«Журавка» збирає друзів
Жити – значить боротися, боротися – значить жити. Саме цей вислів П. Бомарше став девізом жіночого районного клубу «Журавка», який було створено у 2008 році за ініціативи голови районної жіночої ради Зої Пороник.
«Журавка» збирає під своє крило жінок, які перенесли захворювання, об’єднує тих, хто у боротьбі з негараздами обрав життя, щоб стати повноправною хазяйкою своєї долі. І сьогодні «журавки» допомагають відновити психологічну рівновагу тим, кого спіткало лихо.
– Хіба може бути щось вагоміше за вогник надії, що спалахнув в очах хворих чи тих, хто переніс втрату рідних? – ділиться враженнями голова районного клубу «Журавка» Валентина Мазур. – У цьому і є сенс нашого життя – служити іншим і робити добро.
Талановитість і позитивна діяльність «журавок» відома всьому району. А засідання клубу, які проходять затишно і з душевною теплотою, де читаються лекції на різноманітні теми, вірші, де співають, вишивають, майструють, стали надзвичайним життєдайним джерелом для багатьох жінок району – різного віку та різних уподобань. Сьогодні «журавки» є прикладом нового відношення до життя, роблячи крок назустріч здоров’ю, гармонії і довершеності, ведуть за собою інших.
Любов КУЗЬМЕНКО,власкор «Одеських вістей»,Кодимський район
Пісня бабусі Ганни
Маленька, сухенька бабуся лежала на ліжку у чистенькій кімнаті з величезним світлим вікном, за яким світило яскраве весняне сонечко. Побачивши гостей, Ганна Іванівна привітно подала руку для вітання.
– Скільки пам’ятаю, наша мама, – говорить наймолодша з її дев’ятьох дітей, донька Галина, все своє життя була у роботі – з раннього ранку і до пізньої ночі. Якщо не на колгоспному полі, то по домашньому господарству. А воно завжди було чимале – корови, свині, гуси, кури. Город великий. Все навантаження було на ній, поки ми ходили до школи, потім їхали на навчання. Донедавна усе ще намагалася щось зробити по дому.
Народилася і виросла Ганна Іванівна Колесник у Житомирській області, у гарному селі Садки. Своє єдине кохання зустріла там же. Тільки дівчині на той час виповнилося 19 років, а її нареченому – 16. Але вони так покохали одне одного, що вже жити нарізно не могли. У сільраді спочатку реєструвати шлюб відмовлялися через неповноліття Івана. Але потім усе було залагоджено.
Душі одне за одним не чули Іван і Ганна, дітьми одне одного радували.
У 1936-му народилася Софія, у 1938-му – Людмила, у 1940-му – Микола, у 1942-му – Володимир, у 1948-му – Петро, у 1950-му – Василь, у 1952-му – Павло, а у 1955-му – наймолодша Галина, яку батько не побачив. Із фронту Іван Колесник повернувся тяжко хворим. І у свої 42 роки помер, залишивши на плечі дружини вісьмох дітей. Навіть не вісьмох, а дев’ятьох. Вони прийняли до своєї великої родини односільчанку дівчинку Ліду, яка залишилася сиротою після смерті батьків. Всім дітям мама дала вищу освіту, прищепила любов і повагу до людей.
Взагалі про цю велику, дружню родину у Роздільній можна почути тільки похвальні відгуки.
Увесь цей час Ганна Іванівна Колесник жила, маючи повне право справді вважати себе матір’ю-героїнею. Але й думки ні в кого не виникало щодо цього, адже всі дорослі, самостійні. І тільки торік, з ініціативи завідувачки сектору у справах сім’ї та молоді РДА Віри Трачук, яка випадково довідалася про цю героїчну жінку, були зібрані всі відповідні документи. І Ганна Іванівна Колесник одержала статус матері-героїні. Єдине, про що шкодує старенька жінка, що діти йшли від неї назавжди раніше за неї. Двох доньок і двох синів уже поховала, а сама живе...
Ми, поспілкувавшись з Ганною Іванівною у її кімнаті, перейшли з донькою Галиною та зятем Володимиром до іншої. І раптом з бабусиної кімнати почулася тиха мелодія: «Там на горi, та й верба...» Ми завмерли, очікуючи, що ж буде далі. А далі глибоке зітхання і тоненьке протяжне: «…та й по-хи-ли-ла-сь...»
Такою була пісня у 101-річної бабусі Ганни, хоч за паспортом до цього віку у неї ще є три роки, які вона подарувала коханому і єдиному на все життя чоловікові.
