Шановні учасники бойових дій на території інших держав!
Дорогі бойові друзі!
Відповідно до Указу Президента України від 11.02.2004 року, 15 лютого в нашій державі відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Цей день приурочений до річниці виведення військ колишнього СРСР з Афганістану, річниці закінчення тієї неоголошеної війни, яка тривала майже 10 років.
З кожним роком все далі історія віддаляє нас від вогненних років Афганської війни. Але час не підвладний викреслити з нашої пам'яті героїчні подвиги, приклади мужності і вірності військовому обов’язку, які продемонстрували тисячі відданих синів і дочок України.
Зі всіх збройних конфліктів Афганська війна була найжорстокішою і найкривавішою. За той час близько 150 тисяч українців пройшли крізь її горнило. Понад 3 тисячі з них не повернулися на Батьківщину, що становить близько чверті загальних втрат обмеженого контингенту військ колишнього Радянського Союзу.
Сьогодні ми вшановуємо мужніх ветеранів війни в Афганістані, схиляємо голови перед пам’яттю воїнів, полеглих на території інших держав, співчуваємо сім'ям загиблих.
Зараз у Збройних силах України служить близько тисячі офіцерів і прапорщиків, які брали участь у Афганській війні, близько 15 тисяч військовослужбовців, які виконували миротворчі завдання в "гарячих точках" планети. Багато з них – поруч з нами чесно і самовіддано служать Батьківщині у військових колективах Південного оперативного командування. Їх велика сила патріотизму, морального духу та єдність слугують взірцем для нинішнього покоління військовослужбовців.
У цей день від імені військової ради, особового складу оренда Червоного Прапора Південного оперативного командування висловлюю вдячність всім учасникам бойових дій на території інших держав за чесне виконання службового обов’язку в бойових умовах і проявленні при цьому мужність, стійкість і відвагу.
Бажаю вам, бойові друзі, членам ваших родин міцного здоров'я, щастя, сімейного благополуччя, успіхів у ратній праці заради нашої Батьківщини та її Збройних сил.
Командувач Південного оперативного командування генерал-лейтенант
П. ЛИТВИН
Бойові друзі!
Уже стало традицією в нашій країні щорічно відзначати річницю виведення військ колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік з Афганістану. З 2004 р. він збігається із Днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Близько 160 тисяч посланців радянської України виконували свій інтернаціональний обов’язок, проявляючи вірність присязі й воїнському обов’язку, відвагу і мужність. Багато з них загинуло в боях смертю хоробрих, померло від ран уже в мирний час. І, відзначаючи чергову дату закінчення тієї кровопролитної неоголошеної війни, ми насамперед віддаємо данину пам'яті й поваги цим людям, справжнім патріотам рідної землі.
Сьогодні на Одещині живе близько 10 тисяч воїнів-інтернаціоналістів. Вони, незважаючи на всі труднощі, що випали на їхню долю, показують приклад високої громадянськості й відповідальності за стан справ у суспільстві, доводять свою вірність загальнолюдським цінностям, продовжують славетні традиції фронтовиків і своїх бойових побратимів, які гідно і з честю пронесли естафету славетних ратних справ через горнило суворих випробувань і бойовиськ за мир і справедливість.
Від імені правління Одеської обласної Спілки ветеранів Афганістану та воїнів-інтернаціоналістів і від себе особисто щиро бажаю всім учасникам бойових дій на території інших держав міцного здоров'я, душевного спокою, добробуту в родинах, великого людського щастя і успіхів у всіх повсякденних справах і у військово-патріотичному вихованні підростаючого покоління на героїчних прикладах звитяги, проявленої фронтовиками і воїнами-інтернаціоналістами.
Голова Одеської обласної Спілки ветеранів Афганістану та воїнів-інтернаціоналістів
А. РАДУКАН
Гіднонестизваннявоїна-інтернаціоналіста
Воістинугордістюнашогосуспільстваєсьогоднівоїни-інтернаціоналісти,якіпроявилисправжнюмужністьтагероїзм,виконуючинепростізавданняпідчасбойовихдійуАфганістанітауперіодвійськовихконфліктівнатериторіїіншихкраїн.Вониконкретнимисправамитавчинкамипідтвердилисвоювірністьвоїнськомуобов’язку,традиціямтих,хто1418днівіночейвідважноборолисяізполчищамиозброєнихдозубівфашистівірозгромилиїх,врятувавшисвітвідкоричневоїчуми.НевипадкововетераниВеликоїВітчизняноївійнитапраціпишаютьсявоїнами-інтернаціоналістами,провадячиразомзнимивеликуроботущодозахистувисокоїморальності,забезпеченняшанобливогоставленнядостарості,боротьбизбюрократизмомтавихованняупідростаючогопоколіннялюбовідорідноїземлі,відповідальностізаїїбезпеку.Воїни-інтернаціоналістизадаютьтонубагатограннійдіяльностіАсоціації«ВетеранськийрухОдеськогорегіону»,показуючиприкладвисокогогромадянства,працьовитостітавзаємовиручки.
