Дорогідрузі!
12 квітня 1961 року – день, який назавжди увійшов в історію людства. П’ятдесят років тому корабель «Восток» з космонавтом Юрієм Гагаріним зробив перший пілотований політ по навколоземній орбіті.
Цей легендарний подвиг – результат напруженої праці тисяч вчених, конструкторів, інженерів, робітників найвищої кваліфікації. Тому саме 12 квітня ми вшановуємо всіх тих, хто присвятив своє життя підкоренню космосу.
Одеська земля має безпосередній стосунок до реалізації заповітної мрії людства про освоєння космосу. Корольов і Глушко, Добровольський і Шонін вписали свої славетні імена в історію першопроходців міжпланетного простору. Вірю, що недалеко той час, коли ми всі знову відчуємо законну гордість за свою країну, за успіхи наших вчених, конструкторів і космонавтів, які приносять славу Україні.
Прийміть щирі вітання з Всесвітнім днем авіації і космонавтики з побажаннями добра, добробуту, нових звершень і відкриттів!
Голова Одеської обласної державної адміністрації Е. МАТВІЙЧУК
Шановні друзі!
Дозвольте привітати всіх працівників ракетно-космічної галузі України з професійним святом, яке нині збігається, – з 50-річчям першого польоту людини у космос.
На вас покладена висока відповідальність за стратегічно важливий напрям у розвитку держави. Досягнення в цій сфері здатні й повинні здійснити прогресивні перетворення на благо людства.
Втілення на практиці революційних розробок ракетно-космічної галузі піднімає на якісно новий щабель всі галузі народного господарства, надає поштовх розвитку економіки, виробництва.
Ви – професіонали, які створюють наукове підґрунтя для нових надбань у різних сферах, що дозволяє розширити обрії досліджень, швидко та ефективно впроваджувати сучасні технології, зміцнювати обороноздатність країни.
Зараз ракетно-космічна галузь переживає процес істотних змін, і я впевнений, що в українському суспільстві є повне розуміння необхідності її стимулювання, насамперед шляхом залучення інвестицій.
Бажаю кожному з вас нових здобутків, щастя, здоров’я, любові та добробуту!
Голова Одеської обласної ради М. ПУНДИК
Він жив недовго,
але так яскраво...
Леонід Юрійович Хоменкопісля закінчення військового училища льотчиків понад два роки служив в одному із полків морської авіації в Заполяр’ї разом з Юрієм Олексійовичем Гагаріним. Це про нього розповідає у своїй книжці «Пам’ять серця» мати першого космонавта Ганна Тимофіївна Гагаріна. Вона дізналася зі слів товаришів по службі про те, як обговорювалася кандидатура комсомольця Юрія Гагаріна на засіданні партійного бюро при прийманні кандидатом у члени КПРС. «Тоді, – пише Ганна Тимофіївна, – секретар комсомольської організації Леонід Хоменко розповів, як поводився Юрій під час обговорення вчинку одного молодого льотчика, який припустився порушення передполітної дисципліни. Деякі вважали, що слід лише пожурити льотчика. Але Гагарін був з тих, хто наполягав на суворому покаранні».
Я запитав при зустрічі:
– Леоніде Юрійовичу, чия позиція перемогла?
Хоменко, посміхнувшись, відповів:
– Звичайно ж, гагарінська. Льотчикові оголосили догану. А я сказав, що Юра з усіма молодими льотчиками в добрих, дружніх відносинах, але ніколи не стане вигороджувати приятеля, якщо той здійснить поганий вчинок. І одразу допоможе усвідомити помилку, виправитися.
– Леоніде Юрійовичу, у спогадах Ганни Тимофіївни я прочитав такі слова: «Про службу Юра повідомляв скупо... У листах називав багатьох льотчиків. Найчастіше траплялися імена командира ланки Леоніда Даниловича Васильєва, Володимира Михайловича Решетова, Анатолія Павловича Рослякова, секретаря комсомольської організації Льоні Хоменка. Юра писав, що бере з них приклад». А ви чогось навчалися у Гагаріна в той час, коли він був ще мало відомим, простим льотчиком, як і багато інших однополчан?
– Не раз у мене запитували: якби Гагарін не став першовідкривачем космосу, якби він не прославив себе і Батьківщину, ви б запам’ятали його?
– І якою була Ваша відповідь?
