богдан Футей є одним із фактичних творців діючої української Конституції, щоправда в її початковій редакції. Насторожує також і той факт, що заяву було зроблено представниками політичної сили, яка позиціонує себе як демократичну, а конституційна реформа, що пропонується нею, уявляється з точки зору, насамперед, оптимізації форми державного правління та державного режиму в Україні. Навряд чи витримує критику мотивація такого роду нововведень. Безумовно, чистий позитивізм, знайомий нам з радянських часів, як і будь-які інші крайнощі, є швидше виключенням, ніж правилом, особливо для правової, демократичної держави західного типу. Але для її нормального функціонування позитивне сприйняття права так само важливе, як і природне. У кожному разі, пропоновані ліки уявляються не гіршими за саму хворобу.
Слід сказати, що в Україні «сезонні» загострення пов’язані із мусуванням питання про «скасування /заміни/ реорганізації» конституційного контролю завжди збігаються з найвищим напруженням політичної боротьби. Так було у 2004-2006 роках, коли Конституційний суд України взагалі фактично не функціонував, через блокування Верховною Радою його формування. Так було у 2007 році, коли Президент Ющенко, ймовірно, за прикладом свого колеги Президента Єльцина, використовуючи класичні рейдерські схеми, привнесені у сферу публічного права «юристами» його Секретаріату – фактично розігнав його. Так відбувається й зараз. І що примітно, у найбільш напружені миті такого роду протистояння політичні сили усього спектру від комуністів до Партії регіонів і БЮТ, ратували за маніпуляції із Конституційним судом. Примітно також те, що гучніше від усіх висловлювалися представники тих політичних сил, вплив яких на цей орган був обмеженим або зовсім був відсутній. І ще один факт – на українському політичному Олімпі немає жодної політичної сили, яка б кардинально не змінювала свої установки стосовно Конституційного суду, причому протягом досить коротких проміжків часу. Що цікаво, позиція політичних партій та діячів завжди корелювалася можливістю впливу на цей орган. За наявною ж інформацією, БЮТ надзвичайно обмежений у можливості самостійного впливу на Конституційний суд, таке можливе лише за значної підтримки Віктора Медведчука. При цьому потрібно враховувати трохи неоднозначну тенденцію останніх декількох років функціонування цього органу. Суть її полягала у тому, щоб за можливістю не втручатися до політичних баталій, що відбуваються в Україні. Так було двічі у 2007 році, а в 2008 та 2009 ситуація фактично повторювалася. З одного боку, Конституційний суд самоусувався від можливого розв’язання кризових проблем, із використанням власного інструментарію, що явно не йшло на користь ситуації. Але з другого боку – через відсутність елементарного досвіду, можливо, це був кращий варіант, враховуючи те, що Президент із завзятістю, гідною кращого застосування, реалізовував схеми блокування роботи через цей орган – Кабінету Міністрів. Політичні партії, репрезентовані у парламенті, у свою чергу, з приводу і без приводу зверталися до Конституційного суду, швидше за все, щоб надати солідності своїм діям. А будь-яке рішення Конституційного суду коментувалося ким завгодно, насамперед, не з правових позицій, а з погляду його політичних наслідків та екстраполювалося у політичному контексті.
Фактично, заяви такого роду не мають нічого спільного з реальністю, але вони важливі тим, що показують – як далеко може зайти український «політичний істеблішмент» у своїх політичних іграх. Безумовно, спеціальний орган конституційного контролю потребує серйозного реформування, через явно неадекватне позиціювання у механізмі здійснення публічної влади, що проявляється зокрема у тому, що: а) сьогоднішні повноваження Конституційного суду України неповноцінні (одних немає взагалі, других недостатньо, а треті в надлишку); б) процедура його формування – неадекватна; в) спосіб і технологія ухвалення рішення Конституційним судом, їх реалізація – мало дієві; г) якість персонального складу Конституційного суду – відверто слабка; д) структура органу – не відповідає функціональності; е) легкість, із якої він здатний політизуватися – жахає. Загалом, Конституційний суд потрібно реформувати, і факт цей безумовний. Але пропонований варіант це навіть не лоботомія, це вже повне видалення «головного мозку» правової системи, яким, по суті, є Конституційний суд України. Навряд чи реформ саме такого роду потребує Україна і те, що залишилося від її правової системи.
