На честь воїнів-інтернаціоналістів...
«Уже скільки років минуло, як вийшли з Афгану, а він з нас – не вийде ніколи»... День виведення радянських військ з території Афганістану став днем пам’яті усіх учасників бойових дій. Саме афганці згуртували навколо себе бойових побратимів, які виконували інтернаціональний обов’язок більш ніж у 20 країнах світу. Сьогодні до підніжжя пам’ятників і могил ляжуть квіти. Ми згадаємо тих, хто загинув, і тих, хто вижив. А офіційне вшанування відбулося у приміщенні Українського театру.
Понад 200 наших земляків з 1979-го по 1989-й загинули у боях на території Афганістану. Їхню пам’ять вшанували хвилиною мовчання.
Від імені депутатського корпусу області до присутніх звернувся заступник голови облради Олексій Гончаренко:
– Понад 40 років на планеті йшла «холодна» війна. Але ви знаєте, що на ній проливалася гаряча кров – ваша і ваших бойових товаришів. Дуже багато залишилося там, куди їх посилала батьківщина: Корея, В’єтнам, Ангола, Ефіопія і, звичайно, Афганістан. Ви мужньо виконали свій обов’язок – воїнський та інтернаціональний, і тепер держава навіки у боргу перед вами. Багато хто з вас – молоді ветерани. У вас молоді очі, у вас активна життєва позиція, ви – авангард нашого суспільства. Так і повинно бути. Будьте здорові і щасливі!
Олексій Гончаренко вважає, що традиції вшанування воїнів – це наша гордість. Це те, на чому тримається будь-який народ і будь-яка держава, що допомагає долати миті зневіри та апатії.
До воїнів-інтернаціоналістів та їхніх побратимів зі словом вітання звернувся заступник голови облдержадміністрації Дмитро Волошенков. Багато наших земляків – учасників бойових дій, були удостоєні нагород облради та облдержадміністрації.
Наталя Бондаренко
Нехай міцніє бойове братерство
Серед всенародних традицій особливе місце посідають ті, що пов’язані з вшануванням наших співгромадян, які проявили відвагу і героїзм при виконанні військового обов’язку. Сьогодні ми вшановуємо мужніх ветеранів неоголошеної Афганської війни, всіх учасників бойових дій на території інших держав і схиляємо голови перед пам’яттю тих, кого уже немає з нами, висловлюємо глибоке співчуття сім’ям загиблих при виконанні військового обов’язку.
Ветерани Великої Вітчизняної війни пишаються тим, що учасники бойових дій в Афганістані і на території інших держав примножили їхню ратну славу, проявили непорушну вірність військовій присязі. Їхня стійкість, відвага і подвиги споріднені з фронтовими. Вони безцінні для військово-патріотичного виховання підростаючого покоління – майбутнього незалежної України.
Від імені президії Одеської обласної ради Організації ветеранів України і від себе особисто бажаю всім колишнім воїнам-афганцям, учасникам бойових дій на території інших держав і членам їхніх сімей міцного здоров’я, сімейного благополуччя, успіхів в усіх справах. Нехай міцніє наше бойове братерство.
Голова обласної ради Організації ветеранів України О. ГУРСЬКИЙ
Дорогі побратими!
Серед нас є люди, які 20 років тому були в бойових лавах. Ті, кому випало дивитися смерті в лице, рятувати життя товаришів, хоронити героїв у 18-20 років. У їхній пам’яті назавжди залишаться гори Гіндукушу та Югославії, пустелі Кандагару й Африки, тропіки Джелалабада та В’єтнаму, напхані мінами морські безодні Куби, Ефіопії та Кувейту.
Будь-яка війна – своєрідний лакмусовий папірець, який дозволяє відокремити неправду від правди, мужність від боягузтва, вірність солдатському обов’язку від зрадництва! Тому не випадково всі, хто пройшов через військові конфлікти, мають загострене чуття справедливості.
Бажаємо всім міцного здоров’я, активного довголіття, мирного неба і – бути вірними пам’яті наших героїв, що ціною життя підтвердили відданість інтересам Вітчизни! Доносіть до майбутніх поколінь істину про те, що історію треба берегти, як батьківський дім. Бо це історія не тільки держав і народів, а й кожної родини зокрема!
