Якщо сягнути у сиву давнину, простежити насичену подіями історію Загніткова, то можна було б написати повість про це багате село з його працьовитими людьми, чепурними обійстями, щедрими садками.
У глибину віків загнітківської землі сягає і міцне коріння прадавнього роду сільського голови Михайла Андрійовича Сливінського. Це чоловік середнього зросту, міцної статури, завжди охайний, з привітною посмішкою, розумним поглядом світлосірих очей і – надзвичайною здатністю подобатися людям. Тож не дивно, що серед п’яти претендентів на посаду сільського голови довірили саме йому очолити сільську громаду вдруге. Тепер згадує, як односельці ще на минулих виборах переконували його, що він не може бути спостерігачем за долею громади, що сільський голова – це не крісло, не посада, а надзвичайно складна та відповідальна робота.
– А кому ж як не йому бути сільським головою? – дивуються люди. – Адже Михайло, виходець із працелюбного роду Трохимчуків-Сливінських, зростав на наших очах.
Дитинство Михайла купалося в дідівських казках на щедрому різнотрав’ї луків, де вони з дідом Олександром Павловичем Трохимчуком – Заслуженим чабаном України – випасали отари овець. Дід, як із чарівної скарбниці, сипав казками, а Михайло зачаровано слухав і думав: «Як він може так складно брехати?», а коли навчився читати, зрозумів, звідки у дідуся ті знання.
Навчання у школі, а згодом – в Одеському педагогічному інституті, давалося легко. Перед відмінником, Ленінським стипендіатом, котрий здав кандидатський мінімум, відкривалися нові наукові обрії. Але коли його вчителька Домніка Степанівна Корпанюк запропонувала йому взяти її години у школі, Михайло стрімголов помчався додому, у село, де все було до болю близьким: і повітря, замішане на парному молоці, і земля, яка давала снагу, і люди, які були віддані своєму краю.
Він марив своїм селом і пізніше, коли за наказом партії працював у Крутих та Пиріжній. І тільки передчасна смерть його дружини змусила заявити про своє бажання повернутися до Загніткова. Так трагічні обставини дали йому шанс жити, працювати і виховувати своїх синів Валентина та Михайла на рідній його серцю землі. І нині, коли Михайло Андрійович заводить мову про свій Загнітків, своїх односельців, його очі горять якимсь особливим блиском, сповненим любові і гордості за причетність до загнітківської когорти, де йому дороге і знайоме все: від стеблини у полі – до хліба у стодолі
Ця особлива гордість за свій рід, за своє село передалась у спадок від прадіда Павла Трохимчука, який пишався тим, що в його жилах тече запорозька кров – саме запорожці і селяни-одинаки освоювали ці благодатні землі у 1590 – 1593 роках. Прадід ніде не вчився, а був грамотним, вмів читати і писати, збирав і перечитував книжки внуків і правнуків, мав підшивку «Сільських вістей» за 20 років. Він усюди творив добро – і дожив до 101 року. Його листи, раз на три місяці надсилані до армії Михайлові, читали всім прикордонним загоном. Він писав: «Ми по крові запорозькі козаки, і я впевнений, що ти стоятимеш на захисті кордонів так, як у свій час стояли козаки, – мужньо, сміливо, гордо».
– Твій прадід, Михайле, проводить політпідготовку одним своїм листом краще, ніж я за місяць, – зізнавався замполіт загону.
Уже вкотре Михайло Андрійович мандрує стежками власної долі, відтворює кожну мить, яку судилося пережити. Все те залишилося в минулому, і тільки батькові слова, сповнені селянської мудрості, повік не зітруться з пам’яті: «Жити, синку, – означає залишити добрий слід на землі».
Сьогодні сільський голова дотримується татової мудрості, дослухається до порад матері Марії Олександрівни, своїх односельців.
– На мою думку, сільський голова має бути чесною і відповідальною людиною, повинен вміти визначити проблеми громади, розділити їх на першочергові та другорядні. Як? Дуже просто – якою переймається більша частина людей, та і є першочерговою, – ділиться власною стратегією діяльності Михайло Сливінський.
Тож минула каденція ознаменована виконанням тих робіт, якими найбільше переймалася громада. Це ремонт доріг, який частково вдалося здійснити за рахунок обласного бюджету та власних коштів, ремонт Дому культури. В межах програми ТАСІС «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду» відремонтовано сільську лікарняну амбулаторію, проведено водопостачання, придбано нове медичне обладнання, відкрито найкращий у районі стоматологічний кабінет. Це дуже хороша підтримка людям – радіє сільський голова. З допомогою центру служби зайнятості проведено косметичний ремонт пам’ятників, сільських кладовищ. Власними силами прокладено 100 метрів центрального водогону та 300 метрів – одеською організацією.
