Дорогі аграрії Одещини!
Прийміть найщиріші вітання з нагоди професійного свята – Дня працівників сільського господарства, що завінчує ще один напружений хліборобський рік.
Цьогорічне свято ви відзначаєте вагомими здобутками, переконливо доводячи спроможність і вміння трудівників села наполегливо та сумлінно працювати.
Чітка і виважена позиція Президента України Віктора Федоровича Януковича щодо підтримки аграрного сектору економіки, успішна державна політика в галузі сільського господарства, спрямована на збільшення обсягів виробництва, розширення асортименту конкурентоспроможної продукції, впровадження нових форм організації праці, ставлять перед регіональною владою низку важливих завдань щодо забезпечення сталого розвитку галузі, відродження слави українського села, створення умов для поліпшення життя селян.
Переконаний, що ми їх з честю виконаємо, і одеська продовольча марка все впевненіше завойовуватиме вітчизняний та зарубіжний ринки.
Доземний уклін і щира подяка усім, хто вирощує хліб, творить добро на нашій благодатній землі, – селянським родинам, фермерам, керівникам і спеціалістам агропідприємств різних форм господарювання.
Щастя і добра вам, дорогі трудівники села!
З повагою,
голова Одеської обласної ради М. ПУНДИК
Шановні працівники агропромислового комплексу Одещини!
Прийміть щирі вітання з професійним святом. День працівника сільського господарства – це свято дбайливих господарів, чиї знання, вміння та щоденна копітка праця примножують славу нашого рідного краю.
Цей день підбиває підсумок напруженого, сповненого клопотами сільськогосподарського року. Саме він переконливо доводить, що трудівники села вміють досягати високих результатів. Завдяки вашій наполегливій праці та успішному господарюванню, агропромисловий комплекс Одещини посідає одне з провідних місць серед регіонів України.
У цей святковий день від усього серця бажаю всім аграріям області міцного здоров’я, родинного щастя, добробуту та злагоди. Хай примножуються ваші трудові досягнення, щедро та рясно колосяться ниви. Успіхів у роботі задля процвітання Одещини та всієї України!
Голова Одеської обласної державної адміністрації Е. Матвійчук
Любіколеги!
Обласна організація профспілки працівників агропромислового комплексу України щиро вітає із Днем працівників сільського господарства України всіх трудівників агропромислового комплексу Одеської області. Хай ваша нелегка праця служить розквітові України.
Бажаю вам не зупинятися на досягнутому, а ще – міцного здоров’я, сімейного тепла і творчих підходів до роботи!
За дорученням президії обласної організації,
з повагою,
голова Одеської обласної організації профспілки працівників АПК України І. МАКЕДОНСЬКИЙ
Кличуть корову – Любима…
Десять хвилин шляху від Болграда до села Оксамитного – і ми вже на фермі державного дослідного господарства імені Суворова.
Знайомлюсь із передовою дояркою Наталею Андріївною Тростянецькою.
– А Ви бачили, які в нас корови? Красуні!
– У нас – найкраща ферма в районі…
– Чому в районі? Я була на обласному семінарі і те, що нам показали, – ніяк не порівняти…
– Та що ж ми вас так заморочили, ви ж приїхали Тростянецьку фотографувати, – нарешті спохопилася бригадирка Надія Малишева. – Наталю Андріївно, чого ж ти стала нишком, іди до нас!
– Здрастуйте. Якщо потрібно сфотографувати, то я одну корову про всяк випадок прив’язану залишила. Любиму.
– А що, Наталю Андріївно, у Вас у стаді є улюбленці?
– Ні, кличка в корови така – Любима.
І доярка почала перелічувати імена всіх своїх дворогих підопічних, одне ласкавіше за інше.
…Любима обурювалася на все своє коров’яче горло: одноплемінниці вже давно в загоні на свіжому повітрі, а її полишили на прив’язі – негаразд! Угледівши господарку, чорно-біла красуня, що дає при кожному доїнні ледь не по відру молока, одразу заспокоїлася. Прошу доярку взяти апарат машинного доїння, і Наталя Андріївна приносить із підсобки шикарний агрегат, а до нього – спеціальне блискуче нікельоване відро. «Напевно, показовий зразок», – майнула в мене думка. Очевидно здогадавшись, помічник бригадира Аурелія Будян квапиться повідомити:
– У нас майже всі доїльні апарати ось такого нового зразка. Ферма, дяка директорові, забезпечується по повній програмі – і устаткуванням, і кормами.
