З любов’ю та вдячністю
От і знову прийшов до нас у шумовистому буянні садів і пахощах квітів цей незабутній День Перемоги, який порохом пропахнув і приніс усьому світу радість зі слізьми на очах. Минуло 67 років, відколи над Рейхстагом був піднятий Червоний Прапор, як символ перемоги світла над тьмою, добра над злом, правди над неправдою, як свідчення мужності та звитяги радянських воїнів, що подолали коричневу чуму фашизму. У цей день даниною поваги тим, хто поліг смертю хоробрих у боях, помер від ран, буде ніжність квітів і вогонь поминальних свічок. І червоні прапори, вивішені поряд із Державним прапором.
Сьогодні, коли вже зовнішні ознаки жорстокої війни майже зникли і про них нагадують братські могили, обеліски та музейні експонати, вибухи виявлених саперами бомб і снарядів, пам’ять учасників Великої Вітчизняної війни докладно зберігає події тих героїчних років. І дуже важливо, щоб молоде покоління, для якого та війна – вже далека історія, знало святу правду про неї та з повагою ставилося до тих, хто виконав свій обов’язок перед Вітчизною й захистив наше мирне сьогодення.
Редакційна пошта в ці передсвяткові дні принесла листи, автори яких розповідають про нині живих-здорових ветеранів Великої Вітчизняної війни. Усі вони пронизані щирою любов’ю та вдячністю до тих, хто в сувору пору на фронті та в тилу наближав довгожданий День Перемоги. Сьогодні ми публікуємо деякі з них.
ПОЭТЕССА
(Рассказ фронтовика)
Поэтесса стихи нам читала,
Возле танка при ясной луне,
Наизусть. Книга навзничь лежала
На горячей от боя броне.
Как слова ее нас волновали!
Очаровывал голоса звон…
Про любовь, про войну и медали,
Не дыша, слушал весь батальон.
Была гостья тонка, как былинка,
Две косички, криницы-глаза.
Точно дочка моя – Галинка…
Наплыла на ресницы слеза.
До Берлина дошел я с боями,
Был контужен, от ран выживал.
И не раз при луне вечерами
Поэтессе той счастья желал.
Помню весь, до последнего мига,
Освященный стихами привал:
Танк. Девчонка. Раскрытая книга.
И гвардейской овации шквал.
Виктор МАМОНТОВ
ТРУДНЫЕ ДОРОГИ…
В светлый майский праздник –
День Победы,
Ветераны – наши старики,
Вспоминают фронтовые беды,
Как сражались у Днепра-реки.
Там теперь остались те же хаты
И сирень все та же у плетня.
И стоят их внуки, как солдаты,
У святого, Вечного огня.
Вспоминают братские могилы –
Хоронили боевых друзей.
Отдавали без остатка силы,
Для Победы в юности своей.
Трудные дороги фронтовые
Развели всех в разные концы…
Но сегодня с ними, как живые,
Павшие товарищи-бойцы.
Николай КЕЛЬБЕДИН
Три місяці і все життя
У селі Вільшанка залишився лише один ветеран Великої Вітчизняної війни – 88-річний Петро Склярук. Для нього війна – гіркий спомин і нині. Був три місяці на фронті, а їх вистачило на все життя. Старий солдат по днях, здається, по годинах пам’ятає все, що з ним відбувалося. Навіть обличчя німців-танкістів, котрі його переслідували, запам’ятав.
Сидимо на ослоні в обійсті Петра Архиповича. Пригріває вранішнє весняне сонечко. Дідусь із ціпком. Спирається на нього при ходьбі. З війни інвалідом повернувся. Показує прострелену руку та ногу, яку в 44-му перемололо разом із землею. Не надіявся на одужання, але молодий організм боровся за себе що було сили. І переміг.
– Пішов на фронт десь у травні сорок четвертого, – говорить ветеран. – До того будував у селі Перельоти Балтського району військовий аеродром. Потім ще залишили мене тут, у Вільшанці, щоб відсіялися в колгоспі. Ми, чоловіки, йшли з сєвами (торби такі з насінням), а жінки позаду пригортали сапами. Тоді ми вже думали про мирне життя. Але на фронті потрібні були вояки. Польовий військкомат забирав усіх, придатних до служби.
