Страшна темна злива нарешті зрушила з місця і посунула кудись далі. Над Визиркою пробилося сонце. Спочатку розвеселило крапельки на листі, а потім і саме розсміялося над коровами, які, налякані громами та блискавками, втратили контроль пастуха і помчали з пасовища по домівках. Сільські вулиці розкисли так, що вони часом застрягали у багнюці по саме вим’я. А під огорожею плакав хлопчик. Бабуся послала його до сільмагу по хліб. Та на зворотному шляху він поковзнувся – і запашна підрум’янена хлібина опинилася у здоровенній калюжі…
Того серпневого дня 1990 року біля сільської школи стояв приїжджий молодий чоловік і з жалем поглядав то на свої нові черевики, то на непролазну дорогу, яку і в чоботях не здолати: встромиш ногу у багнюку – витягнеш без взуття. А до автотраси – кілька кілометрів. На щастя, на очі потрапив колгоспний «уазик. Приїжджий зупинив водія, попросився:
– Я новий вчитель, знайомився зі школою. Підвезіть до траси, будь ласка.
Школа Іванові сподобалася. А от непролазна багнюка уродженця з Рівенщини дуже вразила. Та вибирати вже особливо не доводилося. Незабаром новий навчальний рік, а переселятися молодій сім’ї, потерпілій від наслідків Чорнобильської катастрофи, треба було негайно. Чотири роки провчителював Іван Ососкало у Визирці. Щоразу не міг без болю дивитися, як його донькам – Вірі та Інні, – так само, як і іншим дітям, доводилося місити ту грязюку по дорозі до школи. А що вже казати про стареньких, яким до крамниці, пошти, ФАПу треба! Рейсові автобуси до села не заходили – хто ж ризикне такий погибельний маршрут відкрити. Гірко і прикро за селян ставало навіть тоді, коли в сезон дощів когось до цвинтаря доводиться проводжати: вони ж навіть в останню путь по-людськи піти не можуть…
Про це думав завжди, говорив людям, пропонував щось робити. 1994 року молодого тямущого вчителя однодумці та друзі висунули на посаду голови сільської громади. Переміг. З перших же днів став уважно вивчати можливості та резерви сільського бюджету. Зрозумів, що потрібно всіляко сприяти розвитку підприємництва. Особливо це стало актуальним, коли остаточно розвалився колгосп. Нарешті, після реєстрації на території сільради ТОВ «Трансінвестсервіс», бюджет сільради перестав бути дотаційним. Для спорудження доріг з’явилися власні можливості. Підприємство має великий автопарк, а це – відчутні дорожньо-транспортні збори, що надходять до місцевого бюджету. Та й односільчани, що отримали роботу в цьому та інших новостворених підприємствах, стали купувати машини. З транспортного збору щороку сільрада має близько 200 тисяч гривень. Ще 100 тисяч на будівництво доріг стали виділяти з інших доходів (земельна плата, оренда, податок з прибутку тощо). Тож зареєстрували ще й будівельну компанію «Дорсервіс», яка стала будувати та ремонтувати сільські дороги. Таким чином, за керівництва Івана Ососкала у Визирці дано лад вулицям Новозаградіївській, Молодіжній, Чапаєва. Тепер до кожного із соціальних об’єктів села – асфальт. Та й до двох сільських кладовищ уже є дороги з твердим покриттям.
Але одних доріг для цього, звичайно, мало. Збудували дитсадок на 65 місць, реконструювали школу. Тепер у селі діє НВК І-ІІІ ступенів. Стали підвозити учнів із села Порт, що належить сусідній, Першотравневій, сільраді. Шкільний духовий оркестр минулого року посів друге місце на Всеукраїнському фестивалі у Моршині. За те, що юні музиканти забезпечують свята під час урочистих загальносільських заходів, сільрада щороку організовує для них турпоїздки до Карпат. А ще для сільчан важливо, щоб сама сільрада була прикладом у благоустрої громадських закладів, вважає Іван Андрійович. Біля школи, ФАПу, інших комунальних об’єктів – ідеальний порядок. Он які клумби викохані напроти сільради!
Цей виборчий термін для Івана Андрійовича – уже четвертий. Щоразу виникала відчутна конкуренція, але завжди більшість голосувала за нього. Навіть останнього разу, коли серед конкурентів була рідна сестра тодішньої керівниці району. Тоді, у 2006-му, за новим законодавством обирали уже не голову сільради, а сільського голову. Нині сільський голова Іван Ососкало започаткував чимало важливих для села справ. Серед них – будівництво об’їзної дороги повз Визирку. Останнім часом 50-тонні вантажівки з щебенем та піском, що возять ці вантажі на берегозміцнювальні роботи до моря, буквально вщент розбили дорогу від нової Миколаївської автотраси до її старої однойменниці. Ділянка дороги йде через село. А це – загазованість повітря, зростання небезпеки для перехожих та інші проблеми. На сьогодні, завдяки ініціативі сільського голови, уже розпочато роботи щодо спорудження об’їзного шляху. Але розбиту ділянку довжиною у півтора кілометри сільрада ремонтувати не поспішає. По-перше, ця частина дороги не є сільською. А по-друге, може б, власники тих 50-тонок подбали про її ремонт? Щодо ремонту доріг по селу, то сільрада його фінансує належно. Роботи тут провадяться постійно і системно.
Усе з мрією Івана Андрійовича про благоустрій Визирки ніби налаштувалося. Та у глибині душі сільського голови все ж присутній неспокій. Останнім часом стали все частіше говорити про новацію щодо транспортного збору. Є пропозиції віднести її у вартість бензину. Це, мовляв, буде справедливо стосовно до власників машин. Але ж як тоді ремонтувати сільські дороги? З держбюджету? Та он вони, ті півтора кілометри державної дороги! Ніхто їх поки що не ремонтує. Та й чи дійдуть кошти з Києва до кожного периферійного села за нової схеми збору транспортного податку та … старої системи розподілу-розкрадання державних коштів? А сільрада своїм грошам завжди застосування знайде. Мабуть, депутатам нашим слід добре обміркувати це питання, перш ніж його ухвалювати. Принаймні, сільському голові з Визирки така новація усі плани поламає. Адже стосовно доріг по селу він ще не все задумане встиг здійснити.
