Шановні жителі Одещини!
Сьогодні від імені депутатського корпусу обласної ради я хочу привітати наших чудових землячок – тих, хто живе та працює у сільській місцевості. День сільської жінки з'явився у переліку святкових дат відносно нещодавно. Сама ідея його проведення виникла півтора десятка років тому, а офіційне визнання у світової громадськості це свято одержало ще пізніше.
День сільської жінки покликаний нагадати суспільству про той величезний вклад, який вносить ця категорія населення у розвиток суспільства. Це щоденна, копітка праця, яку ми, на жаль, не завжди цінуємо гідно. Хочеться побажати нашим землячкам, сільським жителькам, економічного процвітання, душевного спокою та впевненості у майбутньому. А ще – зберігати та примножувати справжні жіночі якості, бути дружинами, матерями і просто улюбленими жінками, тішити нас своєю красою – зовнішньою та внутрішньою. Зі святом вас!
Голова Одеської облради М. СКОРИК
І Принцеса, і Попелюшка
Всі, хто живе поруч з Русланою Борисівною Поліщук, постійно бачать її в клопотах. Сапа, лопата, сокира чи коса – то звичні інструменти для цієї жінки. Звичайно, й вбрання відповідне – домашнє. Город, як для селища, у неї чималенький. Тож намагається вирощувати все своє. Навіть в цьому, неврожайному, році Руслана Борисівна виростила не тільки картоплю, буряки, моркву, цибулю, огірки, помідори, а навіть кавуни та дині. Все своє. А ще, щоб заробити якусь додаткову копійку, займається вирощуванням сорго. Єдина донька Наталка нині студентка. А навчання сьогодні, як відомо, досить дороге. Тим паче, що донька контрактниця. Тож матуся не цурається ніякої роботи. І працює, як Попелюшка: зранку до ночі.
Хоча, напевне, багатьом мешканцям Саврані, які знають Руслану Борисівну з іншого боку, дещо дивно було б побачити її, скажімо, з косою в руках. За фахом Руслана Борисівна викладач музики. Працює в Савранській загальноосвітній школі. Після закінчення Одеського педагогічного інституту вже майже чверть століття займається улюбленою справою. Була й класним керівником. Випустила три класи. Крім того, вона постійна учасниця святкових концертів, що провадяться в районному Будинку культури. Тут вона стає Принцесою.
Варто сказати, що Руслана Борисівна вміє дуже гарно, зі смаком одягатися. З дому не виходить без належного макіяжу.
– Цьому мене спеціально ніхто не навчав, – розповідає жінка, – просто передалося у спадок від батька, як і музичний дар. Він у мене має добрий смак в усьому.
У вільний час, хоч буває він у жінки дуже рідко, любить готувати. І це їй чудово вдається. Це їй передалося від матері, яка все життя присвятила громадському харчуванню. Особливо смачні та вишукані страви готує жінка до свят та коли приїздить в гості донечка.
…Йде вулицею жінка, і це вже не та Руслана, яку ми бачили на городі з косою. І хода, і зовнішній вигляд не видають того, що це повертається після робочого дня втомлена жінка. Вона швидше нагадує фотомодель, яка щойно зійшла з обкладинки модного журналу. Та вдома, коли вже занадто втомиться, або на серце наляже якась туга, вона сідає за рояль і награє свої улюблені мелодії.
Лариса ПІВТОРАК,власкор «Одеських вістей»,Савранський район
Час не владний
Над Марією Сидорівною Єлькіною час не владний: ті ж симпатичні ямочки на щоках, той же блиск у її сміхотливих очах.
Замолоду – активна комсомолка, передова доярка великого багатогалузевого господарства «Іскра». А суперницями Марії Єлькіної у районному соціалістичному змаганні були відомі майстри.
У дуже світлій, на три великих вікна, залі добротного будинку Єлькіних ми не без хвилювання перегортаємо грубезну Книгу пошани Марії у важкій червоній оправі. Це своєрідний збірник спогадів. На його сторінках вклеєні не лише фотографії, але й вирізки із газет, почесні грамоти, дипломи. А під ними, на кожній сторінці – написані гарним почерком Марії її ж коментарі.
– Праця тваринника, – говорить вона, – ніколи легкою не була. От я прийшла на ферму після восьмого класу – мені одразу наставника призначили – Віру Йосипівну Бабелюк. Я багато у чому їй зобов'язана своїм професійним зростанням.
Молодій дівчині щороку вдавалося перемагати у соціалістичному змаганні серед доярок-тритисячниць. Більше того, вона три роки поспіль перевершувала свій власний рекорд, переступаючи вже чотирьохтисячний рубіж з надоїв на фуражну корову. Пам'ятаю, як Анатолій Іванович Єремєєв, тодішній парторг «Іскри», із похвалою відгукнувся про жіночий колектив ферми:
– Не дівчата – вогонь! За перше місце – як у бій.
Марія звертає увагу на одну із фотографій. Усмішливі обличчя молодих доярок, її ровесниць – Ніни Сташко, Олени Черненко, Ані Беля, Василіси Ляшко.
