У найвеличнішому значенні
– 8 Березня для мене найбільш значне свято, – говорить Алла Мазур, заступник директора районного територіального центру Білгород-Дністровської РДА, – тому що у цей день святкує свій день народження моя мама Валентина Василівна. Вона – мій перший і головний наставник, людина, яка навчила долати труднощі, зберігати чуйне й ніжне ставлення до своїх рідних, близьких і оточуючих людей, незважаючи на будь-які життєві обставини. Залишатися покровителькою злагоди і спокою, надії та любові, словом, справжньою жінкою у найвеличнішому значенні цього слова. Незабутні мамині уроки особливо згодилися у моїй нинішній професії. Адже літні, самотні люди потребують не просто соціальної підтримки та уваги. Відносини з ними слід вибудовувати з урахуванням їхньої психології. Безперечно, це значною мірою вдається саме жінкам, які працюють у нашій службі.
П'ятий рік Алла Олександрівна Мазур працює у Білгород-Дністровському районному терцентрі. За короткий час встигла вирости до заступника директора. У минулому році здобула другу вищу, після педагогічної, освіту у Рівненському університеті «Україна» за спеціальністю – соціальний працівник. Сьогодні Алла Олександрівна веде моніторинг щодо соціальних послуг. Під її особистим супроводом перебуває 80 чоловік.
Крім цього, в Алли Мазур є і добровільне громадське навантаження. Після трагедії у сім’ї Орлових із села Бритівки, вона часто буває у Георгія Федоровича та Зої Олександрівни, щоб допомогти старенькому подружжю. Обоє вони хворіють на гіпертонію, і потрібно знаходити час, щоб до або після роботи заглянути до сусідів. З недавнього часу завдяки її турботам у приватному будинку Орлових з'явився телефон. Тепер, говорить Зоя Олександрівна, багато проблем відпало, адже «швидку допомогу» можна викликати самостійно.
– Мені здається, що жіноче щастя полягає в найпростіших речах, – відповідає на запитання Алла Мазур, – це коли вранці із задоволенням ідеш на роботу, а увечері з величезною радістю повертаєшся додому, де на тебе чекає улюблена сім’я. Щодо одержання подарунків, які любить кожен з нас, головне, щоб подарунок піднесли від щирого серця.
Тил у власному домі Алла облаштовувала з жіночою старанністю. Її чоловік, Володимир Володимирович, після закінчення навчання постійно трудиться у правоохоронних органах, нині – у черговій частині міліції. Тому Аллі на власному досвіді довелося зрозуміти значення словосполучення «бойова подруга». Донька Євгенія навчається у 9 класі Білгород-Дністровського районного ліцею. Алла Олександрівна намагається виховувати доньку так, як її виховувала мама. У вільний час, якого, звичайно, завжди не вистачає, Алла Мазур любить в'язати.
– Мабуть, таке захоплення значною мірою все-таки властиве жінкам, – говорить вона, – як, втім, і «дуже жіноча професія» соціального працівника, як кажуть у нас в Білгород-Дністровському райтерцентрі. Інакше і бути не може. Адже саме в нашій роботі потрібні справжні жіночі якості.
Тетяна ГУРІЧЕВА,власкор «Одеських вістей», Білгород-Дністровський район
Є в Долинському своя примадонна!
Дивовижно: усього рік пропрацювала Катерина Іллівна Лунгу художнім керівником Будинку культури у селі Долинському, причому, на півставки – і односільчани висунули її кандидатуру на звання «Людина року».
Це – підсумок. А який же шлях до такого визнання, авторитету, любові?
Катерина Лунгу співала з дитинства.
– Оскільки мої батьки завжди були зайняті роботою у колгоспі, у дитинстві мене доглядав дідусь Тома, – ділиться спогадами «людина року». – Пам'ятаю, влітку він сідав у тінь під деревом, брав мене на коліна, качав і співав пісні. У такі хвилини я відчувала себе щасливою. Я тоді вже знала, що обов'язково стану співачкою.