Тоді й його забрали. Йшов пішки до Ананьєва. Було часу пригадати голодне, знедолене дитинство. Він десятирічним втратив матір, а в 33-му – братика й сестричку. А тут війна додала свого горя людям… Відправили Петра з іншими воїнами до Румунії, а потім до Польщі. Служив у 9-й дивізії І Українського фронту.
– В серпні почалося бомбардування польського села Гурки, – розповідає солдат. – Комбат гукнув піднести два ящики патронів до кулемету. Півгону ось так пробіг, – показує ціпком на вулицю, ніби перед нами поле. – А за мною німецький танк. Я далі від нього, в копу жита вскочив. Він за мною і почав стріляти. Вдарило в руку. Ногу розтрощило. Ледве заповз у люпин. Мені пощастило, підібрали свої.
Далі був медсанбат. Рани не гоїлися. Тоді відправили Петра до госпіталю у Тбілісі. Там він довго лікувався. А потім комісували. І повернувся Петро Склярук до рідної Вільшанки, де став до мирної праці.
Чекала на нього дружина Одарка. Працював Петро здебільшого сторожем у колгоспі, хоча не відмовлявся від будь-якої іншої роботи. Виховали двох синів і двох дочок. Сумують, що старшого вже 7 років як немає серед нас. Розраду мають в онуках та правнуках, якими Бог щедро нагородив подружжя. Вони і цього року, як завжди, вітатимуть батька, дідуся та прадідуся з його Великою Перемогою.
Тетяна СТОРЧАК,власкор «Одеських вістей»,Савранський район
Радіючи кожному дневі
Ті, хто побував у вогні жорстокої війни, як ніхто навчилися цінувати кожен прожитий день, радіти життю в усіх його проявах.
Їх, фронтовиків, у мирний час не треба було агітувати за здоровіший спосіб життя. Вони, що повною мірою зазнали лиха та нестатків, прийшовши з війни, почали відновлювати країну.
Ім’я Анни Семенівни Сиром’ятникової – фронтовички, почесної громадянки Ізмаїла – і сьогодні вдячно згадують на курорті Лебедівці. Саме там був дитячий санаторій обласного управління охорони здоров’я, для відновлення якого вона зробила так багато. Руки тямущої лікарки та цілющі грязі Тузлівського лиману допомогли тисячам молоді.
А базою відпочинку «Восток» Радянського Дунайського пароплавства у ту повоєнну пору теж командували фронтовики. Директором був Михайло Петрович Чумаков, підводник, капітан III рангу в запасі. Василь Іванович Русаков – адміністратор будинку відпочинку – теж колись досвідчений воїн. Військлікар Арсеній Арсенович Рєпін став чудовим директором піонерського табору «Орленок». А капітан 2-го рангу Семен Абрамович Кушнір був улюбленцем піонерів.
Чумаков, Кушнір, мічман Дроздов (лебедівський електрик) – колишні воїни, що будь-які поточні питання вирішували оперативно, без зволікань. Фраза «це не моя проблема» – не для них. Директор бази міг запросто, без будь-якої пихи, підмінити охоронця, що занедужав, або замість плавкерівника провести купання дітей. Яке ж було дитяче здивування, коли вони бачили добродушних дядька Михайла та дядька Семена 9 травня в парадних мундирах із бойовими орденами та медалями на грудях!..
Ветерани й сьогодні в строю. Ось, наприклад, Геннадій Дмитрович Курченко, учасник війни, ветеран УДП. Ті, хто починає займатися курортним бізнесом, можуть чимало повчитися в нього. Зокрема й уміння радіти життю, кожному прожитому дневі – з користю для себе й для інших.
Валерій МЕССОЙЛІДІ, м. Ізмаїл
Святе місце пусткою не стоїть
Перед Днем Перемоги на мармуровій плиті меморіального комплексу «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» викарбувано ще два прізвища загиблих воїнів – захисника Дунайського кордону Пшикана Григоровича Айтекова і визволителя Придунав’я Сергія Олександровича Тихомирова.
У перші дні війни радянські воїни знищували добірні війська фашистської Німеччини та її союзників, зазнаючи величезних втрат. Серед найперших став на захист Батьківщини П. Айтеков, уродженець Кошехабльського району Адигеї. Солдат помер від ран і був похований у Рені. Червонофлотець, комендор бронекатера-112 С.Тихомиров, уродженець Нижегородської області Росії, загинув біля Рені в 1944-му. При розвідці боєм румунського порту Галац супротивник мав можливість «із близької відстані бити по катерах прямим наведенням».