Анна Степанова,власкор «Одеських вістей»,м. Роздільна
Кухонні секрети Нефьодової
Хто така Ніна Миколаївна Нефьодова, в Саврані знають чимало людей. Відома вона навіть у тих населених пунктах, які розташовані за межами району. Адже ця гарна, моложава жінка – прекрасна кухарочка. Тож коли трапляється у когось оказія, скажімо, весілля, день народження, чи намічається відсвяткувати якусь іншу сімейну дату, намагаються домовитися саме із Миколаївною, бо впевнені, що буде і різноманіття блюд, і смакота неперевершена. Відтак виникло бажання познайомитися із Ніною Миколаївною ближче, хоч трішки дізнатися про її кухонні секрети.
…Зачувши звук нашої машини, що зупинилася біля її будинку, Ніна Миколаївна вибігає надвір і гостинно запрошує до господи.
– Я тільки-но з роботи прийшла, – невимушено починає вона розмову (жінка працює кухаркою в колишньому «Гастрономі», приміщення якого надається в оренду для проведення різноманітних заходів). – А ви проходьте ось сюди, на кухню. Сідайте до столу. Я вас кавою пригощу, та й солодощів моїх спробуйте, – підсовує вона ближче до мене вазу з випічкою, подивившись на яку, відмовитися вже неможливо.
Про себе відзначаю, що в хаті вже напалено. Навколо – чистота, порядок. Сама господиня охайна, у гарному фартушку. І мене враз охоплює якесь щемне відчуття, якому і визначення відразу не знайдеш.
Ми розмовляємо непоспішно. Розпитую, де навчилася жінка так професійно куховарити.
– Навіть не можу відповісти конкретно, – каже моя співрозмовниця, – бо скільки себе пам’ятаю, мене завжди тягнуло до кухні. Любила готувати, вишукувала по журналах і газетах рецепти різноманітних страв, сама щось придумувала.
Після школи Ніна вступила до торгового технікуму. А по його закінченні працювала продавцем, завідувачкою магазину, потім була майстром на хлібзаводі. Саме там почала набувати теоретичних знань із хлібопекарської справи. Поступово усі «кухонні університети» Ніна Нефьодова пройшла по повній програмі. Невдовзі довелося і перший екзамен скласти на професійність перед широким загалом. Хороший знайомий попросив Ніну Миколаївну бути головною кухаркою на весіллі його дітей. І вона погодилася.
– Не боялися? – запитую. – Це ж така відповідальність.
– Та ні, – посміхається. –Хоч це вперше я пішла самостійно куховарити, як кажуть, по людях, та у мене вже був досвід, напрацьований в процесі моєї трудової діяльності.
Весілля тоді вдалося і справді на славу. З того часу у Нефьодової від клієнтів немає відбою. От і нині у неї розбиті по графіку майже усі вихідні дні далеко наперед.
– Скажіть, а Ви ніколи не стомлюєтеся від каструль, від цього безкінечного стояння біля плити, від одноманітності? – не стримуюся від запитання.
– Від одноманітності? – дивується жінка. – Та яка ж це одноманітність? Ви знаєте, як у нас в Україні проходять, приміром, весілля? У кожному регіоні по-різному, бо різні звичаї. І страви готують не всюди однакові. От, приміром, в нашому Кам’яному на весіллі обов’язково повинні бути борщ, густа капуста. А в Плоскому та Познанці (це сусідня область) – деруни і солодкі голубці. У Коломиї, що в західній частині України, традиційно роблять м’ясну запіканку, ставлять на стіл цілі смажені поросята, домашню лапшу. Багато повинно бути пляциків – це солодка випічка із тіста. А які гарні у нас українські обряди!.. Та ви пригощайтеся, – перериває Ніна Миколаївна свою розповідь. – Може, ще кави?
А невдовзі, зібравшись з думками, знову захоплено продовжує:
– Коли я десь куховарю, то завжди приглядаюся, що їдять гості, що їм найбільше подобається. Якщо знаєш звичаї, смаки і вподобання людей, то й працювати легше і – цікавіше. А ви кажете «одноманітність»…
Жінка ураз вмовкає і задумливо дивиться поперед себе. Там, за вікном, ще зимно. Примхливий лютий то попустить відлигою, скине із неба дощі, то враз розгнуздає і випустить на волю різкі вітри, розкидає світом хурделиці. А тут, в домі, зовсім по-іншому. До кухні заходить кішка Маркіза, яка, з огляду на все, почувається тут аж ніяк не на других ролях. Це ще більше додає затишності.
– Знаєте, коли у мене щось не так, щось не складається, я знаходжу заспокоєння тут, на кухні, – несподівано каже Ніна Миколаївна. – Найбільше люблю поратися з тістом. Тоді забуваю про всі неприємності, все десь відступає на задній план.
…Тепер напевне знаю, що Ніна Миколаївна Нефьодова не одній людині підняла настрій, додала оптимізму не лише своєю майстерністю, а й жіночим умінням створити такий необхідний для кожного із нас домашній затишок, за що всі щиро вдячні їй.