Але в родині пісні затягував не лише дід – чудово грав на кларнеті батько Катерини. Старожили Долинського пам'ятають, як Ілля Пейча разом зі своїми односільчанами створив інструментальний ансамбль, без якого не обходилися жодне весілля, жоден ювілей.
– По святах батьківський будинок був завжди переповнений гостями, – згадує наша героїня. – Гучно грала музика, люди співали і танцювали. Іноді усі виходили на вулицю – і до свята приєднувалися сусіди.
Навчаючись у школі, Катерина співала у вокальному ансамблі при Будинку культури, завжди брала участь у сільських та районних конкурсах, фестивалях.
Жителька Долинського добре пам'ятає свій перший відповідальний вихід на сцену фестивалю молдавської пісні у Кишиневі. Каті було тоді дев'ятнадцять. А потім вона одержала направлення на навчання до Одеського культпросвітучилища, після закінченні якого працювала керівником хореографічного гуртка у Долинському будинку культури. І продовжувала співати, виконуючи репертуар, який полюбився багатьом глядачам, Софії Ротару, Надії Чепраги, Алли Пугачової. Односільчани з любов'ю називали свою солістку Катюшею... Пугачовою.
У 1985 році за сімейними обставинами Катерина Іллівна виїхала до Риги, де влаштувалася на бавовнопрядильну фабрику – треба було заробляти. Спочатку рядова робітниця, а потім – контролер, вона і в Прибалтиці брала активну участь у художній самодіяльності. Незабаром уродженка Бессарабії взяла участь у престижному конкурсі в Юрмалі і... посіла перше місце!
Після розвалу Радянського Союзу, коли в Прибалтиці населення почали ділити на «своїх» та «чужих», Катерина Лунгу приїхала до Одеси, а через якийсь час повернулася додому, до рідного Долинського. Цього разу, каже, назавжди.
Голова сільської ради В. Фетеля, довідавшись про повернення «Катюші Пугачової», не розмірковуючи, запропонував «Примадонні» посаду художнього керівника, щоправда, з оплатою у півокладу. Незважаючи на мізерну зарплату, Катерина Іллівна розгорнулася на усі сто. Вона доклала чималих зусиль для того, щоб пожвавити культмасову роботу, повернути на сцену колишніх учасників художньої самодіяльності – шанувальників молдавських народних пісень. У Долинському будинку культури з'явилося два ансамблі – «Бесмелуца» та «Незабудка». Художній керівник збирає розповіді старожилів про місцеві традиції і звичаї, організовує та провадить цікаві свята – «День учителя», «День села», «День літньої людини», конкурс «Я все ж таки леді!» До сільського Будинку культури приходить усе більше і більше людей.
Жителів Долинського тішить те, що в Будинку культури з'явилося опалення. Так, катастрофічно бракує музичної апаратури, вимагають відновлення національні костюми. Але «людина року» сподівається, що разом із приходом нового директора Будинку культури Миколою Хіоарою розв’яжуться і ці проблеми.
Перемога у районному конкурсі «Людина року» – лише перший підсумок. Попереду – реалізація дуже цікавих творчих планів. У Катерини Іллівни є велика мрія – створити у рідному селі вокальний чоловічий ансамбль. К.І. Лунгу впевнена: пісня рятує від недуг, прикрашає життя. А ще за допомогою пісні можна дарувати людям радість. Чи не це головне у житті?
Микола ЧЕБАНУ, житель с. Долинського; Валентина ЧЕРНЯ, методист молдавського відділу Ренійського Центру національних культур
Тут панують книжки та квіти
Будь-якої пори року магазин «Глобус», що в центрі смт Любашівки, нагадує оранжерею. Особливо приємно переступати його поріг ранньої весни, коли душа очікує пробудження природи, а тут буяє квіткове різнобарв’я. І мимоволі рука тягнеться, щоб торкнутися тендітних пелюсток.
