Колизакінчиласягромадянськавійна, передрадянськоювладоюпосталозавданняпрацевлаштуваннячервоноармійців, якіповернулисязфронтів. Дев'яносто років тому, у лютому 1920 року, в Одесі були організовані майстерні «Перший робітничий колектив з обробітку металу і дерева», які почали випускати... звичайні ліжка. Так розпочалася історія одного з найдавніших підприємств Одещини – машинобудівного заводу «Червона Гвардія».
Від ліжок – до редукторів
Через шість років підприємство розпочинає виробництво металоконструкцій і ковальсько-котельних виробів для нафтосиндикату півдня України. У 1932 році, коли була заснована Одеська область, «Червона Гвардія» розпочинає випуск складної продукції – дезінтеграторів, редукторів та інших механізмів. Потім додаються газогенератори, стрічкові транспортери, шахтні насоси, копрові шківи... «Червоногвардійці» на багато років стають лідерами з виробництва допоміжного підйомно-транспортного обладнання для вугільної і гірничорудної промисловості.
Пізніше налагодили серійне виробництво редукторів, які установлювалися на пасажирських ліфтах і баштових кранах, вагонних домкратів.
Нині біля підприємства тихо – не чути шуму і стукоту, не свистять тепловози на під'їзних коліях. Фасад будинку виглядає трохи занедбаним.
– І мені зовнішній вигляд, як кажуть, серце крає, – зізнається голова правління ВАТ «Одеський машинобудівний завод «Червона Гвардія» Володимир Чередник. – Але вкласти у ремонт триста з лишком тисяч я просто не можу. Ці гроші потрібні для підтримки – не розвитку, а хоча б підтримки – виробництва. Буде робота, буде і зарплата у людей.
Зарплату персоналу не затримують. А персоналу всього – 210 чоловік. Двадцять п'ять років тому було три тисячі. Виробництво шахтного обладнання і редукторів стрімко скоротилося. Серед скромних успіхів останніх років – реконструкція ливарного цеху, чи не єдиного в Одесі. Та й взагалі факт випуску і реалізації продукції українських машинобудівників у наші дні можна вважати досягненням. Адже шість років тому, коли розпочався процес приватизації підприємства, борги щодо зарплати і податків становили солідну суму. Інвестор вклав у завод близько мільйона доларів, і цей крок поліпшив ситуацію.
Навіть після розвалу Радянського Союзу лебідки і домкрати, нехай і у малих обсягах, надходили на шахти України і підприємства «Укрзалізниці», до країн колишнього СРСР, а також до Африки і Азії. Але от настала криза. У минулому році обсяг реалізації продукції скоротився більш ніж утричі, а експортні показники зменшилися у 10 разів. Якийсь час завод простоював, керівництво змушене було скоротити майже сто чоловік. І лише у четвертому кварталі підприємство «задихало» досить рівно.
Жива історія «Червоної Гвардії»
У червні 1958 року випускник ремісничого училища сімнадцятирічний Гнат Масленников після практики влаштувався на завод токарем. А потім працював начальником дільниці, головним технологом, головним інженером, три з половиною роки очолював підприємство.
Про рідну «Червону Гвардію» Гнат Сафронович Масленников може розповідати скільки завгодно.
– Розумієте, лебідки завжди були і будуть нашою основною продукцією. Але редуктор – більш досконалий, який вимагає точного розрахунку і виконання. Свого часу ми працювали для заводів у Нікополі, Челябінську, Руставі, Воркуті, випускали двадцять п'ять тисяч редукторів на рік. Жаль, це вже у минулому... А колектив у нас чудовий. Більшість співробітників зі стажем у тридцять-сорок років, знаємо один одного, розуміємо, підтримуємо.
На жаль, молодь на заводі становить лише десяту частину колективу. Студенти і учні коледжів, пройшовши практику, не виявляють бажання прийти у цех на роботу. Тим дивніше було побачити біля токарного верстата молодого хлопця. Дениса Горбуненка на завод привів дідусь Володимир Ілліч, «червоногвардієць» з п'ятдесятирічним стажем. Тепер працюють разом. Дідусеві не доводиться червоніти: за два роки Денис став токарем-фрезерувальником четвертого розряду, опанував чотири різні верстати.
– Найголовніше – правильно установити деталь на верстат і заточити фрезу, – діловито пояснює Горбуненко-молодший. – Чесно скажу, працюю із задоволенням. Атмосфера у нас хороша, товариші завжди підкажуть, прийдуть на допомогу. Зарплату платять вчасно. Так, розумію, що мої однолітки в інших місцях більше одержують. Але от приклад: минулого тижня знайомий хлопець втратив роботу водія. Кому він тепер потрібен – без освіти, без спеціальності? Я ж можу собі дозволити відпочити у Криму під час відпустки.
Що робитиме керівництво заводу через десять років, коли пенсіонерів стане значно більше? Володимир Чередник твердо впевнений: у дні кризи, за умов розвалу машинобудівного комплексу України та спаду обсягів виробництва потрібно думати про те, що буде – навіть не через рік, через місяць-два. Від Європи ми відстали на багато років, добре ще, що одеські лебідки потрібні шахтам Кузбасу та Екибастуза. Але вже тіснить наших машинобудівників Китай, де зберегли і розвинули тандем «наука – виробництво». Вітчизняні ж НДІ, що працювали на «червоногвардійців», давно розвалилися, держпрограми розвитку машинобудування немає.
Розраховуючи лише на свій досвід і свої сили, одеський завод працює і бореться. Вітаємо «Червону Гвардію» з ювілеєм, бажаємо стабільності і міцності!