Марія згадує таке далеке, але таке рідне минуле, у якому був і такий дуже важливий період – робота депутатом Верховної Ради СРСР. Таку високу довіру виявили Марії земляки у її 27 років. Три скликання вона чесно служила їм. Бачу на фотознімках – Марія Єлькіна у Київській сільськогосподарській академії, в оточенні працівників, в Іллічівському порту, на рибозаводі у Білгороді-Дністровському, зльоті тваринників у Арцизі, у Московському льотному містечку. І, звичайно ж, – у Кремлі, поруч із відомими людьми…
У ті роки і її стараннями, наполегливістю були побудовані школи та будинки культури в Білгороді-Дністровському, Арцизькому, Тарутинському районах. А поліклініка та лікарняне містечко в Арцизі стали об'єктами особливої гордості Марії Сидорівни Єлькіної.
Сьогодні Марія разом із вірним та надійним своїм супутником життя Михайлом Михайловичем, як вони жартуючи говорять, «пенсіонерять». На госпдворі – свині, качки, кури. Тримали і двох корів. Та продали. На ці гроші та плюс на позичені 6 тисяч гривень купили стару машину.
Пенсія у Марії Сидорівни Єлькіної – трохи більша 1000 гривень. Явно не відповідає тому внеску, який вона внесла у розвиток рідного краю за роки плідної роботи та громадської діяльності…
Таїсія БАРАНОВА,власкор «Одеських вістей»,с. Мирнопілля, Арцизький район
У чому воно, материнське щастя?
До будинку Олени Іванівни Чорнобай ми під'їжджали, зарані уявляючи багатодітну матір у фартусі і з забрудненими борошном руками, яка готує їжу для своїх дев'ятьох дітей. І яке ж було здивування, коли з білого «мерседеса», що тільки-но в'їхав у двір, вийшла молода жінка. Дітлахи оточили маму, перебиваючи один одного, розповідали про свої пригоди у школі. Тільки наймолодші троє дівчаток, одна з дитячого візочка, з цікавістю стежили за тим, що відбувається. У передпокої ми побачили акуратно складені дев'ять пар взуття від 20-го до 40-го розміру.
– Це кросівки найстаршого сина Олексія, – пояснює Олена Іванівна, – йому 16 років. Його назвали на честь батька. У сім'ї два Олексії: старший і молодший. Потім Даша народилася, вона на кілька років молодша.
Єлизаветі – 12, Давидові – 10, Данилові – 9, Мойсею – 7, Ганнусі – 5, Лідочці – 2,5 рочка і наймолодшій Надійці – 1,2 місяця.
Старші діти самостійні, самі вчать уроки. Успіхи у школі гарні, намагаються не відставати від старшого брата-відмінника, а з молодшими займається мама. Коли Олексій не у відрядженні, він працює вахтовим методом у газодобувній промисловості Тюмені, допомагає дружині. Зараз із Нижнього Новгорода приїхала погостювати його мама. Для неї теж знайшлася окрема кімната у великому будинку. Вона часто приїжджає до онуків. Але ж на початку їхнього спільного з Олексієм життя, у них не все складалося так добре. Народилася Олена Іванівна у Болградському районі, у багатодітній сім’ї. Любила музику і пісні. Після закінчення школи вступила до Миколаївського училища культури. На один з вечорів відпочинку запросили десантників сусідньої військової частини, де проходив службу Олексій Чорнобай. Так і познайомилися. Незабаром побралися, а незадовго до звільнення десантника з армії у них народився первісток. Приїхали до Котовського району, але ні власного житла, ні грошей не було. З метою заробітку і поїхав Олексій-старший до Сибіру. Назбиравши грошей, купили недобудований двоповерховий будинок, перетворивши його у затишне і надійне сімейне вогнище. Всі «чоловічі» роботи по домашньому господарстві виконані руками господаря. Затишний двір, сад, квітники, дитячий майданчик – це його заслуга. Він обіцяв зробити для неї і для дітей все, і зробив. Дім сьогодні – повна чаша. Новітня побутова техніка, спальні і дитячі кімнати, обставлені зі смаком. Скрізь панують чистота і порядок. Підтримувати його допомагають діти. Після того, як виконані шкільні завдання, діти знають – потрібно допомогти мамі: чи то у прибиранні кімнат, чи то на кухні. Затишно і тепло у цьому будинку, дихає любов'ю. У залі фортеп’яно. Господиня піднімає лакову кришку інструмента, і миттю з'являються Данило і Мойсей, дістають свої музичні інструменти: скрипку і гітару. Але це всього лише частина сімейного ансамблю. Не вистачає тата з баяном, і ще одного брата зі скрипкою. Старшокласники ще зі школи не прийшли. До речі, усі школярі – учні музичної школи. У дітей, як і у батьків, винятковий музичний слух.
Спостерігаючи за молодою жінкою, слухаючи її захоплену розповідь про чоловіка, дітей, заготовлене заздалегідь запитання, у чому жіноче щастя, уже ставити не хотілося. Все було зрозуміло і так. Уявила, як в одночасному бажанні обійняти матусю, дев'ять пар ручок вкриють її з голови до ніг. І її руки, як крила, вкриють і захистять всіх одразу своєю материнською любов'ю.
Анна ІВАНОВА,Котовський район
