Дві сім’ї – дві різні повісті
У новорічні дні кожна дівчинка почувається принцесою і мріє про щастя. Така природа людська, і у які б життєві ями ми не потрапляли, все одно сподіваємося на краще. Сьогодні я хочу розповісти про Катю і Наталю – двох дівчаток із селища Раухівки Березівського району.
Рідний дім перестав бути рідним
Історія Раухівки добре відома нашим читачам: виїхали військовики, і з’явилося багато проблем. Разом із секретарем селищної ради Лідією Опанасівною Дешко ми обходимо колись квітуче селище. Навіть по фасадах деяких будинків видно, де живуть так звані неблагополучні сім’ї.
– Багато сімей військовослужбовців виїхало, і спритні одеські маклери почали переселяти сюди з обласного центру людей, які іноді просто опустилися, – розповідає Л. Дешко. – Зараз ситуація налагоджується, а років десять тому таке діялося... І бешкетували, і пиячили, пропиваючи все майно, аж до вхідних дверей.
Дзвонимо до квартири однієї з таких сімей. Відчиняє нам господиня. На її обличчі прочитуємо невдоволення. Обставини у квартирі, чесно кажучи, гнітючі. Та й не видно, що в Інни Володимирівни Осоченко є постійна робота: адже важко працевлаштуватися, маючи лише атестат про шкільну освіту. Візит кореспондента збентежив сімейство, але поступово, за допомогою Лідії Опанасівни, ситуація прояснюється. Літній чоловік, який ледве встав з ліжка, виявився батьком Інни. Потім я довідався, що двоє дітей жінки – дев’ятнадцятирічний син і донька 17 років – живуть окремо. Ще одна дитина, хлопчик семи років, живе із свекрухою. А з мамою на час візиту жила лише донька Катруся.
Чесно кажучи, мені ця спокійна світлоока дівчинка здалася променем світла у похмурих обставинах квартири. Виявилося, що Катя не зареєстрована через проблеми з документами: у неї на руках є лише медична довідка про народження, відповідно до якої Катрусі виповнилося 13 років. Навесні 2009 року обставини у сім’ї загострилися. Як розповіла Л. Дешко, пиятики чергувалися із скандалами і викликами міліції. У результаті К. Осоченко опинилася у Березівському притулку для дітей. Через якийсь час мати отямилася, пообіцяла виправитися – добре що секретар селищної ради живе поруч, часто відвідує сім’ю і намагається вплинути на ситуацію. Катруся повірила, повернулася, але...
У жовтні дівчинка знову опинилася у Березівському притулку для дітей. Директор притулку Віктор Тимошенко доповнив картину:
– Катя втікала з дому у компанії ще однієї дівчинки. Вони каталися то до Одеси, то до Раухівки, бродили по Березівці, причому мама не дуже-то і турбувалася через зникнення доньки. Я вважаю, що батьків ніхто не замінить, тому матері Катрусі дали ще один шанс. Вона ним не скористалася. Тепер Катя і її братик, семирічний Сергійко, живуть з нами, ми клопочемо про видачу документів дівчинці: при народженні мати чомусь назвалася прізвищем свого батька. Плутанина дуже ускладнила питання з правової точки зору. Але найголовніше, що Катя – спокійна, нормальна дитина.
Зараз Катруся Осоченко разом з іншими дітьми з притулку навчається у загальноосвітній школі № 2 Березівки. Побувала на губернаторській ялинці. Розділимо обережний оптимізм В. Тимошенка, побажаємо Катрусі душевного спокою і подзвонимо в інші двері.
Скромні патріоти Раухівки
Сім’я Литовчуків теж не з магнатів, однак після важких обставин, у яких живуть Осоченки, ця скромна квартира здається світлим теремом. Нехай і не з балконом на море, як у пісні Висоцького.
Мати сімейства Світлана Вікторівна радо запрошує нас увійти. З розмови довідуюся, що її чоловік і старший син служать у рядах Збройних сил. Раніше сім’я жила у Мариновому, а років п’ятнадцять тому перебралася до селища.
Десятикласниця Наталка Литовчук, середня донька Світлани Вікторівни – зірочка Раухівки: веде концерти, співає і читає зі сцени, відвідує танцювальний гурток, репрезентує школу у конкурсах «Перлина Березівщини», «Таланти твої, Україно!» та інших. При цьому добре навчається, віддаючи перевагу літературі та біології. І хоча з вибором вузу ще не визначилася, про майбутнє замислюється зовсім по-дорослому:
– Сподіваюся, що вступлю до вузу. А після одержання диплома хотілося б повернутися до Раухівки. Якщо, звичайно, тут з’явиться гідна робота для молодих. Поки що її немає.
Це реалія сьогоднішнього дня: навіть юність, пора радості і веселощів, все частіше тривожиться про день завтрашній. Адже у наявності цілком конкретні загрози: наприклад, втрата робочого місця. З цією проблемою зіткнулися співробітники селищного УЖКГ, де трудиться С.В. Литовчук. Через серйозні проблеми з арештованими рахунками – наша газета писала про це ще у вересні – частина комунальників потрапила під скорочення. З п’ятдесятьох співробітників на підприємстві залишилося тридцять.
Проте за всіх труднощів сім’я Литовчуків – справжні патріоти Раухівки і нікуди виїздти не збираються. Відзначають, що зараз жити не так страшно, як років п’ять тому, селище стало набагато затишнішим, зростає кількість дітей. І при цьому досить відверто вказують на ті проблеми, які потребують уваги влади. Знову мова заходить про молодь: іноді невиховані підлітки, «здорові лоби», як характеризує їх Світлана Вікторівна, малюють на стінах, капостять у місцях відпочинку, лякають дітей і ще грубіянять батькам скривджених дітей. А батьки і матері хуліганів просто заплющують очі на витівки своїх чад. Наталка скаржиться на проблеми з освітленням у селищі, мовляв, увечері по вулицях ходити боязко...
Традиційне запитання владі «що робите для виправлення ситуації?» задаємо Раухівському селищному голові Анатолію Ковальчуку.
– Поговорили з нашим дільничним, і він активізував роботу щодо припинення хуліганських дій, зокрема з боку підлітків-бешкетників. Намагаємося зайняти молодь: у нашому Будинку культури працюють різні гуртки. Одна вулиця Раухівки вже освітлена. Шукаємо меценатів серед підприємців для того, щоб установити світильники на другій вулиці. Як ви вже писали, бюджетні можливості селища вкрай обмежені, тому робимо все, що можемо.
Зрозуміло, що силоміць заганяти підлітків, що розперезалися, у «розумне, добре, вічне» неможливо, а перевиховати їхніх батьків – нереально. Ми побували не ухатині і палаці, а у двох стандартних квартирах. Але навіть у подібних умовах можна жити по-різному: або гідно виховувати своїх дітей, або отруювати їм життя.
Наталка Литовчук навчається в одному класі з дітьми з важких сімей, багато з яких дружелюбні і старанні. Будемо вірити, що Катя переживе душевну травму, завдану їй рідною сім’єю. А завдання місцевої влади – зробити так, щоб молоді люди змогли нормально навчатися, одержати спеціальність і повернутися до рідного селища, де до цього часу все-таки з’являться робочі місця з гідною зарплатою. Розумію ваш скепсис, читачі. Але вірити в чудеса – це добре, а працювати для того, щоб вони стали реальністю – ще краще.
