Світлих взаємин і гарних дітей!

«У житті мусить бути любов – одна велика любов…», – сказав колись Альбер Камю. І в серці людини, крім чудового почуття до супутника (або супутниці), мусить знайтися місце любові до свого ближнього, до рідної землі. Щоб досягнути успіху, потрібно любити свою справу. А є любов професійна. Про неї й розкажуть наші досвідчені респонденти.

Віктор Іванович Козюра, заслужений журналіст України, завідувач відділу редакції. Сімейний стаж 36 років:

– Любов – поняття філософське. Якщо говорити про любов до професії, то я закохуюся в героїв своїх матеріалів. Дуже важливо, щоб людина, яка стає головною дієвою особою статті, сама, своєю чергою, була закохана у свою справу. У неї мимоволі закохуєшся, бо вона здатна і тебе запалити своєю енергією.

Найяскравіший приклад творчої дружби і моєї любові до героя – це зустріч із Зінаїдою Михайлівною Гришко. Нині вона Герой України, очолює успішне господарство. З.М. Гришко – саме та керівниця, яка свого часу змогла запалити своєю ідеєю людей навколо себе і зробити з напіврозваленого колгоспу підприємство, яке й сьогодні, у капіталістичних умовах, успішно працює.

Наша зустріч відбулася майже сорок років тому, коли Зінаїду Михайлівну обрали головою колгоспу. Мені було дано завдання написати матеріал про наймолодшого керівника господарства в Одеській області.

Приїхав вранці до села. Контора тоді являла собою напіврозвалений будиночок. Я зайшов у довгий темний коридор. У самому кінці його з-під дверей пробивалася вузька смужка світла. Постукав, увійшов. Мене зустріла гарна молода жінка – справжня україночка в пуховій хустці, у шубі, накинутій на плечі. Вона простягнула руку для вітання, і я помітив, що її рука набрякла, червона. Простеживши за моїм поглядом, вона сказала:

– Я щойно з ферми прийшла. Довелося видоїти групу корів. Як виявилося, одна з доярок з якихось причин не вийшла на роботу.

Перший свій день на новій посаді Зінаїда Михайлівна почала з об’їзду на світанку всіх об’єктів господарства. До речі, цю практику вона зберегла і посьогодні.

Незважаючи на молодість, усвідом­лювала, що, крім своєї основної спеці­альності – зоотехніка, вона зобо­в’я­зана тепер добре орієнтуватися в агрономії, рослинництві, економіці сіль­госпвиробництва.

Прощаючись, я тоді сказав, що Зінаїда Михайлівна стане Героєм Соціалістичної Праці. І почув у відповідь: «Що Ви, мені ще вчитися і вчитися, щоб стати керівником, а не героєм». Я вийшов з тієї контори закоханий у неї як у жінку-керівника. І цю професійну любов до неї я дотепер ношу в собі.

А в житті я щиро кохаю одну жінку, мою дружину Ольгу. З нею ми виховали двох дітей і тепер радуємося онукові Валентинові й онучці Тонечці.

Олексій Георгійович Гурський, голова Одеської обласної ради організацій ветеранів України. Сімейний стаж 40 років:

– За обов’язком своєї служби я намагався добрати таких жінок, які себе добре зарекомендували, передусім справами, вчинками. Спираючись на свою багаторічну практику, зазначу, що жінки надійніші у моральному плані й у плані почуття обов’язку, відповідальності, ретельності, справності.

Я щиро радів таким жінкам, був задоволений тим, що не помилився у виборі. І тільки. Ось таке платонічне кохання було. Приємні розумні жінки, мене, як керівника, окриляли і підтягували. Але ці мої почуття ніколи ніхто не міг прочитати. І ніхто не підозрював, що до цієї жінки я відчуваю більшу симпатію, ніж до іншої.

Кохання, на мій погляд – це взаємо­розуміння, уміння прощати, іти на компроміси. І найголовніше, особливо сьогодні, коли матеріальні труднощі гублять всі відносини, – уміти зберегти в родині любов. Постаратися відвести негаразди подалі від дому. Адже відносини в родині передаються нашим дітям, а діти передають онукам. Кохання – це те, що тримає родину, а можливо, і тримає увесь світ.

Я досі вірю в любов. І вважаю, що вирішенню багатьох конфліктних ситуацій у родині сприяє певною мірою й чуття гумору.

Виходячи із власного сімейного досвіду з дружиною Радою Василівною, молоді можу порадити цінувати кожен день і годину, проведені з коханою людиною. Кохайте і будьте коханими.

Яків Кучеревський, заслужений артист України, артист Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька, співлауреат премії «Найгармонійніша театральна пара».

– За драматургією закохуюся в багатьох жінок-колег, але на те й професія артиста, щоб далі сцени ці взаємини не виходили. Тут важливо, щоб закоханість була правильною. Наприклад, я закохався одного разу на сцені, по-справжньому, в Ольгу Петровську, і дуже сподіваюся, що це кохання буде до кінця днів моїх. Інші мої партнерки за сценою таку можливість мають тільки на дві години, на час вистави. Я – артист і роблю те, що від мене чекають глядачі, колеги... і я сам.

Коли сценічна закоханість переростає у щось більше, через що розпадаються родини, страждають діти – це руйнування. До будь-якого руйнування ставлюся погано. На щастя, я не можу навести прикладів, бо серед моїх друзів і колег таких ситуацій не було.