ВідіменіпрезидіїнашоїАсоціаціїтавідсебеособистобажаюколишнімвоїнам-афганцяміусімучасникамбойовихдійнатериторіїіншихдержавбогатирськогоздоров'ятауспіхіввусіхшляхетнихсправах,інадалігіднотазчестюнестивисокезваннявоїна-інтернаціоналіста.
Президент Асоціації «Ветеранський рух Одеського регіону»
В. ЗАЙКОВ
Голос сина
Ніна Олександрівна Поєдинцева із тих, хто покликанням своїм завжди вважає чесне служіння людям. І не взагалі, а цілком конкретним. Як їй, жінці, яка давно на пенсії, це вдається, одній їй лише й відомо. Але лягає спати із чітким планом на завтра і встає із дивовижним настроєм, передчуваючи радість від вдалого дня попереду.
Лікар-інфекціоніст у минулому, вона вже багато років, а точніше – 20 років – працює відповідальною за медичне обслуговування ветеранів війни. А в Арцизькому районі лише учасників бойових дій понад 1000. 54 з них – інваліди, зокрема й ті, хто став ними під час виконання свого інтернаціонального обов’язку в Афганістані. А скільки ще учасників трудового фронту, вдів? Зізнається:
– Так хочеться усіх обігріти, допомогти, дати можливість підлікуватися у кращих санаторіях.
Шкода, не завжди вдається. Дві путівки на місяць – надто мало, щоб забезпечити ними усіх і вчасно.
Душа у Ніни Олександрівни – незагойна рана. Не усі знають, як самотніми ночами вона оплакує свого сина, який рано пішов з життя. З яким трепетом у тисячний раз перечитує його листи, які прийшли звідти, з далекої, чужої країни. В них – незмінні рядки: «Мамо, ти тільки не хвилюйся. Служба йде добре. Незабаром буду вдома». І часто вона не знала, але материнським серцем відчувала: лист написаний перед боєм. Так її Андрійко начебто кодував сам себе на повернення «на базу» живим. І він справді повернувся додому, до Арциза. З тяжкими наслідками поранень та декількох контузій.
Про улюбленого сина у Ніни Олександрівни залишилася пам'ять. Вічна, незгладима. А ще листи та фотокартки, зроблені там, у Афганістані. Андрій усюди із бойовими товаришами, молодими хлопцями, на долю яких випала дуже тяжка місія воїнів-інтернаціоналістів.
А є у Ніни Олександрівни і фотокартки молодих людей, з якими не перетиналася служба Андрія в Афганістані. На одній з них Олександр Казаков. Стрілець-гранатометник. Його відвага та мужність, проявлені у Афганістані, відзначені високою нагородою – орденом Червоної Зірки. В одному із боїв під Баграмом був поранений. Вже тут, у Арцизі, за клопотанням Спілки ветеранів Афганістану Арцизького району направили його на обстеження та лікування до Києва. Сьогодні Олександр – батько трьох дітей, він палко мріє, щоб вони були щасливими.
Живим повернувся до рідної Павлівки і Федір Павлов. І увесь віддався улюбленій справі. Він фермер і дуже добре знає ціну землі і кожній хвилині життя.
«Мама» – так називають Ніну Олександрівну воїни-інтернаціоналісти. І це їй – найвища вдячність за чесне їм служіння. Вона ніби чує голос сина, який назавжди залишився для неї живим.
Таїсія БАРАНОВА,власкор «Одеських вістей», м. Арциз
Не померкне Афганське братерство
Коли в грудні 1979 року радянські війська входили до Афганістану, ніхто і припустити не міг, що війна триватиме майже десять років. Афганська війна залишила тяжкі наслідки для України. Не повернулися додому 3360 воїнів, з них 3280 загинули, а 80 пропали безвісти або потрапили в полон. На сьогодні в Україні живе близько 150 тисяч учасників війни в Афганістані. Серед них – 8000 поранених, 3560 інвалідів. Залишилися без підтримки синів 1980 батьків і 2729 матерів. Овдовіли 505 молодих жінок, стали сиротами 711 дітей.