– Мені пощастило служити і працювати з Юрою понад два роки. За цей час я пізнав його як одержимого льотчика, активного члена комітету комсомолу полку, різнобічного спортсмена. А головне – вірного та надійного товариша. Юра ніколи не прагнув здаватися кращим, ніж був насправді.
– А якою була Ваша перша зустріч з лейтенантом Гагаріним, який з відзнакою закінчив Чкаловське військове авіаційне училище льотчиків?
– Він прибув до нашого винищувального полку у розпал морозної полярної грудневої ночі. Розмістився в збірнощитовому готелі, напівзанесеному снігом. А наступного дня Юрій прийшов до комітету комсомолу і попросив: «Прошу поставити на комсомольський облік». Він мені здався щупленьким, мабуть, від того, що був трохи нижчим за середній зріст. Але виглядав молодцювато, був підтягнутий. На північ попросився, щоб у короткий термін здобути високі літні якості. Хоча міг залишитися в Оренбурзі, де тепер на нього чекала дружина Валентина. Слово за слово, і наша розмова затяглася на годину. У своєму робочому зошиті я записав тоді: «Захоплюється спортом: лижі, волейбол, баскетбол. Багато читає. Є досвід роботи в комсомолі, одружений. Вирішив рекомендувати Юрія до складу комітету комсомолу полку».
– А чим вже тоді дивував Вас майбутній космонавт?
– Дивував, і не тільки мене, своєю працездатністю. Якщо проявляв якусь ініціативу, то сам впрягався у роботу. Якось Гагарін запропонував займатися волейболом і баскетболом. «Де, на снігу?» – заперечили йому. «Навіщо на снігу. У спортзалі» – парирував Юрій. – Біля наших складів, я бачив, лежать десятки величезних дерев’яних щитів. З них і побудуємо. А що стосується фахівців, то їх – хоч відбавляй». І спортзал з’явився, навіть на два тижні раніше наміченого терміну. А Гагарін став заводієм спортивних баталій. У першому турнірі його баскетбольна команда стала переможницею.
– А як Ви довідалися, що Гагарін став кандидатом у космонавти?
– Того осіннього дня 1959 року польоти в полку припинили через сніговий заряд, що раптово насунувся. Зненацька для всіх керівник польотів по гучномовному зв’язку назвав кілька прізвищ офіцерів, зокрема й Гагаріна. І наказав терміново відбути на медогляд. Ніхто з нас ще не знав, чим це викликано. Після першої медкомісії були друга, третя, четверта... Якось Юра сказав мені, що вже втратив усіляку надію на щасливий кінець чергової перевірки стану здоров’я. Але його знову запросили до лікарів. Пам’ятаю, як, повернувшись до полку, він із задоволеним виглядом заявив: «Стратосфера для мене не межа. Таке рішення комісії».
9 березня 1960 року друзі-однополчани відзначили двадцятишестиріччя старшого лейтенанта Юрія Гагаріна. Це одночасно був і прощальний вечір. Валентина почастувала іменинника і усіх нас величезним пирогом. А 11 березня ми проводжали їх до Москви.
А рівно через рік і місяць – 12 квітня 1961 року – увесь світ почув повідомлення ТАРС про те, що Юрій Олексійович Гагарін пілотує корабель-супутник «Восток».
– Як цю звістку зустріли його однополчани?
– Не можу передати словами те величезне почуття радості, що охопило і мене, і всіх авіаторів. Того ж дня відправили Юрієві через «Комсомольську правду» вітальну телеграму. А рівно через два тижні в далекому засніженому авіаційному містечку ми читали від першого у світі космонавта лист: «Дорогі друзі-однополчани! Спасибі за вітання. Я часто згадую вас, моїх товаришів і командирів. Так, ви багато чого дали мені в полку, в ескадрильї. Звичайно, я тоді тільки ставав на шлях, що привів мене у космос. А пройти цю велику дорогу допомогли мені мої командири, товариші по службі, добрі друзі й знайомі, лікоть яких я відчуваю і зараз. Любіть, дорогі друзі, наше рідне небо, бережіть його, як найсвятіше! Тисну ваші руки.
Залишаюся ваш, як і раніше, Гагарін».
Юра перед стартом у космос сказав: «Все життя моє здається мені зараз однією прекрасною миттю». І я пишаюся, що був причетний до його неповторної долі, допоміг його матері в роботі над книжкою спогадів, передав експонати до музеїв.