Раціон харчування молочного стада в цьому господарстві відмінний. Не дивно, що минулого року тут від кожної корови одержали по 4,5 тонни молока, а в нинішньому буде ще більше. Навіть за радянського часу, коли серйозно займалися тваринництвом, ліченим колгоспам вдавалося одержувати за рік по 3 тонни молока від корови.
У чому ж секрет успіху? Можна перелічувати складові – племінна робота, раціон харчування тощо. Але головне, звичайно ж, все ж таки люди.
– Наталю Андріївно, а скільки років Ви працюєте на цій фермі? – цікавлюся я, ховаючи фотоапарат у сумку.
– Небагато, лише п’ять років. Справа в тому, що ми з чоловіком і трьома дітьми приїхали до Оксамитного з Миколаївської області. Колгосп, у якому ми працювали, розпався. Ферму – під ніж, і ми залишилися без роботи. На що жити? Чули, що в Одеській області є господарство, де не лише зберегли ферму, не лише платять людям хорошу зарплату, але навіть надають житло фахівцям. Приїхали сюди – і не шкодуємо. Анатолій Володимирович Білоус, директор підприємства, виділив для нас квартиру та надав роботу на фермі. І мій чоловік тут працює, і середній син. Заробітками ми задоволені. Я, наприклад, одержую на руки не менше 2 тисяч гривень на місяць, а буває і дві з половиною – залежно від результатів. Де ще на селі можна стабільно одержувати таку зарплату? А ще нас господарство забезпечує картоплею та іншими продуктами харчування за пільговими цінами. Лише не лінуйся – працюй.
– І як Ви маєте намір закінчити цей рік, Наталю Андріївно?
Тростянецька дістала з кишені папірець, заздалегідь приготований бухгалтерією: за 10 місяців поточного року нею надоєно 135 тонн молока. Розраховуючи на корову – по 4485 кілограмів. Не складно порахувати, що до кінця року буде п’ять тисяч з гаком!
Розмовляючи з людьми, я переконувалася, що згуртований колектив фахівців може з’явитися за однієї умови – якщо на те є «політична воля» керівника підприємства. А в Анатолія Володимировича Білоуса, Заслуженого працівника сільського господарства України, який очолює дослідне господарство, вона є. Адже далеко не одразу ця ферма вийшла на позитивний фінансовий результат, довго довелося її збитки покривати коштом іншої галузі – виноградарства. Пустити молочне стадо під ніж не дозволяла професійна гордість. А отже, шлях був один – на підвищення продуктивності. Білоусові, який спирався на таких фахівців, як зоотехнік Олександр Петрович Волканов – світла йому пам’ять, нині відповідального за здоров’я мешканців ферми ветеринарного лікаря Івана Ульяновича Кожухаря та інших вдалося досягти багато чого.
– Вам треба побачити наших новонароджених! – наполягає бригадирка, і ми йдемо до святая святих. В утепленому приміщенні у своїх колисках, на свіжій солом’яній підстилці лежать четверо телят: двоє з’явилися на світ сьогодні, двоє – вчора. Вони вже впевнено встають на ноги і усім своїм виглядом демонструють відмінну породу.
– Першу віддачу від такої телички ми одержимо лише років через три, – коментує помічник бригадира. – Доки вигодуємо, доки вона теля принесе – витрати дуже великі. А скільки за цей час із нас директор стружки зніме! Про справи на фермі Анатолій Володимирович достеменно знає, навіть, коли перебуває в санаторії. Дисципліна, контроль, відповідальність. А ще… Ще любити свою роботу треба. Інакше замість ферми залишаться лише руїни.
Антоніна БОНДАРЕВА,власкор «Одеських вістей»,Болградський район
Щаслива осінь Степаниди Сєбової
Кожної осені збирається за святковим столом великий рід Сєбових. Діти, внуки, праонучка Даринка бажають здоров’я й довголіття Степаниді Миколаївні. А господиня дому, як завжди, реагує на вітання із заслуженим почуттям гідності та від роду притаманними їй гумором і життєвим завзяттям.
Народилася вона 27 листопада 1926 року в селянській сім’ї болгар-переселенців. Їхнє село Благоєве (Великий Буялик), що в Іванівському районі, розташоване неподалік від Джугастрового, де, до речі, народився Макар Посмітний. Тато Степаниди, Микола Антонович Стоянов був вправним конюхом, а ще – знатним у селі будівельником. Мама, Любов Лазарівна, працювала в степу. З нього, зі степу, тоді всі жили. А кращого добробуту досягали ті, хто більше трудився. Ну а древнє ім’я Степанида, хоч і не від слова «степ» походить, а все ж до нього дуже близьке за значенням. Степанида, Стефанія – вінок, вінець. Жінка, що не підлягає сторонньому впливу, позбавлена внутрішніх суперечностей і честолюбства, добра господиня. А таким людям степ щиро віддячує.