Голова профкому ДП «ОМТП», президент асоціації «Ветеранський рух Одеського регіону» В. Зайков
За відвагу та звитягу
Одинізтих, хтовиконувавінтернаціональнийобов’язокпідчасвійнивАфганістані, – МиколаЛеонідовичОлейниченко. Живе він нині в Іванівці.
Незважаючи на те, що вдома, у Руській Слобідці, залишалася важкохвора мати, восени 1982 року дев’ятнадцятирічний Микола Олейниченко був призваний на службу до Радянської Армії. До Афганістану потрапив навесні 1983 року.
– Коли приїхали до Кабула, – згадує Микола Леонідович свої перші враження, – ми побачили густий дим. Виникло питання: що діється? Нам пояснили, що це обстріл. За розподілом мене направили до провінції Баграм у розвідувальний батальйон, де нашим командиром був на той час капітан Руслан Аушев, майбутній Герой Радянського Союзу. Командиром роти був наш земляк із Савранського району старший лейтенант Погонець…
Через вісім місяців рядовий Олейниченко був переведений до комендантської роти та призначений заступником командира взводу, незважаючи на те, що не мав на той час звання сержанта. Постійно доводилося бувати в небезпечних ситуаціях. Брав участь у бойових операціях. Під час однієї зі спецоперацій моджахеди підірвали танк, у якому був з бойовими товаришами механік-водій Микола Олейниченко. Він досі пам’ятає, як швидко гарячіла танкова броня. На щастя, їм вдалося врятуватися, вчасно полишивши танк.
…Тривала Пандшерська операція. Микола Леонідович повертався з медсанбату після зазнаної контузії разом з відділенням бійців, шлях якого пролягав у попутному напрямку. Та раптом на колону напали моджахеди, підірвали з гранатомета бойову розвідувальну десантну машину, внаслідок чого загинули командир і солдати, що були в ній. Оскільки Микола Олейниченко на той час вже був найдосвідченіший серед бійців, йому довелося взяти на себе командування відділенням. Тоді вдалося відбити атаку моджахедів і вирватися з оточення. Проте Олейниченко знову зазнав контузії і змушений був перебувати на лікуванні в медсанбаті.
За особливу відвагу та звитягу, виявлені в цьому бою, Микола Леонідович був представлений до нагородження медаллю “За відвагу”, яку отримав вже після повернення на Батьківщину в 1985 році.
…У наші дні М.Л. Олейниченко працює охоронцем господарської групи районної ради, він завжди ввічливий, уважний. Пильно охороняє адмінбудинок і прилеглу територію.
У Миколи Леонідовича чудова сім’я. Він із вдячністю розповідає про те розуміння, з яким ставиться до нього дружина Тетяна Андріївна; вона виявляє увагу та піклування, переживає за його здоров’я, частинку якого відібрав Афганістан. Разом з дружиною виховують двох синів. Микола Олейниченко-молодший минулого року вступив до Одеського морехідного училища рибної промисловості ім. Соляніка Керченського морського технологічного університету на бюджетну форму навчання. Мріє ходити у море. Ігор навчається в одинадцятому класі загальноосвітньої школи I – III ступенів ім. Б.Ф. Дерев’янка, що у смт Іванівка. Мріє стати ветеринаром, йому подобається ця професія. Охоче допомагає батькам працювати по господарству, тому планує після закінчення школи вступити на навчання до Одеського аграрного університету. Сини пишаються своїм батьком.
Роман КІР’ЯК, Іванівський район
Цього не забути ніколи
Минає двадцять два роки, відколи радянські солдати полишили негостинну афганську землю. А пам’ять дедалі частіше повертає їх в опалену неоголошеною війною молодість. Зі щемом згадуються образи далекої країни, криваві сутички з душманами, бойові побратими, обеліски на узбіччі гірських серпантинів. Для багатьох воїнів-афганців ті часи залишилися яскравою миттю у їхньому житті. Тоді ніхто не думав про нагороди та пільги. Найголовніше було вижити і повернутися додому з відчуттям виконаного інтернаціонального обов’язку. А сьогодні найважливіше для них – бойове братерство, чоловіча дружба, відчуття якої загострене афганською війною.
