Шановні працівники медичних установ
та організацій Одещини!
Прийміть найщиріші вітання з нагоди професійного свята.
Життя та здоров’я людини – найбільша цінність держави. І саме на вас, працівників найгуманнішої професії, покладається відповідальність за його збереження.
Ваші заслуги перед земляками, суспільством і державою неоціненні. Тому День медика разом з вами відзначають тисячі людей, яким ви подарували радість одужання, котрі вірять у ваші знання, вміння і досвід, постійну готовність прийти на допомогу.
Переконаний, що властивий вам високий моральний та професійний потенціал і в майбутньому вирізнятиме медичне братство регіону, котре об’єднує десятки тисяч лікарів та медсестер, наукових співробітників, фельдшерів і санітарок. Низький уклін вам і всенародна повага за самовідданість, вірність обов’язку і покликанню, стійкість і чуйність, за те, що даруєте людям надію і віру.
Запевняю вас, що Одеська обласна рада і в майбутньому вживатиме заходів для створення працівникам галузі необхідних умов для ефективної роботи, забезпечення конституційних прав громадян на якісну і доступну медичну допомогу. Вірю, що спільними зусиллями ми зуміємо піднести життєво важливу сферу на якісно новий рівень, наблизити її до загальновизнаних стандартів, виправдовуючи надії та сподівання людей.
Бажаю вам і вашим родинам міцного здоров’я, щастя і добра.
З повагою,
голова Одеської обласної ради М. СКОРИК
Лікувати людей – гідна праця
У третю неділю червня медики України, Росії, Білорусі та інших пострадянських країн традиційно відзначають своє професійне свято. Одеських послідовників Гіпократа вітали керівники області і колеги. Урочистий захід відбувся в Одеському театрі музичної комедії ім. М. Водяного. Теплі слова на адресу медиків прозвучали з вуст голови Одеської обласної державної адміністрації Едуарда Матвійчука та першого заступника голови Одеської облради Миколи Тіндюка. Не обійшлося на святі і без жорстких заяв. Але про все по порядку.
– Держава у боргу і перед працівниками медичної сфери, і перед простими українцями: адже вітчизняна охорона здоров’я перебуває на низькому рівні, – заявив Едуард Матвійчук. – Завдання влади, поставлене Президентом України Віктором Януковичем – відродити охорону здоров’я і вивести її на гідний рівень, а також поліпшити умови праці медпрацівників.
Відповідаючи на запитання журналістів, Едуард Леонідович повідомив, що всі порушення в обласному управлінні охорони здоров’я зараз ретельно розслідуються, і незабаром прозвучить справедлива оцінка діяльності співробітників.
– Зараз там формується нова команда, яка за основу братиме лікування людей, а не щось інше, – підкреслив губернатор.
Але є ті, хто чесно виконує службові обов’язки. За багаторічну плідну роботу у сфері охорони здоров’я і високий професіоналізм цінними подарунками і почесними грамотами Одеської облдержадміністрації були нагороджені найдостойніші представники медичної професії нашого регіону.
Від імені депутатського корпусу облради всіх присутніх привітав і Микола Тіндюк. Він зачитав привітання від імені голови обласної ради Миколи Скорика. Керівник облради запевнив медиків, що Одеська облрада вживала, і вживатиме всіх заходів щодо створення необхідних умов для ефективної роботи працівників цієї сфери.
Почесними грамотами Одеської облради за вагомий внесок у розвиток охорони здоров’я були нагороджені кращі медики області.
Після завершення урочистої частини присутні подивилися виставу «Весілля Кречинського».
Христина ВІЄР,«Одеські вісті»
Кардіологією покликана
Сьогодні ми репрезентуємо ще одного номінанта Національної медичної премії заслуженого лікаря України Надію Мартинову.
Уже не раз, розмовляючи з відомими одеськими лікарями, ми стикалися з дуже цікавою закономірністю. Ще у дитинстві з ними відбувалися якісь події або так складалися обставини, що не прийти у медицину, у конкретну професію у ній, було практично неможливо.