З нашого району у Афганській війні брали участь близько ста юнаків. Воював в Афганістані і мій дядько Валентин Вікторович Свиридовський. Усі вони з честю пройшли через її горнило, проявили відвагу та героїзм, до кінця виконали свій інтернаціональний обов’язок. Багатьох воїнів-інтернаціоналістів удостоєно високих урядових нагород. Серед них Олег Недбайлюк, Олександр Яценко, Михайло Уманський, Вадим Головко, Олександр Пасешнюк, які нагороджені орденом Червоної Зірки. Медалі «За відвагу» прикрашають груди Олександра Іванова, Миколи Бондурівського, Олега Колосюка, Володимира Головаченка, Олександра Яценка. А медаллю «За бойові заслуги» нагороджені Юрій Шайгородський, Олександр Томачинський, Василь Козлов, Віктор Вітренко.
Сьогодні, коли ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років залишилося мало, а через погане здоров’я вони вже не можуть приходити до школи, частими гостями в нас бувають воїни-інтернаціоналісти. Так, торік ділилися спогадами про свої ратні подвиги воїни-інтернаціоналісти Ахмед Мусаєв і голова районної спілки «Саланг» Олександр Яценко. Вони розповідали про свою службу, що проходила в ДРА, про бойових побратимів, жорстокість душманів, самовідданість та самопожертву друзів.
15 лютого 1989 року з Афганістану були повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40-ї армії керував останній командувач обмеженим контингентом радянських військ в Афганістані генерал-лейтенант Борис Громов. У цьому році відзначається 21 рік, коли останній постріл розбудив афганську тишу. Але роки летять, і, на превеликий жаль, вони не милують ветеранів-афганців. Сьогодні вже немає серед живих Валерія Мовчана, Ігоря Рибака, Олександра Кравченка, Івана Бая, В’ячеслава Томачинського, Михайла Науменка, Олександра Волощука, Анатолія Нєведрова, Олександра Лукомського. За декілька днів до святкування перестало битися серце і Миколи Котленка.
Проте життя триває. І хоча минуле рикошетом б’є по її учасниках хворобами, психічними розладами, розчаруванням у житті, воїни-афганці живуть і працюють, виховують дітей та онуків. А ще вони свято бережуть свою бойову дружбу і світлу пам’ять про своїх побратимів, які загинули у чужій країні, на чужій війні.
Анна МИХАЙЛЬОНОК, учениця НВК «ЗОШ І – ІІІ ступенів – ліцею» смт Любашівки
Афганська Оксана
Новела
Нічого так у житті не боявся білявий українець Панас, як змій. Вдома, на Львівщині, їх, здається, менше. А тут, на туркменській землі, їх безліч. Не встиг він ступити ногою на заставі, як один з прикордонників попередив новенького:
– Бійся, салаго, кобр. Тут, у цих краях, їх багато.
Другий солдат, ніби заспокоюючи, додав:
– Вони, щоправда, добрі, якщо їх не дратувати. Ми їх називаємо афганськими гостями, тому що переповзають звідти, – додав третій.
Сів Панас біля тумбочки навпочіпки, щоб розкласти свої речі і застиг, обмірковуючи у голові тільки-но почуте.
«Так, для птиць і змій кордонів не буває», – подумав він.
Перший наряд у Панаса почався з пригод. Тільки-но вони із сержантом вийшли за ворота застави, як казна-звідки узялася змія. Першим примітив її він, потім сержант.
– Прошкуй і не звертай уваги, – командирським тоном порадив він рядовому.
«Легко сержанту говорити», – подумав новачок.
Йдуть-йдуть, а вона поруч за два метри повзе. Довела прикордонників до поста і сховалася.
Чотири години наряду пройшли непомітно. Кого тільки не згадував за цей час Панас. Ледве чи не все село. І, звісно ж, свою Оксану, що чекала на нього. Але думка про зустріч із коброю все ж таки не полишала.
Настав час змінитися. Наряд йде по топтаній-перетоптаній стежині, і раптом – знову змія. Хлопці зупинилися. Вона теж. Пішли. Вона знову поруч почала повзти. Хлопці знітилися, але не зупиняючись крокували у напрямку застави, вдавали, що на афганську гостю не звертають уваги. Дійшли до воріт, а вона, провівши їх, почекала, доки прикордонники не зайшли на територію застави… І зникла…
За вечерею старшина розповів товаришам по службі про змію з того боку. Хтось у відповідь поділився своїми спостереженнями. Але подібного випадку ніхто не згадав.