Коли почалася колективізація, створив і підняв Макар Посмітний найпотужніший в Україні колгосп. Але ж не одноосібно! По всіх найближчих селах добирав він трудящих і совісних людей, коли став його колгосп розширюватися. 1936 року переїхали до нього й Степанидині батьки. Дівчинка з тринадцяти стала отримувати в обробіток і власні півнорми.
А повнолітній Степаниді вже дали норму. Людський ентузіазм при такому керівнику, яким був Посмітний, не знав меж. З руїн підняли зернотоки, склади, ферми, відродили усі галузі сільгоспвиробництва, доведені війною до практичного нуля. 1948 року колгосп досягає найвищих по Союзу результатів у вирощуванні сільгоспкультур. За це група колгоспників отримує звання Героїв Соціалістичної Праці. Серед них – 22-річна Степанида Стоянова. Сєбовою вона стала трохи згодом, коли вже із Зіркою Героя Праці вийшла заміж за тракториста Афанасія, теж болгарина, який переїхав на роботу до знаменитого колгоспу.
– Весілля, – пригадує Степанида Миколаївна, – справляли, як годиться, восени, коли закінчилися польові роботи. Сімейній жінці у селі набагато важче. Встаю вдосвіта, розпалюю соломою піч, варю затірку для чоловіка та дітей. Ледь розвидниться – вже гарба чи підвода під хатою для доставки нас у степ. Сапали кукурудзу, соняшник, буряки, картоплю, овочі, баштан. А ще – міжряддя виноградників, посівів проса, яке Посмітний любив сіяти широким рядком. Просапували практично всі насіннєві посіви. Навіть люцерну акуратно позбавляли від зайвого бур’янця. Для різних культур – і сапки були різні.
У свої 84 Степанида Миколаївна доглядає качок, курей. Сама й город просапує. Син Анатолій та донька Валентина мамі завжди допомагають. Та й город невеликий – десять соток усього. Він зараз їй не так для врожаю потрібен, як для того, що у місті називають словом «променад». Не наше це слово. І не розуміють його значення на селі. У вільний час Степанида Миколаївна нерідко спілкується з подругами – Героїнями. Ганна Бузон живе у Березівці, Серафима Чечукова – в Одесі. Згадують своє славне, без перебільшення, щасливе минуле. Як після роботи, їдучи на гарбі, дружно співали. Як Макар Посмітний, почув ті пісні та «виписав» з Одеси хормейстера Стаховського. Той так зумів налагодити самодіяльність, що хор колгоспу об’їхав з концертами не тільки Одещину та Україну, а й побував у кількох країнах Європи. І знаєте, мало хто міг повести так чисто й упевнено сольну партію, як Степанида Сєбова. Недаремно, мабуть, її син Толя змінив Стаховського, коли той повернувся до Одеси. Де, до речі, живе й нині. А люди в селі й досі його добром згадують.
Рідко, але, бува, накотять і сумні спогади. Як ховали її чоловіка Афанасія Лук’яновича, що, на жаль, давно вже пішов із життя. Згадується з гіркотою ще один момент. Як украли у Степаниди Миколаївни два ордени Леніна. Трапилося це 1990 року. Спочатку навідалися двоє молодиків і запропонували, аби продала їм свої нагороди. Не пустила й на поріг. А через місяць під’їжджає до двору машина, виходить низенький рудий чоловік з портфелем та при галстуку. І так увічливо пояснює, що він із соцзабезу, що зараз іде перепис нагород і йому доручено їх описати. І наче туман якийсь на неї найшов, каже Степанида Миколаївна. Віддала пройдисвіту в руки дві найвищі державні нагороди. Зірочку, правда, не просив. За мить зникла та «Волга». Туман у голові розвіявся, кинулася по сусідах. А ті кажуть, що машину бачили, та без номерів вона була. Так і не впіймали злодія. Кажуть люди, що згодом бачили того чоловічка у Москві, на іномарці їздив. Видно, не одну Сєбову обдурив…
– Озираюся на прожите, – каже, усміхаючись осінньому сонцю, Степанида Миколаївна, – і жалкую лиш про одне: що життя швидкоплинне. А так – ні за чим не жаль. Вернулася б молодість – без вагань та сумнівів знову б пішла робити в степ, знову б ростила дітей. Раділа б життю. Такому, яким воно нам дається. Та й тепер із радістю та вдячністю зустрічаю кожен новий день. Дітям, онукам, праонучці і всім людям бажаю того самого.
Олександр НЕБОГАТОВ,власкор «Одеських вістей»,Березівський район
