Леонід Черненко, працівник банку, м. Одеса:
– Ніколи не виникала така думка. Хочу прожити в Одесі до кінця своїх днів. Іноді ситуація складається так, що доводиться працювати в інших містах. Але надовго не їду. Усі кажуть, що наше суспільство змінюється, але люди залишаються добрими. Виростає молодь, яка, гадаю, себе виявить чимось гарним. Дух міста залишається!
Віра Кондратьєва, диктор телебачення, м. Одеса:
– Дуже мудро сказано: «Там добре, де нас немає». Невірно думати, що добре десь там, далеко, за кордоном. Ніде, навіть в іншому місті України, на нас ніхто не чекає і ніхто нам не радий. Однаково доведеться пристосовуватися під когось. Є люди, яким це легко вдається. Мені – ні. Я трохи консерватор, переступати через когось, вигризати, продиратися – не для мене. Є хороша робота, є будинок, побудований моїм дідусем. І я не уявляю, як можна жити в місті без моря, без нашого моря.
Валерій Поляков, шкіпер ВАТ «УДП», м. Ізмаїл:
– Буде у мене робота за спеціальністю – нікуди не виїду. На жаль, сьогодні через безграмотне керівництво, як я вважаю, усією нашою галуззю, Українське Дунайське пароплавство, що є одним із найбільших підприємств і в Придунав’ї, і в Одеській області, можна сказати, на ладан дихає. Провиною цьому – небажання міністерських чиновників піти нам назустріч у вирішенні питання списання застарілого флоту. Провиною цьому і уся та кадрова чехарда, яку було влаштовано за останні п’ять років. Звідси – наростаючі борги, затримки з виплатами зарплати, проблеми з виходом у рейси. А мені ж, вибачте, сім’ю годувати треба. Вже сьогодні є пропозиції із Джурджулешт – доки наші чиновники розгойдувалися, наші сусіди побудували порт, підвели туди шосе та залізницю.
Є запрошення і до Калінінграду, до Росії. Так, буде дуже шкода йти з підприємства, якому віддав так багато років, їхати з дому. А що залишається робити? Дуже хочеться вірити, що нове керівництво країни зрештою почне опікуватися життям окраїн і зробить усе для того, щоб люди не моталися у пошуках щастя як перелітні птахи...
Роман Козелов, логіст, м. Одеса:
– Міняти наш регіон на іншу область України не варто. Хіба що на Крим... І то ненадовго! Так, багато одеситів їдуть до Києва чи Москви, там більше перспектив. Що стосується мене, то певний час я прожив у Об’єднаних Арабських Еміратах. Ця країна дає високооплачувану роботу, але повноцінного культурного життя там немає. Інший приклад: деякі мої знайомі, проживши в Ізраїлі кілька років, повертаються назад. Що їх тягне назад? Важко пояснити. Але ж тягне!
Настасія Алексеєнко, студентка, м. Одеса:
– Останні три роки тягне виїхати. Пропонували виїхати за обміном до США та Німеччини, за програмою «Життя в сім’ї». Що утримує тут? Університет, кохана людина, друзі. У нашому місті для мене занадто багато знайомств, зв’язків, вони мене напружують. Роботу знайти не можу, стабільності не бачу і не чекаю.
Валентина Дерев’янко, відповідальний секретар редакції районної газети «Сільські новини»:
– Навіть у дитинстві ніколи не мріяла кудись переїхати. По закінченні Одеського університету імені Мечникова поїхала до одного з віддалених сіл Савранського району, де викладала українську мову та літературу. А з 1997 року працюю в редакції відповідальним секретарем. Живу зі своєю родиною у селі Осичках. На роботу їжджу велосипедом, іноді дістаюся пішки. У негоду буває досить важко, але й гадки не маю про переїзд не те що до міста, а й до райцентру.
У селі маємо власний будинок. У нас дуже гарна природа, чисте повітря. А яка благодать вийти вранці босоніж, пройтися по росі! Мій чоловік теж дуже любить своє село. З ним навіть розмову вести про зміну місця мешкання не варто. Маємо доньку-студентку. Навчається вона в Одесі. Теж любить своє село. Напевне, й вона черпає сили та енергію з рідної землі.
Валерій Тумакін, Татарбунарський район:
– Особисто я ніколи зі свого району не виїду. Колись – так, грішний – була така думка. Але зайнявся разом із батьком підприємництвом. В усякому разі, мені це цікаво. Я не сиджу без діла. І мозку не даю лінуватися. Тим більше, що зараз комп’ютер значно розсунув рамки наших можливостей. Знаходимо для себе нове. І самі удосконалюємося. Ні, нікуди я не виїду. Хоча мій друг це зробив. У Голландії зараз. Начебто й влаштувався, і гроші добрі заробляє, але сумує дуже за малою батьківщиною. А я так не зможу. Ніколи.
Марія Козакова, м. Арциз
– У мене одна донька. Мені б дуже хотілося, щоб жила вона зі мною. У будинку місця вистачить і мені, і її сім’ї. Але разом із чоловіком вона все ж таки виїхала. Тут у них, молодих, не було постійного заробітку. То ж сьогодні живуть в Іллічівську. Добре влаштовані, дівчатка в школі навчаються. Але свого житла немає. Державі треба б потурбуватися, щоб для молодих людей його придбання було доступнішим. От сподіваємося на нового Президента та чекаємо на зміни.
Семен Драгнєв, студент 3-го курсу ІТМЕСГ, майбутній організатор фермерського господарства, с. Кирнички:
– У нас дуже гарні місця. Село над лиманом Ялпуг. Куди ж їхати? Закінчу навчання – буду призваний до армії. Але де б не довелося служити, куди б не закинула доля, відслуживши, обов’язково повернуся додому. Кажуть – безробіття, безробіття. Ну й нехай кажуть. А я планую організувати своє фермерське господарство, працювати на рідній землі, і чим можна, допомагати батькам. У нас вдома велике господарство, багато усілякої живності. Та я й зараз, приїжджаючи додому, допомагаю старшим поратися. Дуже багато чого дає навчання у технікумі, я сам можу складати найбільш ефективний та збалансований раціон харчування тварин. Лише тут, на рідній землі, на Одещині, зможу створити свою майбутню сім’ю. І продовжити наш рід.
ЛідіяВербанова,студенткаІзмаїльськоготехнікумумеханізаціїтаелектрифікаціїсільськогогосподарства:
– Після закінчення технікуму думаю вступати до Одеського аграрного університету. Здобуду вищу освіту та повернуся додому, в село Табаки Болградського району. Вважаю, що селу потрібні кваліфіковані кадри. Вдома ми зможемо принести набагато більше користі. Зараз живу тут, у гуртожитку технікуму. Але щотижня за можливістю їду до свого села – там усе таке рідне...
Альона Журя, студентка Ізмаїльського медучилища, с. Орлівка Ренійського району:
– Їхати з рідних країв назавжди? Ні, що ви – а де знайдеш місця кращі? Знаєте, як кажуть: де народився, там і згодився. Туди й повернуся після навчання.
Наталія Терентьєва, старший лейтенант міліції, смт Ширяєве:
– Одразу після школи я закінчила Одеський національний університет імені Мечникова. Стала магістром політології. Були можливості залишитися в Одесі, але поклик малої батьківщини був сильнішим за принади міста. Тож пішла працювати до Ширяївського РВ УМВС.
Нині здобуваю другу вищу, вже юридичну, освіту у місті Києві, але переїздити будь-куди не збираюсь.