Другого дня, зовсім у інший час, Панас заступив у наряд. І, як і належить, з іншим прикордонником вийшов до Державного кордону. І знову кобра почала їх супроводжувати. Очам не вірилося! Вдаючи, що не помічає її, все ж одним оком за змією спостерігав. Смішно казати, але на зворотньому маршруті вона стала ніби доброю знайомою.
Дива та й годі. Афганська порушниця кордону супроводжувала тільки Панаса в наряді аж два роки. Щоправда, із перервами, коли восени і до настання перших променів весняного сонця вона спала десь у норі. Панас зізнався, що у цей час присутності кобри йому не вистачало, вона йому додавала впевненості у службі. А пізніше які тільки небилиці про неї хлопці не складали, жартуючи над українцем. У деякі з них прикордонники навіть почали вірити…
…Новорічної ночі вийшов Панас за ворота, хотів напоїти свою подругу молоком, забув, що змія десь спить, очікує на теплі дні. Панаса в цю мить помітив старшина застави. І почалося: мовляв, карпатець ходить на побачення до кобри Оксани. А може, його переслідує дівчина, що перевтілилася у змію, щоб оберігати на кордоні від справжніх змій. Говорили, що, можливо, змія знайома з ним ще з України. Мовляв, інтуїція через моря і гори, долини і пустелі привела кобру до місця служби друга. Історія про змію навіть до командира дійшла.
Якось Панас розповів йому: сплю і бачу, як до мене підповзає афганка. Вона і не змія, і не дівчина. Руки вузькі-вузькі, обхоплюють мене і пестять. Я хочу до неї доторкнутися, а вона відходить вбік, тягнуся устами до її тонкої шиї – а вона мене поцілувала. І так, що в роті відчув отруту. Тоді я від болю і закричав на всю заставу.
– Скільки живу на світі, жодного разу не бачив, щоб так змія повзала за юнаком. Ніби у казці. Дивися, Панасе, щоб і ти не перекинувся у змія. Бо доведеться за тебе відповідати перед твоєю справжньою Оксаною, – застеріг старшина.
А застереження вже були зайвими. Два роки промайнули. Хтось із хлопців навіть жартував: прожив наш Панас дві зими, дві весни, два літа і дві осені між двома Оксанами: афганською й українською.
– А може, це та сама, – пожартував однокашник.
Останнього разу зустрівся він зі своєю змією наприкінці літа, коли зібрався до себе, в далеку Україну. Вийшов Панас із молочком за ворота. А змія тут як тут. Підповзла до нього на близьку відстань і почала жадібно пити молоко з кришечки. Він спостерігав за нею і навіть трохи тоскно стало. Адже завтра вони вже не зустрінуться. А сьогодні – їхнє останнє «побачення».
Уранці, як і заведено, демобілізованому Панасу влаштували проводи: добрі побажання начальника застави, обмін адресами. А старшина, не витримавши, запитав:
– Кому довіряєш свою афганську Оксану?
Панас до кишені за словом не поліз.
– За нею, товаришу старшина, право вибору. А взагалі вона, як і я, однолюбка…
З цими словами він сів у машину, що відвозила його до райцентру. За традицією, застава вийшла за ворота попрощатися. І як же усі здивувалися: кобра, ніби крадькома, здалеку проводжала солдата. Машина повільно виїхала за ворота, а вона поповзла за нею. Водій переключив важіль, а змія по середині дороги поспішила за машиною. Всі з подивом спостерігали за змією і Панасом. Той незрозуміло кому, стоячи, махав рукою – їй чи своїм друзям…
Усі мовчки повернулися до застави. А вранці, заради цікавості, виглянули за ворота. Але змії не було. Вона більше ніколи не приповзала.
Потяг відійшов від Ашгабату. На кілька сот кілометрів стало ближче до України. Та Панас не тішився. Він повідав історію про змію попутникові, який відчув його поганий настрій. Старий вислухав його, помовчав, а потім сказав українському юнакові слова, які ніколи не забудуться:
– Знаєш, синку, іноді тварини можуть показати нам, людям, приклад щирою відданості. І взагалі запам’ятай: без любові злиденний найзаможніший дім, з любов’ю заможний – найбідніший.
Іван НЄНОВ