Скріпила вона назавжди воїнів-інтернаціоналістів Ананьївського району. Вісімдесят п’ять молодих юнаків служили в Демократичній Республіці Афганістан, четверо з них повернулися додому у цинкових домовинах. 1982 року загинув 29-річний прапорщик Володимир Секираш. Через рік наклав головою на чужині 19-річний рядовий Максим Пироженко. 1984 року скосила ворожа куля солдата Андрія Гінкула, який не дожив до своїх дев’ятнадцяти. 23-річний прапорщик Ігор Непомнящий загинув смертю хоробрих в горах Гіндукуша у 1985 році, так і не дізнавшись про народження сина Ігоря. За свою звитягу на полях брані полеглі в боях посмертно нагороджені орденом Червоної Зірки. На спомин про героїв їхні побратими встановили в центрі міста обеліск із викарбуваними портретами та іменами.
– Ми були першими в області, що вшанували загиблих в Афгані встановленням меморіального знаку, – сказав голова районної спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Анатолій Порунов. – На жаль, за останні двадцять років померли 14 учасників бойових дій. На могилах вісьмох із них ми допомогли облаштувати пам’ятники. В селі Гандрабури встановили пам’ятну дошку на Алеї Слави. Плануємо створити Музей солдатської звитяги, щоб люди знали про воїнів-інтернаціоналістів нашого краю. Вони були вірні військовій присязі, і ратні подвиги багатьох із них відзначені бойовими орденами і медалями.
Штаб-квартира афганців розташована в одному з кабінетів військкомату. Її стіни прикрашає прапор Ананьївської організації та штандарт. Анатолій Порунов розповів, що ці атрибути вдалося виготовити завдяки його вірному помічникові Андрію Романенкові, майору запасу, учасникові військових дій на Кубі у 1962-1963 роках.
Очільник воїнів-інтернаціоналістів А. Порунов – також кадровий офіцер у другому поколінні, підполковник у відставці. Свого часу він закінчив Одеське військове вище артилерійське училище, служив у різних регіонах СРСР. 1981 року добровільно написав рапорт, щоб його відправили до Афганістану. Воював на посаді командира гаубично-артилерійської батареї у провінції Ташкурган. Його підрозділ забезпечував охорону доріг та проходження колон із продовольством і боєприпасами, брав участь у 15 військових операціях проти моджахедів, допомагав мирним мешканцям у будівництві мостів, ариків тощо. Груди ветерана прикрашає орден Червоної Зірки, медалі СРСР і ДРА. Та головна нагорода офіцера в тому, що жоден його підлеглий не загинув…
Двадцять років тому, працюючи у військовому комісаріаті, Анатолій Порунов об’єднав ананьївських інтернаціоналістів і створив міцну громадську організацію. Раніше, коли в місті було чимало потужних підприємств, афганці отримували від них посильну фінансову та матеріальну допомогу. На сьогодні лише керівник ПП «Ананьїв-Хліб» Володимир Мунтян переймається проблемами афганців та учасників військових конфліктів на території інших держав. Надавалася учасникам бойових дій і державна підтримка. Анатолій Порунов і Андрій Романенко згадують, що на розвиток організації надходило і по 15 тисяч гривень, торік ця сума зменшилася до 500 гривень, а цьогоріч із районного бюджету виділено лише одну тисячу.
Життя колишніх афганців, які віддали Батьківщині не лише найкращих друзів, а й частину свого життя та здоров’я, непросте. Багатьом вдалося адаптуватися в мирному житті. У декого є труднощі, пов’язані з пошуком роботи, поліпшенням житловим умов, лікуванням. З кожним роком воїнів-інтернаціоналістів стає все менше. Але живі пам’ятають про загиблих і померлих побратимів, свято оберігаючи військову дружбу, виховують молодь на славетних бойових традиціях.
Юрій Федорчук,власкор «Одеських вістей», Ананьївський район
