З чотирирічним Толиком сталося страшне – він втратив зір. Того дня він з товаришами знайшов снаряд часів Великої Вітчизняної війни. Прогримів фатальний вибух, у небо здійнялося полум’я… Всі, хто сидів поруч, загинули. У Толі дуже обпалило обличчя… Лікарі залікували травми від вибуху, але упоратися з сліпотою вони не змогли.
Існує величезна різниця між тими, хто народився сліпим і ніколи не бачив цього світу, і тими, хто, будучи зрячим, втратив зір. Анатолій був мужньою людиною, і злигодні, що випали на його долю, переборював стоїчно, але і його часом полишали душевні сили. Бувало, виникала навіть думка покінчити життя самогубством і перервати марне, як йому здавалося, існування. Але юнакові пощастило в одному: люди, які лікували його, вміли не лише зцілювати тіло, але й заглядати в душу. Так, бачачи відчай хлопця, академік Філатов, який спостерігав його, сказав слова, що змінили усе життя Анатолія: «Сліпота – ще не смерть». Лікар порадив своєму пацієнтові знайти роботу – не просто засіб до існування, а таку, яка давала б відчуття причетності до великого світу. Слова академіка надихнули Анатолія. Він наполегливо навчався, екстерном закінчив школу – із срібною медаллю, потім вступив на фізико-математични й факультет педінституту. Життя допомагало впертому і сильному юнакові: одного разу він зустрів незрячого, який навчив його читати шрифтом Брайля. Незабаром знайшлася і підходяща робота, і можливість виразити себе у цьому дивному незнайомому світі.
Але найголовнішу свою справу Анатолій знайшов пізніше – коли якоїсь миті йому захотілося допомогти тим, хто слабший, допомогти не лише вижити, але й жити добре, радісно. І цим «кимось» виявилися… птахи. Птички-синички, які живуть поруч з нами. Але у місті цим створінням часом буває дуже скрутно. Особливо складно синичкам взимку, коли земля вкривається снігом, а кора дерев, з-під якої вони добувають свою їжу – дрібних деревних шкідників – вкривається льодом. От і вирішив Анатолій допомогти синичкам. Змайстрував 12 годівничок і почав підгодовувати птахів. Маленькій синичці багато не потрібно – але це «небагато» для неї – велика допомога.
Але одного разу з Анатолієм сталася біда. Хтось із сусідів, – чи з нудьги, чи заради жорстокого задоволення – спробував розорити всі дванадцять годівничок. У когось піднялася рука на те, що з такою любов’ю і терпінням робив сліпий, а, отже, – зрячий, куди більш зрячий чоловік.
Того порушника спіймали. З ним розібралась міліція. Але чи може міліція вийняти жорстоке серце з грудей і замінити його на добре і чуйне?
Одному чоловікові, який осліп у дитинстві, вдалося прорватися до світла і залишитися зрячим, а другий – хоча і зрячий, але каліка, сліпий, який має очі і не бачить. Тримайте очі відкритими, друзі мої.
