Україна як і раніше живе без бюджету. Як його відсутність впливає на життя сільських громад? Це запитання мені доводиться чути досить часто. А як живемо? Зазвичай відповідаю так: нічого доброго поки що не бачу.
Я очолюю громаду з 2002 року. Різні бували часи. Але такого за минулі вісім років, як зараз, – не було жодного разу. Зазвичай вже наприкінці січня, якщо не раніше, на своїй сесії ухвалювали сільську бюджетну програму. Визначали свій бюджетний план. На його підставі планували власну програму дій, зокрема щодо наповнення бюджету, а отже, й вирішення соціальних питань. А що ми можемо вирішувати сьогодні, маючи виділювану щомісяця одну дванадцяту торішнього бюджету? Тобто, змушені прив’язуватися до торішніх рівнів, коли зовсім не враховується стрибок торішньої інфляції. Ви подивіться, що відбулося останнім часом: значно зросли тарифи на ту ж електроенергію, паливо, вуличне освітлення. За все треба платити. А з яких коштів, якщо ледве лише на захищені статті вистачає?
Немає бюджету, а отже, і немає основного економічного закону держави, немає у нас можливості реалізовувати ті соціальні програми, які намічені. І найобразливіше, що людям усього не поясниш – у них це просто не укладається в голові: як на рівні уряду допускається таке безладдя?
На нинішній рік, виходячи з бюджетних коштів, ми намічали почати роботи щодо заміни даху на будинку сільського дитячого садка: він у багатьох місцях протікає. Немає бюджету – немає й визначеності з коштами на ремонт. То що ж нам після цього – закривати дитячий садок?
Не знаю тепер і як газифікувати будинок дитячого садка. Незважаючи на те, що по селу проходить газопровід, приміщення опалюються, вибачте, кізяками. Свого часу, коли можна було підключитися, громада домагалася передачі будинку на свій баланс із балансу місцевого ТОВ «Бессарабія» – через низку відомих лише йому причин ТОВ дитячий садок утримувало у себе. Зрештою, коли господарство остаточно розвалилося, ми цього домоглися, але газ пройшов повз нас.
Ще одна проблема: виникла загроза закриття сільського комунального підприємства. Немає для нього жодних податкових послаблень, і все це робить послуги дорожчими. Вартість куба води для селян уже дорівнює п'яти гривням, але, щоб вижити, треба ціну підвищувати, хоча й сьогодні, як я розумію, селянам не так-то легко розплачуватися за цю послугу.
До речі, протягом останніх років у селі за рахунок людських коштів було проведено основну частину робіт щодо спорудження питного водопроводу, котрий вже поданий у 120 будинків. У 330 дворів підвозимо воду цистернами. Ця робота й доручена сільському комунальному підприємству.
Тут же хотілося б сказати і про ідентифікацію тварин. Мені цікаво, чому ми, люди, маємо право одержувати паспорти тут, у місті, а живність реєструється аж у Києві, туди ж «витікають» за цю процедуру і гроші.
Можна і далі перераховувати всілякі рогатки, що дуже обмежують роботу органів місцевого самоврядування, незважаючи на обіцянки Глави уряду докорінно змінити ситуацію. Нічого так і не змінилося, а навпаки, ускладнилося.
Дуже складно стало, наприклад, і розпоряджатися землею громади. Так просто в оренду її не здаси – почали вимагати проведення аукціонів. І от що з цієї «новації» вийшло. Сьогодні в межах нашого села – до 60 гектарів кинутих земель, а на аукціон ні у ради, ні у людей грошей немає... Ось вам рядова ситуація: сусід хоче узяти в оренду під город ділянку, що стоїть пусткою поруч, але ми йому змушені говорити: без аукціону не можна. Ну не можна – так не можна, більше про це людина не запитує. А ми в цілому через те, що названі раніше 60 гектарів не можемо здати в оренду, щорічно, якщо по мінімуму, втрачаємо до 30 тисяч гривень! То про що ще говорити?
То ж як нам далі жити в умовах, коли, по-перше, чималі суми йдуть до Києва, а назад нічого або майже нічого не повертається? І це при тому, що восени минулого року наш Прем'єр-міністр багато говорила про те, що, мовляв, більша частина коштів – до 75 відсотків – буде залишатися в місцевих бюджетах, більше того, бюджети будуватимуться знизу (воно й логічно, адже будь-який будинок починають будувати з фундаменту, а не з даху). Чесно кажучи, я, як і багато моїх колег, спочатку цьому повірив. Але згодом стало зрозуміло, що це, швидше за все, були чергові обіцянки напередодні виборів з єдиною метою – щоб ми, керівники громад, перейнялися вдячністю... Але за що? За невиконані й не виконувані обіцянки? За те, що Кабмін, захопившись передвиборною риторикою, дуже скоро забув про свої передвиборні обіцянки? І найголовніше – так і не подав Проект бюджету на нинішній рік, у якому б були враховані всі потреби часу...
