На початку минулого століття на неораних просторах Сергіївської волості Бугурусланського повіту загубилося крихітне сільце Катеринівка. Чи є воно зараз? Якщо є, то чи пам’ятають старожили її уродженця, мого діда Горбунова Василя, сина Сави та Агрипини.
Виходець із сім’ї письмоводителя, він у свої 18 років володів грамотою настільки, що почав дописувати до газет. Тоді по країні ішов неситий 1925 рік, і дідові з його густим, але чітким почерком, прикрашеним крутими закарлючками, сам час велів стати у ряди перших сількорів післяреволюційної держави.
Завдяки каліграфічному почерку його взяли в армію писарем. У 1945 році перевели до Одеси. Потрапив під «хрущовське» скорочення військових кадрів і закінчив службу майором у відставці.
На пам'ять від нього в шафі залишилася картонна папка із зіркою, тиснутою потьмянілим золотом. Вона і зберігає той невеликий шматочок історії вітчизняної журналістики.
Пафос 20-х років минулого століття майорів кумачем і прямолінійністю. Це і відображено у назвах газет «Красная новь», «Красный лапоть», «Деревня», «Коммуна», «Сеятель правды». Але примітивізм лобових рішень не виключав людяності.
– Пишіть лише тоді, коли прямо-таки чешуться руки написати. Краще один лист на місяць, але щирий. І про щось одне, але докладно – радила пам'ятка сількорам з московської газети «Беднота».
Писали тоді – як таврували, із зазначенням посад, прізвищ і ганебних злодіянь порушників. От витяги із заміток В. Горбунова: «Зашел, а по стенам Преображенского сельсовета развешаны портреты вождей, революционные лозунги и прочее, а среди них в углу – божница и на ней иконы». Або – « В с. Боровка проживает конский лекарь, некий Еремин. Этот невежественный знахарь не одну уже лошадь сгубил своим лечением, и все-таки население прет к нему с больной скотиной». Або «Лесники пьянствуют и занимаются взяточничеством».
Псевдонім Вольф, яким часом підписувався дід, був тоді журналістським шармом. З ним же легше було, як рекомендували редактори, організувати гурток друзів газети і залучити до читання якнайбільше слухачів. Самостійно читати пресу тоді могли небагато людей!
Передплачувати – теж. Подивімося старі квитанції. Щотижнева «Крестьянская газета» коштувала на рік 1 рубль 80 коп, щотижнева газета «Кустарь и артель» 1 рубль 40 коп., двотижневий журнал «Сам себе агроном» – 1 рубль 25 коп. Передплатників тоді «завербовували» – газета «Пахарь» так і писала у своєму розсиланні сількорам. І вони старалися. Писали, де і як одержати коси і серпи, розтлумачували, що гучномовці бувають різні, залежно від відстані та аудиторії. За сумнівну подачу кримінальної хроніки сількора могли допитати. Але пишуча братія не переводилася. Так було – так і є.