Так відбувалося і у житті Надії Григорівни Мартинової – завідувачки кардіологічного відділення у складі регіонального кардіохірургічного центру Одеської обласної клінічної лікарні. Народившись у родині лікаря, вона, скільки себе пам’ятає, на папірцях, які потрапляли до рук, виписувала рецепти лялькам і своїм майбутнім пацієнтам. Віддавала перевагу спостереженню за навколишнім світом і розмірковуванню про сенс такого дива як людське життя, ніж іграм з подружками. Ставши дорослішою, дівчина захопилася літературою, музикою, театром. Досі вона залишається затятою театралкою. І про свої театральні враження та акторські роботи може розповідати, не поступаючись знаннями навіть фахівцям.
Але спочатку Надія закінчила школу із золотою медаллю. Батьки-фронтовики, які пройшли війну як лікар і медсестра, погодилися з вибором доньки. Ну справді, що може бути краще, шляхетніше і гуманніше для дівчинки, ніж професія лікаря?
Навчалася Надія Григорівна захоплено. І інститут теж закінчила з відзнакою. Після цього, здавалося б, могла легко залишитися у рідній Одесі. Але медицина – професія особлива навіть з погляду розподілу фахівців. Кращі завжди направлялися у віддалені куточки колишнього Радянського Союзу. Мартиновій ще пощастило. Вона розпочала трудову діяльність всього лише у Кіровоградській області, у Знам’янці.
– Коли я тільки починала працювати, у мене під столом завжди лежали книжки, – згадує Надія Григорівна. – Доводилося до них заглядати, тому що рішення найчастіше доводилося ухвалювати самостійно. У важких випадках для молодого лікаря це було дуже непросто. Сьогодні той період я називаю своєю першою школою життя.
Саме у Кіровоградській області здібності Мартинової помітили. І незабаром призначили завідувачкою кардіологічного відділення.
Через чотири роки Надія Григорівна повернулася до Одеси. В обласній клінічній лікарні саме набирали лікарів до нового відділення інвалідів ВВВ. Її прийняли на роботу. І розпочалася друга школа життя. Терпляче, розважливо і вдумливо вона допомагала людям, за плечима яких були фронтові поранення, втрати рідних і друзів, труднощі післявоєнного часу, зберегти ще те здоров’я, що залишилося, і подовжити життя.
Згодом Надії Григорівні запропонували попрацювати на півставки у кардіологічному відділенні.
Чесно кажучи, не думаємо, що такий іспит на професійну зрілість був би до снаги багатьом чоловікам. Доля чергового разу, перевіряла молоду лікарку на міцність. А перевіривши, піднесла новий іспит – у 1979 році Мартинову призначили завідувачкою кардіологічного відділення. На плечі Надії Григорівни звалився величезний тягар відповідальності за пацієнтів, які потрапляли до цього відділення з усієї області.
Через чотири роки, у січні 1983-го, Мартиновій довелося стати ще й виконробом від медицини – будівельники завершили спорудження корпусів нової обласної лікарні на житломасиві Котовського. А далі вже медики разом з шефами перетворювали голі стіни у затишні відділення багатопрофільної лікарні.
– Півроку ми фарбували, клеїли, установлювали меблі та обладнання, – згадує Надія Григорівна. – Це тепер не просто місце моєї роботи, а по-справжньому рідні стіни. Особливу вдячність треба висловити керівникові будівництва Гіві Сіловановичу Каркашадзе (який, на жаль, уже пішов від нас) і нашому кураторові – заводу опорів. Підприємство на двадцять тисяч рублів закупило тоді холодильники, кондиціонери, килими.
За всі роки роботи Надія Григорівна сформулювала для себе низку принципів. Насамперед, лікареві-кардіологові необхідно увесь час навчатися. Адже тільки одних препаратів для зниження артеріального тиску сьогодні у розпорядженні медиків є понад шістдесят. Крім того, помолоділи інфаркти міокарда, частіше зустрічаються складні порушення серцевого ритму. Важчим стає перебіг різних ревматичних станів. Навіть із швидким розвитком кардіохірургії менш значимою і важливою терапевтична робота не стала. Людей, яким полегшити стан можуть тільки правильно дібрані, розраховані на тривалий прийом ліки, стає все більше. І їм не обійтися без мудрого, знаючого лікаря поруч.
