Це маленьке метке дівчатко з ластовинням на милому личку я побачила ще на початку літа на залізничній станції Котовськ. З поліетиленовим пакетом у руках вона стояла на пероні, чекаючи поїзда разом зі старшим братом, який, як з’ясувалося, приїхав забрати Наталю на літні канікули із Котовської школи-інтернату до Саратського району. Дівчинка так зраділа, що по неї приїхали, і вона їде до рідного краю, що, здається, готова була поділитися цією радістю із цілим світом. Мати дівчинки померла кілька років тому, батько за пияцтво та аморальний спосіб життя позбавлений батьківських прав.
Поїзд підійшов до перону. Наталя зі своїм нехитрим майном та подарованою мною авторучкою, – що трапилося під руку, – поїхала собі.
Минуло півроку. І ось я в будинку, у якому живуть і навчаються понад сто хлопчиків і дівчаток, які волею долі стали сиротами, або позбавлені батьківської опіки. У групах ідуть заняття: математика, українська мова та література, урок інформатики. Усе, як у звичайних школах, лише учні незвичайні… Більшість в однакових костюмах; із застиглим смутком та очікуванням в очах.
Комунальний заклад Котовська загальноосвітня школа-інтернат I-III ст. для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, почав своє функціонування під таким напрямком у вісімдесяті роки. Тоді категорія таких дітей стала різко збільшуватися через зростання пияцтва і алкоголізму серед дорослих. Перед цим заклад був інтернатом для особливо обдарованих дітей. Але їхня кількість була не такою великою, а знедолених дітей ставало дедалі більше.
З усієї області, особливо з південних районів, стали звозити сюди хлопчиків і дівчаток. Назагал таких закладів в області три – у Котовську, Ізмаїлі, Одесі.
За термін своєї каденції голова Одеської обласної ради Микола Скорик, здійснюючи робочі поїздки по регіону, відвідував школи-інтернати. Побував він і в Котовській. До Миколи Леонідовича тоді з проханням допомогти у розв'язанні питання, пов'язаного з опаленням, звернувся директор цього навчального закладу. Тоді було обіцяне сприяння. І слова, даного головою обласної ради, дотримано. Кошти було знайдено. Зараз закінчується монтаж нового газового обладнання. На встановленні модулів працює бригада «Одесагаз». Фахівці поспішають закінчити роботи до перших заморозків.
Втішно, що дітям тут щастить на добрих людей. У них протягом багатьох років є свої шефи, які про них не забувають. Це управління Одеської залізної дороги на чолі з начальником І.Ю. Левицьким. Цього року залізничники зайнялися цілковитим демонтажем старого сантехнічного устаткування, на місці якого встановлюється зовсім нове. Починаючи зі стін та стель і закінчуючи кранами на умивальниках. Туалети за європейським типом, душові кабінки, умивальники в гарних, обладнаних керамічною плиткою туалетних кімнатах незабаром з'являться у спальних корпусах школи-інтернату. Усі роботи виконує будівельно-монтажне управління Одеської залізниці.
У планах заміна і меблів у спальних кімнатах на сучасніші. Віриться, що і тут знайдуться спонсори, які мають змогу допомогти цьому закладові. Ще побудувати б для них дитячий майданчик у дворі. На жаль, не помітила тут ні дитячої гойдалки, ні гірок, по яких діти люблять лазити навіть у віці 8 – 10 років.
– У плані організації відпочинку наші діти, – говорить заступниця директора з навчальної та виховної роботи Людмила Василівна Хоменко-Покровчук, не скривджені. Нещодавно десятеро дітей поїхали на лікування до санаторію у Малій Долині. Влітку діти відпочивають на морі. Діти приходять до нас переважно з середовища, де елементарно не одержували потрібних умов для життя. Недоїдання та недосипання були постійними їхніми супутниками. Вони не знали чистої окремої постелі, нерідко ночували на вулиці. Тому намагаємося з усіх сил усе це компенсувати. Держава опікується ними. Діти одержують п'ятиразове харчування, до їхніх послуг світлі шкільні класи та ігрові кімнати, теплі спальні, чиста постіль. Діти мають змогу виказати свої здібності. Віталій Понятівський із села Понятівки Роздільнянського району, до речі прізвище хлопчик здобув у Домі маляти, – найкращий футболіст інтернату. Дві дівчинки навчаються у Котовській музичній школі за класом акордеону безкоштовно. Є волейболісти і тенісисти, вишивальниці та швачки. Є й майбутні кулінари. В інтернаті обладнано спеціальну кухню, де дівчаткам прищеплюються навички господинь.
Людмила Вікторівна Копальчук – інструкторка з праці, навчає дівчаток шиття та вишивки. Їхніми руками зшито для школи штори. До новорічних свят старші школярки шиють для себе та молодших дітей карнавальні костюми. Гарною традицією стало на випускний бал іти у бальних сукнях, зшитих руками випускниць, звичайно, за допомогою Людмили Вікторівни. Нерідко, виходячи зі стін інтернату, дівчатка надалі обирають професію швачки. Багато вишитих їхніми руками серветок, рушників прикрашають майстерню. А нещодавно, разом із викладачем, опанували новий метод вишивання – стрічкою.
До Котовської школи-інтернату приїжджають на всиновлення люди з усього світу, попередньо ознайомившись із базою даних Департаменту із всиновлення. Є його вихованці, які живуть в Америці, Іспанії, Італії. Цими днями в інтернаті побувала сім’я Давиді з Італії. Сподобався їм Євгенко Карищук, але, поспілкувавшись, хлопчик не дав своєї згоди на всиновлення. Він усе ще сподівається, що мама, позбавлена батьківських прав, схаменеться і забере його. Минулого року дівчинку 15-ти років всиновили американці, але перед цим вона з ними листувалася та зідзвонювалася цілий рік. В інтернаті намагаються знати все про своїх колишніх вихованців. В альбомах зібрано фотографії, листи.
– Ми намагаємося приділяти дітям максимум уваги і дбаємо про них, – говорить Людмила Василівна, – але якими б не були батьки, діти тягнуться до них. Я завжди була за те, щоб діти виховувалися в сім’ях. Я за опіку та всиновлення. У Котовську вісім років тому за нашої ініціативи було відкрито ДСТ – дім сімейного типу. За цю справу взялася вчителька, яка працювала у нас в інтернаті. У них із чоловіком на вихованні семеро дітей. Вони там знайшли свою домівку та батьків.
Над столом схилилося дівчатко, і дуже акуратно виводить літери, не втручаючися в нашу з дітьми розмову. Мимоволі зазирнула до відкритого учнівського зошита і прочитала:
«Мама, очень, очень я тебя люблю,
Так люблю, что ночью без тебя не сплю…»
Це була Ганнуся Калмакова з Кілії. Шкода лише, що мама не прочитає її віршів… Мамі не до доньки…
P.S.На наше прохання досягнуто домовленості з власником кінно-спортивного комплексу «Мустанг» у Котовську, про який писала газета, на відвідування його дітьми школи-інтернату. Олег Сухина обіцяв усім хлопчикам і дівчаткам, які викажуть бажання навчитися верхової їзди, безкоштовне навчання.