Діана МУДРА,Савранський район
Спочатку була... романтика
Доля кожної жінки незвичайна. Особливо якщо вона одеситка, закохана у море.
Олександра Асанова з дитинства мріяла побачити світ, відчути аромат далеких країн. Як вона сама говорить, на флот її привела романтика.
На карті мандрівок Олександри Борисівни, Шурочки, тітки Шури закриті майже всі найважливіші порти Європи. Вона була в Америці та Азії. За 17 років морської роботи улюблениці екіпажу – судновій буфетниці, пізніше кухарці не вдалося побувати тільки на берегах Японії.
– Я застала і золотий час пароплавства, і пережила з ним сумні дні його розпаду. Звільнилися тільки тоді, коли наші судна серії «письменників», тобто названих іменами класиків літератури, передали приватній структурі, – говорить О. Асанова.
Тоді, на початку 90-х років минулого століття багато моряків втратили віру у справедливість, у можливість чесного заробітку на флоті.
– Дві третини плавскладу працювали не заради грошей. Так, вони привозили речі на продаж, як говорили – «на школу». Це була необхідність заробляти, тому що тоді на флоті теж грошима не балували. Але моряки не були «шмоточниками», як люблять говорити ті, хто бачили хитавицю тільки у ресторані. Насправді люди тієї формації теж були романтиками, – згадує О. Асанова. – Найяскравішим враженням кожного рейсу був вихід на берег при стоянці в іноземному порту. Ми цікавилися місцевими звичаями, фотографувалися, раділи. Очам відкривалися то краса Франції, то екзотика Таїланду, то чудові види Куби. Це забути неможливо!
Сьогоднішнім морякам тітка Шура співчуває, шкодує, що вони не можуть так само присвячувати вільний час знайомству з іншими містами. Та його за нинішніх темпів вантажообробки й немає. Звичайно, їхні заробітки сьогодні – набагато більші за колишні. Але дисципліна почала нагадувати режим, несення вахт – підневільну працю. Немає тієї флотської дружби, яка зігрівала серця, оспіваного поетами морського братерства.
– Я задоволена своїм життям, не шкодую про вибір. Роки, проведені на флоті, були найщасливішими. І хоча буває сутужно, у мене душа не лежить до принципу: був би повним гаманець, бізнес крутіший, а решта – хоч на дно йди, – говорить О. Асанова.
І тому бажає всім жінкам вірити почуттю більше, ніж розуму та розрахунку. Особливо тим, хто чекає на повернення своїх рідних із рейсу.
Влад СЛАВІН
Вона вміє літати
Перший стрибок з парашутом Лариса Конон здійснила влітку 1999 року. І зрозуміла, що саме цієї миті, коли у відкритому небі воєдино зливаєшся з вітром, вона чекала все життя. Недарма її ім’я у перекладі з грецької означає «чайка».
Хрещення польотом було недовгим. Воно тривало кілька секунд, тому що військовий парашут призначений для швидкого приземлення. Користування ним потребує певної вправності і фізичної підготовки. Для цього їй, старшому викладачеві кафедри військового перекладу та іноземних мов Військового інституту Одеського національного політехнічного університету (колишнього Інституту Сухопутних військ), «француженці», довелося переодягтися у комбінезон і пройти такий же курс навчання, який офіцери факультету аеромобільних військ проводять з курсантами першого курсу.
Теоретичних азів і уміння складати парашут Лариса набула ще замолоду, відвідуючи Одеський аероклуб. Але здійснити реальний стрибок тоді не вдалося...
І от вона на борту гелікоптера, який «грасирує» над полігоном у Чабанці на висоті 800 метрів.
– Тут, як у житті: найважче – перебороти себе, зробити перший крок, – говорить Л. Конон. – А потім захоплює дух від відчуття висоти і порожнечі, невагомості і цілковитого розчинення у повітрі. Тілу легко, і здається, що позбавлена свого звичного тягаря душа розправляє крила.
…Висота 1200 метрів. Натягуються стропи, над головою розквітає білий матерчатий купол, і настає спокійне ширяння. Видно поля, море, порт, як на карті проглядається зелене одеське узбережжя. Кожен з 21 здійсненого нею стрибка несе неповторні враження.
І все-таки, думається, головне те, що Лариса, долучившись до справи професійних воїнів, зберегла свою жіночність і усмішку, за якою жоден з інструкторів, що її вітали внизу, не побачив страху.
Ще Лариса любить парфуми, квіти, елегантні сукні. Вона відчуває поезію і гарну музику. І бажає всім почути голос своєї душі і йти на її поклик.
Проте зараз щільний графік занять зобов’язує викладача перебувати в аудиторії, читати курс іноземної мови. А за вікном срібляться хмари і нестримно ваблять її за собою...
Владислав Кітік,«Одеські вісті»
