Нехай збудуться мрії Ганни…
Того березневого дня 2009 року, коли раптом не стало найріднішої, найближчої на всій Землі людини – мами, Сергій Мордванюк не забуде ніколи. Звичайний буденний ранок не передвіщав нічого поганого. Як звичайно, мама, приготувавши сніданок синові, зібралася й пішла на роботу. Увечері повернулася втомленою. Сергій знав і завжди пишався тим, що в матері непроста та дуже відповідальна робота. Ганна – так кликали його маму – працювала контролером-ревізором Біляївського КРУ. О пів на дев’яту вечора їй раптом стало погано…
Медицина виявилася неспроможною. Широкий інсульт не залишив лікарям жодних шансів на порятунок жінки. Так чотирнадцятирічний Сергій залишився самотнім (батько, який страждав на хронічне захворювання, помер ще у 2004 році).
Ганна Павлівна Мордванюк росла в багатодітній родині й теж рано осиротіла. Їй, старшій сестрі, довелось замінити молодшим померлих батьків. І ось тепер, через багато років, молодша сестра Ганни Тетяна стала другою мамою для Сергія, якого вона виховує разом зі своїми двома синами – випускником 11-го класу Женею та першокласником Михайлом.
– Сергій добре навчався в школі, – говорить про племінника Тетяна. – Після смерті матері хлопчик на якийсь час замкнувся у собі. Але мені з ним не важко. Загалом, Сергій – хлопчик слухняний. І зі своїми двоюрідними братами ладнає. Щоправда, зараз він став більше часу проводити в інтернеті. Дуже цікавиться програмуванням. Цього року закінчує середню школу, хоче вступити до Одеського політехнічного університету… А взагалі він любить сидіти вдома.
– Ганна Павлівна завжди мріяла, щоб її син отримав якісну освіту, закінчив вуз і став не просто класним фахівцем, але й гарною людиною, – згадує начальниця Біляївського КРУ Світлана Бондаренко.
Протягом двох останніх років колишні колеги Ганни не забували про Сергія. Допомагали чим могли, вітали зі святами. І зараз, коли хлопець закінчив 11-й клас, цікавляться його планами на майбутнє. Доля Сергія не байдужа й начальникові КРУ в Одеській області Олександру Карабанову, який піклується про дітей, чиї долі складаються не так легко й щасливо, як у благополучніших однолітків.
На щастя, Сергій живе в родині, а не в притулку або інтернаті. Сьогодні він не самотній. Поруч ті, кому він не байдужий, ті, хто люблять його. І хочеться вірити, що, незважаючи на удари долі, подальше життя його все ж таки складеться щасливо. Зараз же перед ним головне завдання – виконати мрію матері…
Вікторія Єрьоменко,«Одеські вісті»
Фортепіано і томик О’Генрі
– Здрастуйте. Мене звуть Юля. У школі Столярського навчаюся з шести років. Але це не від того, що я з музичної сім’ї. Мій батько – моряк, мама – психолог, сестра – юрист. А я, як бачите, пішла творчим шляхом. До цього навчального закладу мене привела, як це не дивно, бабуся, коли мені виповнилося шість років. Якимось чином вона відчула вірний крок – і не помилилася. Так я стала займатися музикою за класом «Спеціальне фортепіано».
Із цієї бурхливої розповіді, супроводжуваної красномовною жестикуляцією, і почалося моє знайомство з ученицею 10 класу Одеської середньої спеціальної школи-інтернату ім. П.С. Столярського Юлією Денисенко.
Дівчина нагадує невеличкий діючий вулканчик. Жвава, енергійна, життєрадісна Юля розповідала про те, як навчається в школі, про що мріє, про друзів, близьких, то відкриваючи фортепіано, то поправляючи вазу із квітами, то відсуваючи жалюзі. Однак учениця скромно промовчала про свої досягнення.
Про них розповіла її керівниця Ліана Вересковська, яка працює з підопічною вже понад десять років. Як виявилося, Юлія Денисенко – призерка багатьох всеукраїнських, обласних та міських музичних конкурсів. На фестивалі в Празі у 2009 році в сольному виступі дівчина посіла друге місце, а в дуеті з іншою вихованкою школи – перше.
– Безумовно, у Юлі талант, – підкреслює Ліана Анатоліївна. – Але будь-який дар потрібно розвивати наполегливою працею. Дівчинка розуміє це й багато працює, вчиться. І це не просте бажання одержати професію, а справжній інтерес та любов до мистецтва, яке перетвориться згодом на справу всього життя. Також важливо, що в неї немає страху перед аудиторією. Вона з другого класу виступає сольно.
– Головне, не збитися в перші шість секунд після виходу на сцену, – підхоплює Юля. – Жодних особливих секретів або обрядів немає. Просто потрібно глибоко зітхнути, і все піде, як потрібно. Адже до того, як вийти до глядачів, ви наполегливо працювали, проживали цю музику. А якщо людина пропустила свій виступ крізь серце – жодних помилок не буде.
У вільний від навчання час майбутня піаністка вивчає французьку мову, розучує нові для себе твори улюбленого Ференца Ліста, відвідує Одеську філармонію або зустрічається із друзями, такими ж, як вона їх називає, «фанатами музики». У свої сімнадцять років Юлія мріє закінчити школу та вступити до Одеської музичної академії.