Слухаючи мого співрозмовника, я мимоволі згадав слова небесного побратима Юрія Гагаріна космонавта Олексія Леонова: «Він жив недовго, але так яскраво, що мимоволі виникає думка про призначення долі». Воістину це так.
Віктор МАМОНТОВ, полковник у відставці, кавалер медалі ім. Ю. Гагаріна,«Одеські вісті»
Подарунок від Гагаріна
Була середа, середина робочого тижня. День видався сонячним, теплим, а для мене – особливим. Ще б пак! Сьогодні я буду відзначати у колі колег – працівників редакції районної газети «Колхозная правда» свій перший ювілей. Легко сказати: стукнуло двадцять років, і я вже два роки працюю літературним працівником. Такі аси пера, як Едуард Григор’єв, Петро Крейтор, Лідія Миронова, Яків Теплицький терпляче навчають мене азам журналістики, тішаться моїми скромними успіхами та засмучуються, якщо матеріал не вдався.
На роботі зустріли квітами і скромним подарунком. Але оскільки був ювілей, то редактор все ж таки дозволив організувати після здачі номера застілля.
І ми разом з нашою друкаркою – фронтовичкою Ольгою Климко попрямували до продмагу по продукти. Найкоротший шлях до нього – через величезний парк. Але не встигли ми його пройти, як почали лунати позивні Всесоюзного радіо. Величезний гучномовець висів на вуличному стовпі у самому центрі села.
Звуки на кілька секунд затихли, і ми почули голос Левітана, від якого завжди дрож проймає:
– Увага! Говорить Москва. Працюють усі радіостанції Радянського Союзу. Через кілька хвилин передамо дуже важливе урядове повідомлення.
І знову пішли позивні… І так кілька разів.
Моя супутниця Ольга Григорівна раптом сполотніла і схопилася за дерево, щоб не впасти.
– Степане, це війна! – на її очах з’явилися сльози. – Так повідомляють лише про війну. Я добре пам’ятаю той ранок 22 червня.
Люди, які зібралися біля репродуктора, кинулися на допомогу, стали обприскувати водою обличчя, заспокоювати Ольгу Григорівну.
І раптом… Після довгого мовчання, яке для нас здалося вічністю, Юрій Левітан своїм винятковим голосом оголосив: «Радянська людина в космосі!!!»
Що тут почалося! Люди почали аплодувати, стрибати від радості, ляскати один одного по плечах. Жінки обіймалися і, не приховуючи сліз радості, почали танцювати.
Ми з Ольгою Григорівною поспішили принести цю велику радість колегам.
Потім спохопилися: а як же звуть першого космонавта? Чи то Юрій, чи то Юлій. А от прізвища так і не розчули до кінця.
– О першій годині дня я буду приймати матеріали ТАРС-РАТАУ для районних газет, і тоді будемо усе точно знати, – заспокоїла мене Климко.
В редакції Ольга Григорівна ще з порога почала повідомляти, як по радіо: «Увага! Наша людина в космосі!!!» Включили радіоточки, єдиний приймач, встановлений для приймання передач першого каналу Всесоюзного радіо. Протягом десяти хвилин вже знали, що космонавта звуть Юрій Олексійович Гагарін і родом він з міста Гжатська.
А потім пішли телефонні дзвінки. Люди поспішали висловити своє захоплення та радість із приводу нової перемоги в освоєнні космосу і заразом просили нас розповісти про Гагаріна. Вони чомусь були впевнені, що в редакції про все знали заздалегідь.
Чи потрібно говорити, що того дня довелося переверстувати цілу сторінку? У нашій газеті було опубліковано офіційне повідомлення та відгуки земляків.
…Застілля влаштували наприкінці робочого дня. Говорили більше про Гагаріна, про його історичний подвиг. Але згадували іноді і ювіляра. Незабаром кабінет заполонили працівники райкому партії та райкому комсомолу, які були сусідами редакції.
Мені запам’яталися на все життя слова першого секретаря райкому партії Валентина Федоровича Галюрова:
– Пишайся, Степане! Юрій Гагарін обезсмертив твій день народження. Це тобі сьогодні головний подарунок.
…З того часу минуло рівно п’ятдесят років. Але щороку я одержую десятки привітань. І, звичайно, вони починаються словами: «Сьогодні відзначається День космонавтики, і ми згадали, що це й день твого народження».
Ось таким вийшов подарунок від самого Юрія Гагаріна. Таке не забувається й через півстоліття.
Степан Сербінов,«Одеські вісті»
