Сьогодні у Збройних cилах України служить чимало представників військових династій. Проте похвалитися таким родоводом, як у одесита майора Сергія Плеханова, може не кожен. Вітчизні служили його батько – полковник, мати – молодший сержант, дід – генерал–лейтенант, прадід – старший сержант, ветеран Великої Вітчизняної війни, прапрадід – унтер-офiцер царської армії, учасник Першої світової війни.
Старший офіцер служби забезпечення живучості та вибухопожежобезпеки арсеналів, баз та складів логістики управління Південного ОК майор Сергій Плеханов багато знає про своїх пращурів. На моє прохання він приніс фотоальбоми та автобіографічні книжки свого діда генерал-лейтенанта Валентина Плеханова.
– Мабуть, непросто бути представником такої славетної династії вiйськовикiв? – цікавлюся у мого співрозмовника.
– Це дуже відповідально i багато до чого зобов’язує, – каже майор Плеханов. – Мене виховали гарнізони, стрільбища, адже змалку стріляв разом з батьком Олександром з автомата Калашникова, бігав кроси з солдатами. Як це не банально звучить, але з дитинства не уявляв свого життя без армії.
Тому цілком зрозумiло, що після закінчення школи Сергій склав іспити та вступив у 1994 році до Одеського інституту Сухопутних військ на факультет ракетно-артилерійського озброєння, який закінчив у 1999-му.
З того часу проходить службу у Збройних силах України на різних посадах, пов’язаних із зберіганням озброєння, служби РАО, управління логістики Південного ОК. Своєрідним викликом для молодого офіцера стала участь у ліквідації наслідків надзвичайної ситуації, що виникла внаслідок вибухів на армійських складах 61-го арсеналу міста Лозової Харківської області у 2008 році. Понад місяць майор Сергій Плеханов разом з іншими офіцерами відділу надавав посильну допомогу місцевому населенню та військовослужбовцям армійських складів.
На думку його начальника, полковника Валерія Деревинського, майор Сергій Плеханов добре справляється зі своїми обов’язками, гідно продовжує кращі традиції свого родоводу. Про це свідчать численнi заохочення офіцера від вищого командування та нагороди. Прошу Сергія Олександровича розповiсти про свой родовiд та кращі традиції династії військовикiв.
Ось з пожовклої від часу фотографії 1915 року на нас дивиться його прапрадід Федір Андрійович. Першу світову війну він зустрiв солдатом в окопах. За сміливiсть та кмітливість згодом став унтер-офіцером. Після Лютневої революції 1917 року очолив солдатський комітет, згодом був обраний командиром полку. Проте селянське походження взяло гору, і після Жовтневої революції 1917 року він повертається до свого села. Командування фронта подарувало йому білого жеребця та гвинтівку. Виховав троє синів та двi доньки.
А ось інший фотознiмок. Це вже прадід мого співрозмовника Пилип Федорович. Напередодні війни вiн пройшов курси водіїв, а згодом його забрали на 3-місячні курси командирів до лав Червоної Армії.
Велику Вітчизняну війну зустрів молодшим лейтенантом. Під час бойових дій був контужений, потрапив у полон. Через деякий час викрав німецьку машину і втік. Партизанив у білоруських лісах. З 1944 року знову воював, дійшов до Берліну.
Сьогодні в Одесі та штабі Південного оперативного командування служить чимало військовиків, які були особисто знайомі з членом Військової ради – начальником Політичного управління Одеського військового округу генерал-лейтенантом Валентином Плехановим. На думку багатьох, його головними рисами характеру були людяність, справедливість, працьовитість.
У своїй автобіографічній книжцi «Чи добре бути генералом» Валентин Пилипович розповідає про свiй досвід, голодне дитинство, «вiйськовi університети». Він майже 15 років провів у Далекосхідному військовому окрузі, де часто-густо з «нуля», у заснiженому полі доводилося будувати казарми, дбати про добробут своїх підлеглих. У ті часи офіцерiв кожних 3-4 роки замінювали у гарнізонах, і мати Сергія – Надія Валентинівна – народилася в ешелоні потягу під час однієї з таких ротацій.
На моє запитання до майора Плеханова чому його навчав улюблений дід, представник династії відповів коротко, по військовому:
– Бути чесним перед самим собою, дбати про свою родину та підлеглих.
Мені та моєму маленькому чотирирічному сину Михайлику є на кого рівнятися!