Закохана у квіти і книжки, Любов Михайлівна Опрунєнко – власниця чи не єдиного у північних районах області спеціалізованого книжкового магазину. В ньому можна вгамувати духовну спрагу, придбавши книжкові новинки, або, в крайньому випадку, радянські видання, а також підручники, канцелярські товари, подарунки та різноманітні, навіть диковинні кімнатні рослини. Сьогодні квітів на полицях магазину, мабуть, більше, ніж книжок. Останніми роками цікавість до читання трішки знизилася, проте з’явилося багато любителів екзотичних рослин. Тож Любов Михайлівна намагається задовольнити запити всіх покупців та постійних клієнтів.
Тринадцять років тому розпочала свій бізнес Л.М. Опрунєнко. Після виходу на заслужений відпочинок вона з допомогою чоловіка Михайла відкрила невеличкий книжковий кіоск у приміщенні кінотеатру. Згодом підприємлива жінка облаштувала під торговельну точку контейнер. Кілька років тому було урочисто відкрито сучасний магазин «Глобус», який став окрасою селища і місцем, де панують квіти і книжки, а закохані призначають побачення.
Юрій ФЕДОРЧУК,власкор «Одеських вістей», Любашівський район
Не потрібен килим нам чужий!
У тебе були три мрії: потрапити до Канн, пройтися килимовою доріжкою та вийти там заміж.
Збулася остання, та й та – тут.
Але якщо раптово, випадково, ти потрапиш до Канн і будеш дивитися на них, тих, що йдуть доріжкою, – худих, із силіконовими грудьми, з ногами, що переходять одразу у спину (крім Дженіфер Лопез), з фальшивою посмішкою, із вставними білосніжними зубами, із прикрасами, взятими у тимчасове користування.
А вони, ті, що йдуть по килиму, будуть дивитися на тебе, а ти стоятимеш у юрбі, і не на зірку, і навіть не на акторку, а на звичайну жінку з рівними ногами, які переходять у спину через «таки щось», із грудьми без силікону, із власними гарними зубами, з прикрасами від бабусі, з доброю, м'якою посмішкою.
Як вони позаздрять тобі!..
На відміну від них, тобі нічого не треба у Каннах, навіщо тобі призи та нагороди, коли в тебе є усе?
У тебе є улюблене місто, маленький одеський дворик, у якому ти виросла, де сусіди, лаючись, обзивали один одного за національністю; наприкінці двору розташовувався туалет, і коли він замерзав, усі мешканці розмірковували: проскочити туди чи дочекатися весни; а імена сусідів: Феня, Сурка, Циля...
Тепер так не називають.
Із твого вікна видно шматочок моря. Море зігріває тебе, сповиває, і ти ширяєш над ним, почуваючись безмежно щасливою.
А мрії – вони приходять і відлітають.
Валерій НЄНОВ
Душа світла, руки золоті
Тільки зблизька можна було роздивитися, що ця жінка дуже поважного віку. Років їй, як виявилося, 82. З цього приводу Ганна Іванівна Корчмар навіть жартує над собою:
– Мені б давно вже треба місцем на цій землі молодим поступитися.
Звичайно ж, ні донька, ні зять, ні семеро її онуків з цим ніколи не погодяться. Тому що їхня мама і бабуся – найкраща у світі.
Можливо, трохи втомилася від багатьох років Ганна Іванівна. Адже було на її життєвому шляху всього. Завжди була найкращою на будь-якій ділянці роботи – чи то у рільництві, чи то у тваринництві, чи то на відгодівлі свиней. А які норми у ті роки були на обробітку просапних! По 5-6 гектарів буряка пололи.
– Рядки, – каже, – довжелезні. Ідеш-ідеш, а краю не видно. Але ми старалися. Ще й одна з одною змагалися. Мовляв, хто чистіше і швидше норму виконає. Зате після дивишся на чисте поле – і душа радіє.
Немає тепер у Ганни Іванівни тих сил. Зате є ще і шість правнуків – ціле багатство! Ними і живе, і дихає.
Ганна Іванівна раптом ховає під фартух руки.
– Вироблені вони в мене, – говорить, – дивитися страшно.
Не страшно. Тому що це руки трудівниці. Жінки-матері.
Таїсія БАРАНОВА,власкор «Одеських вістей», смт Тарутине