Щодо водозабезпечення, то це головний біль не одного року, і все ж сільському голові вдалося у деякій мірі вирішити цю проблему, і загнітківці мають воду. Проте питання водопостачання щодня на порядку денному сільради: стара водомережа дається взнаки – то тут, то там чекай прориву. І тоді всі плани летять шкереберть, а голова поспішає «розрулити» ситуацію, про яку вранці й гадки не мав.
Свого часу Михайло Андрійович очолював студентський будівельний загін, був нагороджений медаллю «За доблесну працю» і не тільки набув великого практичного досвіду роботи з людьми, а й здобув чимало нових робітничих професій. А знання, як то кажуть, за плечима не носити. Звичайно, хочеться зробити якомога більше. На часі впорядкування території навколо Дому культури, та й усього села, ремонт доріг, відкриття сільської перукарні тощо. Але пріоритетне місце належить підростаючому поколінню. Дитсадок перебуває на балансі сільської ради. Сьогодні його відвідують 35 дітей, і на черзі ще 20. Приміщення тіснувате. Тож у планах – переведення дитячого дошкільного закладу до школи чи до старого приміщення сільради, де діткам буде просторіше та зручніше, можна буде відмежувати спальню, ігрові кімнати, їдальню, кухню. Вирішенню цього питання сприяє депутат Одеської обласної ради Микола Васильович Сорочан.
А скажіть, чи багато сільських голів займаються квітникарством? А Михайло Андрійович на 200-річчя Загнітківської школи зробив шкільному колективу подарунок – власноруч розбив клумбу і посадив на ній барвисті хризантеми. А ще щороку на Новоріччя обов’язково приносить до школи ялинку та подарунки для дітей, залучаючи до цієї справи підприємців, фермерів.
Під пильним оком сільського голови і ветерани війни, пенсіонери. В напрямі їхньої соціальної захищеності він працює у тандемі з головою ради ветеранів села Павлом Яковичем Гуровським.
Загнітківський сільський голова знаходить не лише кошти на розвиток села, а й час на спорт. Дотепер він є членом збірних команд села з футболу та волейболу, найкращих у районі. І цей взірець, як говорять селяни, дуже добре позначається на житті села, розвитку його культури.
– Михайло Андрійович прекрасно усвідомлює, що основа сучасної культури села – це відродження духовності, збереження для поколінь народної творчості – і співчуває цій справі всіма фібрами своєї душі, – захоплено говорить про голову директорка Дому культури Єфросинія Сторож. – Більшість потреб фольклорного колективу «Витоки» були підтримані ним не тільки морально, а й фінансово. Він особисто веде переговори з підприємцями, фермерами – і ті, спасибі їм, виділяють кошти на розвиток культури на селі.
Розвитку культури у Загніткові сприяє і сільський бюджет, завдяки коштам якого для духового оркестру закуплено пюпітри. За те, що духова музика на селі знайшла своє відродження, Михайло Андрійович дякує художньому керівникові Дому культури та співкерівнику «Витоків» Сергію Григоровичу Олійнику, який закоханий у духову музику і прагне передати поколінням цей неперевершений вид мистецтва.
У селі задоволені своїм головою, тут панує демократичний режим соціальної справедливості, ніхто не почувається обділеним і ображеним, для кожного при зустрічі Михайло Андрійович знаходить тепле слово. Якщо на свята в інших селах напиваються і казяться, то наші люди відпочивають культурно, – кажуть селяни, – ніхто не боїться йти пізно додому. Жодного п’яного не знайти, тому що в селі є голова!
У сільського голови клопотів під зав’язку. Бо щойно світанок ступить на ганок, а Михайло Андрійович уже в сільраді. Задовго до початку робочого дня прибувають сюди й секретар сільради Оксана Олексіївна Ковбель та головний бухгалтер Ольга Петрівна Гунько. Узгоджуються найважливіші справи, що були заплановані вчора, визначається програма дій на день прийдешній.
Михайло Андрійович чимало розв’язує гордієвих вузлів щоденних проблем, виробничих й побутових. Без зверхності, по-людськи, вислуховує скарги, пропозиції, і не відкладає їх у довгий ящик, а оперативно реагує. Усвідомлюючи, що сільський голова – це і маяк, і барометр добробуту в селі, все ж він каже, що сам сільський голова, без жителів села, депутатського корпусу, фермерів, підприємців, дирекції школи, батьківського комітету, без їхньої повсякденної підтримки, розуму, мудрості, без спільного «ми», – нічого не значить. Гордий тим, що підприємці, депутати, члени виконкому, всі знані люди села ніколи не відмовляють у допомозі. В селі панує взаємодопомога, незважаючи на особистий матеріальний статок селян.
Значною підтримкою для Михайла Андрійовича є і його дружина Юлія Яківна – вчителька Загнітківської школи, сини та доньки Ірина і Настя, а ще – маленький внучок. Напевно, це і є щастя, коли тебе підтримують і розуміють. Життя розгортає перед головою нові обрії, на яких вимальовується добробут сільської громади. У Михайла Андрійовича попереду ще багато планів, попереду – неорані перелоги життя.