Всім закоханим бажаю гармонійних, світлих взаємин і більше дітей – здорових і гарних.

Єва Крістініна

До освідчення йшли три роки

Коли Георгій побачив у клубі Любу, вона одразу ж полонила його серце...

По закінченні школи Георгій опановував професію теслі в артілі «Колективний труд», а Люба була піонервожатою. Пізніше тривалий період працювала бухгалтеркою у ветеринарій лікарні. Чимало професій довелося змінити і Георгієві Єлисейовичу. Закінчив він свою трудову діяльність директором Савранського хлібозаводу. Але то вже було потім.

А спочатку були юність і палке кохання, про яке і говорити боявся. Лише через три роки зітхання Георгій наважився сказати своїй Любочці, що він її кохає і хоче засилати сватів.

Неначе це вчора було! Хоча з того часу минуло вже 53 роки, та Георгій Єлисейович і Любов Антонівна все пам’ятають.

За своє довге подружнє життя Бондарі народили і виростили два сини і доньку, побудували аж чотири хати, зіграли три весілля. Тапер всі діти одружені, мають своє житло і свої родини. Найстарший Костянтин разом із дружиною Оксаною вже виростили, одружили сина та доньку, нині мають двійко онуків. Виплекали двох чудових доньок і син Сергій з дружиною Оксаною. Найменша донечка Альонка, яка народилась, коли Костянтинові було вже 13, а Сергієві 9 років, теж одружена, має шістнадцятилітню доньку.

Всі чотири хати, які будувались родинами Бондарів, з раннньої весни до пізньої осені прикрашають найрізноманітніші квіти.

На запитання, на що найбільше звертали увагу при вихованні своїх дітей, Георгій Єлисейович і Любов Антонівна відповідають:

– Ще змалечку вчили трудитися та бути відповідальними. У нас, крім уроків, кожен мав свій обсяг роботи. Вчили їх дисципліни. Хлопці навіть коли йшли на річку, брали з собою будильник. Знали: коли він продзвенить, час бігти додому.

Всі ці добрі і по-селянському мудрі сімейні традиції перенесли їхні діти і в свої сім’ї.

Хоча Любов Антонівна завжди була дуже заклопотана, та знаходила час для рукоділля. Вміння вишивати передала й доньці. Тепер Альона стала справжньою майстринею. У неї є дуже багато вишиванок. Зокрема, молода жінка віддає перевагу вишиванню ікон.

Старша невістка Оксана у минулому році була нагороджена цінним подарунком за зразковий санітарний стан обійстя.

І це, мабуть, неспроста. Адже все, що народжується від любові, не може не бути гарним. А ця родина бере свій початок із чистого джерела кохання Любові та Георгія.

Лариса ПІВТОРАК,власкор «Одеських вістей»,Савранський район

Сумна історія

Центральна автостан­ція. Очікую приїзду родичів. Рап­том до мене підходить недбало одягнена людина і просить у мене закурити. Я подивився в очі цієї людини – і прочитав невимовний біль. Ми розговорилися. І от який вийшов діалог.

– Ви теж когось зустрічаєте? – запитав я.

– Ні, мені вже нікого зуст­річати.

– Чому?

– Ви що, не бачите, що я бомж.

– У вас немає родичів? Ви сам?

– Та ні. Є син, дочка і кохана дружина. Але вони перестали мене визнавати.

– Ви, мабуть, запили.

– Вгадали. До розвалу Радянського Союзу я захис­тив кандидатську дисертацію, працював у київському нау­ково-дослідному інституті, маю кілька раціоналізаторських пропозицій. Завідував від­ділом. Досі мої публікації є в наукових журналах. А коли не стало Союзу, закрили інститут. Я оббивав пороги технічних бюро, НДІ Києва. Мене ніхто не брав на роботу, бо вони теж були на межі закриття. Я запив.

– Намагалися кинути?

– Намагався... але не вий­шло. Гризла образа, без­вихідність.

– І ви не могли знайти в собі сили волі?

– Я виявився слабкою лю­диною і кинув улюблену родину. Вони за мене боролися, але, на жаль... Я не зміг відмовитися від цієї звички.

– І в результаті?

– І в результаті став бом­жем. Якби ви знали, як я досі люблю свою дружину і своїх дітей. Я вже три роки не чую рідних голосів. Я розтоптав любов.

Я знаю, що вони мене прий­муть таким, яким я є: брудним, обірваним. Але я не гідний їхньої любові. Краще я десь помру. Але, повірте, вмираючи, у серці я буду тримати це почуття.

Адже познайомилися ми з Машею ще студентами. Двадцять п’ять років ми про­жили душа в душу. Але цей проклятий розвал країни зруйнував нашу родину. А от любов не зруйнував. Ми всі одне одного любимо, але зібратися разом не можемо. Я не хочу ганьбити їх.

Коли зустрічаюся з моло­дими бомжами – показую їм свій кандидатський диплом. Хочете, покажу і вам?

Показує. Читаю: «Анатолій Георгійович Аніщенко, кан­дидат технічних наук».

– А ось наша сімейна фото­графія.

Простягає потертий знімок.

– Бачите, які ми всі гарні й люблячі. А тепер...

Наш кор.