Щоб знайти загиблих у цій операції, районна комісія з увічнення пам’яті захисників Вітчизни і робоча група з приготувань до видання районної Книги Пам’яті відправили до Центрального військово-морського архіву Російської Федерації чотири запити. У результаті було виявлено 9 членів екіпажу БК-112 і 20 морських піхотинців із 369 окремого батальйону. Незабаром працівники читальної зали Ізмаїльської бібліотеки ім. Котляревського допомогли виявити двох загиблих, а їхні колеги з Ренійської районної бібліотеки повідомили пошуковців, що в довіднику «Військовий некрополь Одеської області 1941 – 1945. Ренійський район» значиться невідоме їм ім’я загиблого – Сергія Тихомирова. Перевіряючи інформацію, комісія одержала архівне підтвердження.
Меморіал «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» у Рені був відкритий в 1975 році. Тоді на стелі були увічнені 132 чоловіки. Через чверть століття пам’ятник був оновлений – на мармурі було викарбувано вже 252 імені. За минуле десятиліття пошуковцям вдалося знайти ще трьох загиблих. Таким чином, 9 травня 2011 року ренійці прочитають на стелі 255 імен полеглих захисників. А пошуковці продовжать роботу.
Михайло САЛАБАШ
Прагнуть служити добре
Напередодні Дня Перемоги ми побували в окремому батальйоні управління штабу Південного оперативного командування, де командиром підполковник Костянтин Наддол. Поцікавилися, як починають службу молоді солдати.
Заступник командира батальйону з виховної роботи капітан Олександр Оберемко сказав, що вони, різні за характером, родом з міст та сіл, сьогодні можуть цілком справедливо називатися єдиною дружною бойовою родиною.
Сам штаб зборів молодого поповнення був створений та почав функціонувати ще до прибуття новобранців. Його очолив заступник командира частини майор Артем Ніколайченко. А головними помічниками офіцера стали старший лейтенант Михайло Родіонов, капітан Юрій Оксанич, прапорщик Євген Лебеденко, старший сержант Дмитро Тихевич та молодший сержант Михайло Бабенко. Ними був відпрацьований та уточнений розклад занять. Відремонтована та укомплектована всім необхідним казарма. Залишалося одне: чекати на призовників та початок їхньої служби.
Цей час настав. І в одну мить ця казарма перетворилася у велику домівку для багатьох хлопців.
Запитуємо в їхніх командирів, яким є ритм первинної загальновійськової підготовки.
– Знаєте, здавалося б, все відбувається за звичайними практичними схемами, окресленими протягом минулих років, за якими й відбувається справжнє солдатське становлення, – розповідають офіцери. – Але за кожним черговим призовом стоять окремі люди. І до кожного юнака треба знайти підхід.
Командний склад роти молодого поповнення на чолі із старшим лейтенантом Михайлом Родіоновим, передусім, це й зробив. Ретельно вивчили анкетні характеристики та провели індивідуальні бесіди з підлеглими. Загальна думка – позитивна. Багато хто з хлопців має середньо-технічну, спеціальну, а деякі й незакінчену вищу освіту. І головне – всі морально, психологічно та фізично підготовлені та прагнуть добре служити.
І це вони демонструють конкретно. Жодних скарг на труднощі, всі налаштовані на справжню чоловічу роботу. В навчальних класах, народознавчій світлиці, на стройовому плацу, полігоні, спортивному майданчику та парку зберігання техніки і тривають всі ці заходи, що включені до курсу первинної загальновійськової підготовки. Вивчають статті Статуту, штатну техніку та озброєння, годинами стукають каблуками берців об стройовий плац, готуючись до складання військової присяги, уражають умовні цілі противника.
Ми розмовляли з ними. З такими молодими воїнами, як Віктор Пивоваров та Олександр Циганков, та з багатьма іншими. За їхніми словами, все їх в новому армійському укладі життя влаштовує. І всім їм подобається вже те, що вони мають можливість носити військову форму та бути солдатами, нащадками бойових традицій фронтовиків.
В’ячеслав ДІОРДІЄВ,м. Одеса