– Кардіологію останнім часом часто з деякою зневагою називають «пігулковою медициною», – нарікає Надія Григорівна. – Ну хіба вона не має права на існування поряд зі стрімко прогресуючою кардіохірургією, якщо здатна творити дива, повертаючи до життя тяжкохворих людей? Таких перетворень, повернень до життя я бачила чимало. Вони і становлять основну цінність роботи лікаря, її сенс. Заради них ми стільки років навчаємося, набираємося практичного досвіду, думаємо і аналізуємо. Скажіть, невже я не права?
Світлана КОМІСАРЕНКО, Олександр ГАЛЯС
Династія Александрових
Родоначальники династії лікарів Александрових познайомилися ще у студентські роки. Нині Микола Миколайович та Зоя Дмитрівна працюють у Іванівській районній лікарні, а син Дмитро зі своєю дружиною Аллою – у Ізмаїльській міській. Як у Іванівці, так і в Ізмаїлі Александрових поважають. Адже лікарська професія для цих людей – не просто місце у житті. Медицина – їхнє життєве покликання.
Шлях до медицини Микола Александров обрав ще до служби в армії. За рекомендацією старшого брата Анатолія, котрий разом зі своєю дружиною тоді працював лікарем у Миколаєві, хлопець влаштувався на роботу до Одеської лікарні № 1 і одночасно вступив на вечірнє відділення медучилища. Вдень – робота у системі швидкої медичної допомоги, увечері – навчання. Коли ж призвали на військову службу, то мав уже і освіту, і практику. Отримав посаду військового фельдшера. Після служби в армії повернувся до Одеси, працював фельдшером на «швидкій». Але тепер уже не вдень, а вночі. Бо ж удень на нього чекали аудиторії медінституту.
Там, в одній із аудиторій, ще на першому курсі, зустрівся поглядом із Зоєю, яка навчалася з ним в одній групі. Не відводить того погляду від неї й досі. Скрізь вони разом: у навчанні, роботі, сімейних буднях. Мабуть, так було завгодно долі, щоб ці люди зустрілися. Виявляється, Зоя до інституту вступала тричі поспіль. За першим разом не пройшла через брак практичного досвіду. За другої спроби не вистачило половини бала до конкурсних вимог. Вступила вже аж тоді, …коли Микола з армії прийшов і до її групи був зарахований. І це не містика якась, це – просте людське щастя, яке, зауважте, чомусь не всім дарується долею.
Зоя Дмитрівна нині працює в Іванівці психіатром. Микола Миколайович – досвідчений хірург. Обоє мають вищу лікарську категорію, обом головний лікар ЦРЛ Леонід Колесник дає найпозитивніші характеристики. Але для них не менш важливою є й повага колег, пацієнтів. А вона, як відомо, заслуговується не лише фаховою діяльністю. Трьох дітей виростили і виховали Александрови! Син Дмитро з дитинства ходив з батьком на нічні чергування. З одного боку, це було запорукою спокійних обставин для Зої Дмитрівни, яка на той час доглядала менших діток, а з другого – Дмитро вивчав усі грані сторони лікарської справи. Принаймні, обираючи професію хірурга, він добре знав, куди йде.
Нині Дмитро Миколайович Александров завідує прийомним відділенням міської лікарні в Ізмаїлі, паралельно практикує як успішний хірург. Його дружина, Алла Олексіївна, працює на посаді завідувачки неврологічного відділення цієї лікарні. Для кожної сім’ї важливо й цінно, коли чоловік і дружина працюють в одній сфері. Це і взаємопідтримка, і довіра, і спільне коло інтересів, і взаємне розширення професійного світогляду. Це, врешті, - авторитет династії.
Дві доньки Миколи та Зої Александрових лікарями не стали. Марія вчителює, Олена працює психологом. Але ж які близькі ці професії від їхньої справи! Від них, напряму і без перебільшення залежить моральне здоров’я нації, на них покладається така ж відповідальність перед суспільством, як на їхніх батьків-лікарів. І тут, як для батьків, так і для дітей відповідальність за авторитет династії незмінно служить важливим життєвим орієнтиром.
Ось такі династії є складовими тієї частини суспільства, яку ми називаємо інтелігенцією. Таких династій багато. А що саме розповідь про Александрових потрапила на сторінки газети до Дня медичного працівника – то тут, крім безперечних особистих заслуг, присутнє, мабуть, і веління їхньої щасливої долі.
Олександр НЕБОГАТОВ,власкор «Одеських вістей», Іванівський район
