Історія унікального фото
Напередодні50-річчявіддняпершогопольотулюдинивкосмосредакціяодержалалистазЄвпаторіївідколишніхвипускниківОдеськоговищогоартилерійськогокомандногоорденаЛенінаучилищаіменіФрунзеЮ. КалугінатаІ. Прасола, уякомувонивітаютьізвидатнимювілеємусіх, хтопроходивслужбуабопрацюваввЄвпаторії, увійськовійчастині34436, аговорячинауковоюмовою– уцентрахдалекогокосмічногозв’язку, управліннякосмічнимипольотамитакоординаційно-обчислювальному. Військовийпідрозділ, якийоб’єднавусобіцітрицентри, булостворенозарікдовиведеннянадовколаземнуорбітукорабля«Восток-1» ізЮріємГагарінимнаборту.
А ще автори листа повідомили цікавущу подробицю. Свій останній день народження (9 березня 1968 року) полковник Юрій Олексійович Гагарін відзначив разом зі своїми товаришами із Загону космонавтів – Олексієм Леоновим, Георгієм Береговим і Валерієм Биковським, перебуваючи у службовому відрядженні саме у військовій частині 34436. Про це свідчить і унікальне фото, надане в наше розпорядження
Ю. Калугіним та І. Прасолом (на ньому
Ю. Гагарін – в центрі; О. Леонов – другий ліворуч, а за його спиною – В. Биковський; Г. Береговий – другий праворуч). Приїзд космонавтів до Євпаторії був пов’язаний із забезпеченням польоту безпілотного корабля «Космос-204». По закінченні цих робіт, після засідання Державної комісії, космонавти полетіли до Москви. А 27 березня 1968 року Юрія Олексійовича Гагаріна не стало. Він загинув, виконуючи навчально-тренувальний політ на двопілотному винищувачі…
Віктор Бессарабець
Генеральський крок у небо
У роки СРСР його ім’я незаслужено замовчувалося. Адже належав Олександр фон Каульбарс до відомого у Російській імперії дворянського роду з Естляндської губернії (нині Естонська Республіка).
Традицією чоловіків благородного сімейства була військова служба. Скажімо, старший брат Олександра Васильовича – Микола, отримавши блискучу фахову освіту, був призначений на солідну посаду у Генеральному штабі Російської армії, став одним з героїв заключних російсько-турецьких кампаній, удостоївшись за це звання генерала від інфантерії. Був намісником імператора у Відні, згодом – у Варшаві, командував військами Петербурзького округу.
Тим же шляхом пішов і Олександр, з відзнакою закінчивши школу гвардійських юнкерів, а через певний час – імператорську академію Генерального штабу. У Туркестанському окрузі обіймав офіцерські посади у гарнізонах Ташкента, Вєрного (нині Алмати), Семипалатинська.
У своїй книжці «Як з гнізда орлиного…» відомий одеський тележурналіст Віталій Нахапетов, зокрема, відзначає, що обидва брати Каульбарси, окрім здобутків у суто військовій справі, залишили помітний слід в науці. Так, Микола, повторивши маршрут Міклухо-Маклая, гідно представляв Росію на міжнародних географічних конгресах у Відні (1881 рік) та Парижі (1889 рік).
Тим часом Олександр, тоді – штабс-капітан, очолює експедицію до Заісиккульського Тянь-Шаню. У її ході здійснено унікальні топографічні зйомки високогірного трикутника між хребтами Ферганський, Терский та Алатау аж до підніжжя Хан-Тенгрі. Крім того, 1 липня 1869 року експедиція засновує тут місто Каракол, яке через два десятиліття перейменовують у Пржевальськ. Адже видатного вченого і мандрівника Миколу Михайловича Пржевальського, на його ж прохання, поховали саме у цій місцевості. А Олександр Каульбарс був удостоєний звання почесного громадянина заснованого ним міста. За капітальну наукову працю «Матеріали з географії Тянь-Шаню» його обирають дійсним членом Російського географічного товариства. Ім’я О.В. Каульбарса називається другим за заслугами у дослідженнях Центральної Азії після Семенова-Тянь-Шанського. У послужному списку військового вченого також Хівінський похід, Урун-Дар’їнська та Арало-Каспійська експедиції і, як наслідок, ще одна книжка – «Низов’я Аму-Дар’ї», за яку він одним з перших у країні був удостоєний найвищої нагороди Російського географічного товариства: Великої золотої медалі імені Федора Літке.
Наприкінці 1905 року, після багатьох військових кампаній в Центральній Азії, на Далекому Сході, Балканського походу генерал від кавалерії, кавалер орденів святого Станіслава 1-го і 2-го ступенів з мечами, святого Володимира 2-го ступеня, Олександра Невського з мечами та низки інших російських і закордонних нагород, герой російського-японської війни, чия 2-га Маньчжурська армія витримала основний удар ворога, О. Каульбарс прибуває до Одеси на посаду командувача тутешнім військовим округом.
А в Південній Пальмірі у цей час бурхливо розвивається повітряплавання. Над містом раз-по-раз здіймаються повітряні кулі, аеростати, з Михайлівського майдану здійснює перші польоти на планері Михайло Єфимов. Олександр Васильович, всіляко підтримує авіаторів-початківців. Більше того, у червні 1907 року бойовий 63-річний генерал здійснює свій перший переліт на аеростаті з Одеси у район великих навчань під Кишиневом.
Очоливши перший в Росії Одеський аероклуб (дата реєстрації 11-го березня 1908 року), Олександр Васильович окреслив такі основні цілі: всебічне сприяння розвиткові вітчизняної авіації, навчання пілотів, у віддаленій перспективі – будівництво власних літальних апаратів. Невдовзі одесити придбали у Франції перкалеву повітряну кулю, яку назвали «Росія», і літак «Вуазен». На обох Каульбарс літав особисто. Наприкінці 1909 року з Франції повернувся відряджений туди за рахунок аероклубу авіатор Сергій Уточкін. За дорученням генерала та відомого одеського підприємця Артура Анатри він привіз креслення і деталі для побудови двох аеропланів, а також мотори «Анзані». Невдовзі Уточкін та інженер Гусєв, за допомогою матросів одеського морського батальйону, зібрали перший з двох «Блеріо» з власними суттєвими конструктивними змінами. При аероклубі створюється перша на півдні імперії школа військових пілотів.
На жаль, на початку 1910 року, коли Анатра, за сприяння Каульбарса, починає створювати масштабне літакобудівне виробництво, Олександра Васильовича переводять до Петербурга на посаду члена військової ради Російської армії. Представники аероклубу, відзначаючи особисті заслуги генерала у розвитку авіації, одностайно ухвалили рішення вважати Олександра Васильовича пожиттєвим почесним президентом. Він високо цінував це звання й ніколи не втрачав зв’язків з одеськими авіаторами. 1912 року урядом Російської імперії було затверджено прапор і форму одягу Одеського аероклубу. Генерал Каульбарс, направляючи до Одеси відповідні документи, дописав від себе:
– Глибоко вірю, що цей прапор у мирний час служитиме заохоченням старанно і ретельно розвивати повітряплавання на півдні Росії, а у військовий час буде другом нашої армії і грізною прикрістю для ворога.
Пожиттєвий почесний президент Одеського аероклубу барон Олександр Каульбарс.
Віктор КОЗЮРА,«Одеські вісті»
