Хоча подвір’я Тамари Іванівни Бурлаки розташоване на одній із так званих глухих вуличок, та його не помітити неможливо. З ранньої весни і аж до морозів воно у квітах. Ще в холодочку, в тінистих закутках подвір’я лежить сніг, а на осонні вже нагадують про прихід весни крокуси, потім за ними підтягуються проліски, тюльпани, півонії. А далі всього не перелічити. Якщо переписати всі квіти, які ростуть у дворі Тамари Іванівни, то вийде такий собі квітковий словник. Скажу тільки, що завершують оцей парад найпрекрасніших, найніжніших витворів природи – хризантеми.
Колись, у дитинстві та в юності, Тамара Іванівна жила в дуже великій бідності. Тоді про такі свої красиві квіти й мріяти не могла. Та, напене, й не знала про їх існування. Тоді її мати більше дбала, аби хоч якось нагодувати дітей. Адже то були перші повоєнні роки. Але душа дівчини прагнула краси. Тож раділа кожній квітці, що зустрічалася їй.
Фах обрала простий, але потрібний людям: все життя пропрацювала швачкою в районному побуткомбінаті. Звідти й провели її на заслужений відпочинок. Ось тоді вона й дала волю своїй фантазії. Коли дивишся на двір цієї жінки, то здається, що він відобразив усю красу своєї доброї душі.
Хтось може сказати, що нічим занятись, то й бавиться квіточками. Чому ж нічим? У сусідньому дворі живе син з родиною. Коли онуки були малими, то бабуся весь час ними опікувалася. Батьки постійно зайняті на роботі, а бабуся і на батьківські збори ходила, й знала, кому які уроки вивчити на завтра. Старший онук Роман – то взагалі бабусина гордість. Колись вже давненько доводилося чути, як бабуся Тамара із гордістю розповідала, що він став переможцем обласної олімпіади. Коли ж на випускному він одержав золоту медаль, Тамара Іванівна аж просльозилась від радості. А тепер її гордість виросла устократ. Адже її Рома закінчив університет, став юристом і працює за фахом.
А Тамара Іванівна з любов’ю вирощує квіти і чекає в гості онука. Хіба може бути щось приємніше у поважному віці?
