«Добре мати будиночок у селі», – жартують студенти, коли зустрічають з дому дбайливо наповнені батьками сумки з всілякою смакотою.
«Добре мати будиночок у селі», – гадаєш собі, коли виходиш вранці у затишний дворик, ідеш на город, зриваєш з гілки яблуко з яскраво-червоним боком, підставляєш обличчя жовтневому сонцю і посміхаєшся, слухаючи звичні для села звуки. Після міського шуму і суєти кудкудакання курей, переривчастий спів півника, рохкання, крякання, бекання решти живності здається найкращою мелодією. Одним словом, романтика.
«Добре мати будиночок у селі», – жартують селяни, коли настає гаряча осіння пора і збирання урожаю кукурудзи чергується зі збиранням винограду.
У вересні-жовтні в селах особливо людно. Молодь залишає на кілька днів свої університети і приїжджає з міст, щоб допомогти батькам. Ті, хто не обтяжений навчанням, а просто шукає щастя за межами малої батьківщини, теж вважають своїм святим обов’язком особисто взяти участь в осінньо-польових роботах. Тут і зустрічаються родичі, друзі, знайомі, у яких немає можливості побачитися за інших обставин, і розповідають про своє життя.
Так, на збиранні винограду почула таку розмову.
– Ну, викладай, – звертається дід Афанасій до сусіда, тридцятирічного Івана, який нещодавно повернувся з-за закордону. – Як там фіни?
– А що фіни?
– Дорого, мабуть, у них усе.
– Для них – ні, а для нас три євро за пляшку води – дорого, звичайно.
– Ну, хоч заробив? Задоволений?
– Заробив. Ось замінили всі вікна у будинку на металопластикові. Ще двері замовив. І огорожу заміню. А потім, мабуть, до Одеси.
– Навіщо?
– Працювати. Дітей же треба годувати. Ще до зими не цілком одягли.
– Та тебе ж три місяці не було. Що, мало заробив?
– Виходить, що мало. От, думаю, виноград здати, виручити якусь копійку.
– Саме так, копійку, – гнівно відгукується дід Афанасій. – Позавчора сусід здавав виноград по одній гривні двадцять копійок за кілограм, а сьогодні приймають уже по півтори гривні. Ну, куди це годиться. Мало того, що врожай цього року зовсім нікудишній, то ще й доводиться майже задарма віддавати.
– Живемо у селі, а картоплю на зиму купуємо по кілька разів. Помідори, перець, капусту, баклажани – усе дружина на консервування купувала. Який резон тоді жити в селі? – висловлюється Федір.
– От-от, – підтримує його друг, – Скільки посадили навесні картоплі, стільки й восени зібрали.
– Так, добрий спосіб зберігання картоплі, – пирснула одна з жінок.
Не відрізнялися різноманітністю і теми розмов на кукурудзяному полі.
– Минулого місяця заробив в Одесі близько трьох тисяч, – розповідає другові будівельник Василь, який займається фасадним оздобленням будинків. – Але незабаром холоди, замовлень не буде. Куди податися, не знаю. У селі зовсім роботи немає. Мені на минулому тижні підказали, що потрібен кочегар у дитячий садок. То на це місце уже кілька людей претендують!
– Коротко кажучи, якщо у селі залишатися, потрібно просто вдома сидіти, – зробив висновок Михайло.
– Або у найближчому барі, – вставив хтось.
– У барі теж особливо не посидиш, – зі знанням справи відгукнулася баба Марія, старанно вивільняючи кукурудзяний качан від лушпиння. – Там нині молодь засідає. Дискотеки вже давно немає, от вони всі бари і заполонили. А після барів ідуть до когось з друзів. Онучок от сьогодні під ранок прийшов...
– Так, романтика, – тяжко зітхнувши, сказав Михайло.
Р.S.Довго ще можна говорити про жалюгідний стан справ у селах. Благенький урожай деяких культур, відсутність робочих місць, мізерні зарплати, – все це далеко не новина, але від цього знання, на жаль, нічого на краще не змінюється. Проте сільські жителі все-таки сподіваються на сонечко у вікні, що чоловікам не доведеться залишати свої сім’ї і їхати за тридев’ять земель заради порівняно невеликих заробітків, що молоді буде де зібратися, щоб культурно відпочити, і що фразу «добре мати будиночок у селі» не промовлятимуть з добре відчутною іронією.
