Коли я у другій половині 70-х років приїхала до Ізмаїла, мене вразила очевидна спортивність придунайського портового міста. Ані в Запоріжжі, де я народилася, ані в Києві, де навчалася, не випадало бачити, щоб спортивні об’єкти були на головній вулиці, й там увесь світлий час доби вирувало життя. В Ізмаїлі ж у скверику біля Покровського собору працював тенісний корт. Інший був на проспекті Суворова, нижче від будинку управління Дунайського пароплавства. А вище по проспекту ташувався спортмайданчик, де проводилися й боксерські турніри. Південне сонце та південний темперамент, – подумала я. І помилилася.
В Ізмаїлі, як і раніше, світить сонце, особливо лагідне восени. І люди ті самі. Але немає вже ані кортів на проспекті Суворова, ані боксерського рингу просто неба. Руїна, пустка. Або – екзотичний міні-гольф замість популярних видів спорту, у яких традиційно були сильні ізмаїльці.
Здається, прагматичний ринковий час не торкнувся лише стадіону, теж розташованого в серці Ізмаїла. Чудове футбольне поле (і ще одне, тренувальне), бігова доріжка, гарні трибуни… Але погожого осіннього дня пустка й тут. Лише матері з колясками облюбували це місце: зелено, тихо, чисто – й від дому близенько. Ще тренуються легкоатлети та футболісти. Але незабаром підуть геть і вони. Перші на зиму перейдуть… до роздягальні, що в приміщенні готелю, а другим невідомо куди й подітися.
Подеколи в Ізмаїльській міській раді з приводу стадіону закипають пристрасті. Ні, депутатів не турбує те, що їхні земляки, молодь у масі своїй перестали займатися та цікавитися спортом, що стоять пусткою спортивні об’єкти, навіть які залишилися, а нечисленні ентузіасти туляться по кутах якихось казематів. Місто хоче одержати стадіон у комунальну власність, Українське Дунайське пароплавство, схоже, не від того, щоб його передати, аби полегшити собі «соціальний тягар». Тільки що буде тоді з цим унікальним об’єктом, де все дише здоров’ям та чесними перемогами, де витає дух Луки Капікраяна (начальника РДП, який будував стадіон) і улюбленця ізмаїльської публіки Гіци (футболіста «Дунайця» Георгія Кройтора), де ще стоїть лавка, на якій, розповідають, сидів Валерій Лобановський… Куди прийдуть малята, яких матері сьогодні катають у колясках?
