У ту, ще недавню, морозну, вітряну ніч, солдат строкової служби Дмитро Журенко, вдивляючись у густу снігову завісу, підсвічувану електролампами за периметром поста, був гранично напружений: у таку негоду будь-що може трапитися. Видимість нікудишня і до охоронюваного об'єкту можна прослизнути непомітно. Такого допустити не можна! І тому, обходячи територію поста, він був гранично зосереджений і уважний. Розслабився лише тоді, коли здав пост новому вартовому і попрямував услід за розводящим, який пробивав снігову завісу променем електроліхтаря, до караульного приміщення...
Скільки таких ось змін на посту пройшло за час строкової, що підходить до фінішу, у Дмитра? Як кажуть – не злічити. А служба в нього з тих, яку з давніх часів охрестили містким виразом: через день – на ремінь. Підкресливши цим не її буденність і гадану рутинність, а, навпаки, важливість та відповідальність. Вартовому довіряють зброю та боєприпаси, на нього покладаються і командири, і такі ж, як і він, солдати – не проявить недбалості, забезпечить їхній захист і за необхідності дасть відсіч тому, хто посміє порушити межі забороненої зони.
Коли я, побувавши у військовій частині, зустрівся із солдатом і попросив його розповісти про своє армійське життя-буття, він виявився не надто говірким співрозмовником: як пізніше з'ясувалося – не любить про себе поширюватися. Натомість заступник командира частини з виховної роботи майор Євген Федотов, який зателефонував до редакції і запропонував зустрітися із підлеглими, не скупився на добрі слова про Дмитра та його товаришів по службі. Він дав мені листівку, що випустили у частині, присвятивши її успіхам солдата Журенка. "За час служби Дмитро зарекомендував себе з кращого боку. За виконання поставлених завдань неодноразово заохочувався командуванням, – почав я читати вголос, чим збентежив скромного за вдачею свого співрозмовника. – Серед товаришів по службі та командирів користується повагою, має багато друзів і, за словами багатьох товаришів, надійний та порядний солдат. Патрульну службу несе якісно та пильно. Постійно займається спортом. Солдат Журенко успішно навчається заочно у екологічному університеті".
Прочитавши це, я був згодний із висновком, яким закінчувалася листівка: "Журенко Д.В. є прикладом у службі для усього особового складу. Наш дивізіон може пишатися ним. Молодець! Так тримати!"
Моя думка зміцніла і після зустрічі із командиром частини підполковником Володимиром Золкіним, зібраним і зосередженим: турбот безліч.
– Так, такими солдатами ми й сильні, – сказав він, довідавшись про мету мого приїзду.
А я попросив Дмитра Журенка, звичайно ж, налаштованого на швидке повернення додому, розповісти про те, що дала йому служба в армії, чи не вважає він місяці, проведені у солдатському строю, даремно розтраченими.
Дмитро стрепенувся, ніби скривджений таким запитанням, і сказав:
– Тут я пройшов добру школу життя. І мені шкода тих, хто намагається ухилитися, або як тепер стало модним говорити, "відкосити" від служби будь-якими способами. Коли був удома, на сесії, хлопцям говорив: усі байки про те, що солдатів ущемляють, погано годують та одягають складають саме ті, хто "косить" від армії. Я тепер знаю справжню ціну і нелегкої праці, і армійської дружби, і традицій наших батьків та дідів. І щиро кажу армії – спасибі. Тут я і фізично, і духовно зміцнів.
Як з'ясувалося, у дружній родині Журенків не було вагань: йти чи не йти Дмитру на збірний призовний пункт, коли йому вручили повістку із військкомату. Батько Дмитра, Володимир Олександрович, нині – прапорщик, і мати Інна Миколаївна благословили сина на ратну службу. І проводи були, хоч і з легким смутком, але зі світлою радістю. Адже армія – наша, рідна, від народу. Тому як же відриватися від неї? Хто ж нас буде захищати, коли раптом наскочить лихо?
Але, звичайно ж, і тривожно було на душі, особливо в мами. Спочатку хотіли частенько наїжджати до сина, але потім зрозуміли, що він не охочий до зайвої опіки, адже батько сам з раннього дитинства привчав Дмитра до самостійності. І тепер пожинає плоди: командир подякував щиро за добре виховання сина.
Дмитро, збентежений нашою увагою, на пропозицію сфотографуватися знизав плечима і промовив:
– Ну, якщо це необхідно для справи, то я не проти, – і вперше за час нашої зустрічі широко посміхнувся, від чого його мужнє, гарне обличчя просвітліло.
Побажавши Журенку успішно завершити службу (а він сподівається День Перемоги зустріти вдома у колі рідних та друзів), а підполковникові Володимиру Золкіну та майорові Євгену Федотову прийняти таких же надійних хлопців, як Дмитро, у новому призові, повертався до редакції з думкою, що сумніви, які побутують, про те, чи можна усього лише за рік підготувати із вчорашніх учнів справжніх солдатів, спростовує саме життя. Багато чого залежить від того, хто і як навчає та виховує їх, яке ставлення до армії складається у сім’ї та в суспільстві у цілому. І хоча Дмитру та його одноліткам не довелося добряче попотіти три роки на ниві строкової служби (що випало на мою долю), і не співати: "через две зимы, через две весны отслужу, как надо, и вернусь", вони домоглися права називатися справжніми захисниками Вітчизни. Своєю чесною ратною працею.