– У нас чудові викладачі, які дають відмінну базу знань. Дуже шкода, коли деякі наші випускники їдуть продовжувати освіту за кордон. Потрібно щось робити, щоб таланти залишалися в Україні, а не від’їздили за тридев’ять земель. Розумію, що це глобальна проблема, яку повинні розв’язувати на найвищому рівні… Але сумно бачити або чути, що вітчизняні виконавці прославляють інші держави, де до їхніх талантів поставилися уважніше.
Сама Юля планує залишитися в Одесі. Вона хоче стати гарним концертмейстером і тішити одеситів якісною музикою. Дівчина вважає, що в жодному іншому місті немає таких затишних вуличок, якими можна не поспішаючи прогулятися з улюбленим рудим мастиффом Шеррі. Ніде у світі не знайти такого гарного бульвару, як Приморський, зі зручними лавами, на яких можна посидіти зі збірником новел О’Генрі і помилуватися морем. І, напевно, більшість з нас погодиться із цією талановитою юною леді.
Христина Вієр,«Одеські вісті»
Там, де оселилося щастя
Серед зелено-квітучого саду стоїть світлий, великий будинок і зазирає у сьогодення своїми чистими шибками. П’янко пахнуть трави, розстелені на подвір’ї. На осонні задивилися у небо червоні півонії. Яскраве сонячне проміння блукає у виноградній лозі і наливає життєдайною силою малюсінькі грона. Скрізь відчувається домашній затишок дружної сім’ї.
– Мамо, до нас гості, – один поперед другого гукали діти господиню будинку Наталю Андріївну Чабан.
І від цього ніжного «мамо», від того щастя, яким світилися дитячі очі, від щирої усмішки жінки, яка зуміла не тільки дати прихисток знедоленим дітям, а й стати їм мамою, стало щемно і тепло на серці. Думка про створення дитячого будинку сімейного типу у Наталі Андріївни зріла з тих пір, як її донька випурхнула з материнського гнізда, створивши власну сім’ю.
«А чому б не зігріти своєю любов’ю ще якесь дитяче серце», – подумала жінка.
І у 2003 році її мрія стала реальністю. Вона взяла на виховання шестеро діток різного віку. Одні з них були сиротами, другі – з сімей, позбавлених батьківських прав, але всіх їх тендітна жінка зуміла згуртувати в одну велику дружну родину.
– У дитячому будинку сімейного типу формування особистості відбувається під впливом батьків-вихователів. Наталі Андріївні вдалося у сімейному колі сформувати у діток морально-етичні ідеали і смаки, норми поведінки, привчити їх до праці. Тобто, саме ті якості, які формують особисту індивідуальність, – розповідає про сімейний будинок та маму-вихователя начальник відділу у справах дітей Балтської районної державної адміністрації Наталя Іванівна Герасименко.
Як же вдається справлятися з таким гуртом дітей?
– Зараз дуже просто, – світиться радістю жінка, – діти стали старшими і коли не зайняті навчанням, то підставляють своє плече допомоги. Інколи готують, завжди тримають у чистоті будинок, миють посуд, доглядають кролів. До речі, це їм діти сушать різнотрав’я, заготовляючи сіно на зиму. Під маминим керівництвом малюють, вишивають і бісером теж, майструють невеличкі сувеніри, які потім роздаровують знайомим і гостям. Вишивають і хлопчики, особливо любить це заняття Петруня.
Наталя Андріївна згадує, що спочатку було нелегко. У кожного – свій характер, свої звички. Але вона не намагалась зламати характери, а прагнула зрозуміти їх з позиції врахування інтересів дитини. Надто занудною була бюрократична вимога обов’язкового складання щоденного меню. І боронь Боже відступити хоч трохи від нього, це вважалося недобросовісним виконанням своїх обов’язків, порушенням. Дітей могли забрати. Цього вона найбільше боялась, бо хотілося, щоб ці хлопчики і дівчатка мали свій дім, де їх чекають. І тому ретельно щовечора складала меню і скрупульозно слідкувала за тим, щоб приготовлені страви йому відповідали. Тепер, слава Богу, радо повідомляє жінка, такого пункту немає. Зате є гордість за дітей, які набувають досвіду мужності й самостійності. А в слухняності вони пізнають правила співжиття, шляхетності й моральності, які їм не менш необхідні.
– Розуміння – запорука любові й дружби, – ділиться своїми міркуваннями Наталія Андріївна. – Запорука того, що взаємини дітей і батьків розширять простір добрих почуттів.
Одна дочка вийшла заміж і навчається у професійно-аграрному ліцеї. Вдома залишилися Ліза, Катя, Сергій, Петрик, Іванко. Катя зараз навчається у Балтському училищі і здобуває спеціальність швеї-модельєра. А інші діти ходять до школи. У діток є все: і іграшки, і гарний одяг, і мобільні телефони, а найголовніше – мамина ласка.
Поспілкувавшись зі старшими і молодшими господарями дому, ще раз переконалась, що дитячий будинок подйружжя Чабанів – це, власне, одна велика сім’я, де кожна дитина почувається захищеною.
Про тих, кому знайшли прийомних батьків, кажуть, що їм повезло. Доля прихильна і до діток, які виховуються у сім’ї Наталії Чабан. У них залишаться теплі спогади про дитинство, про тепло маминих рук. І ці приємні спогади будуть супроводжувати їх все життя і залишаться своєрідною реліквією, яку захочеться передати у спадок власним дітям.
Любов КУЗЬМЕНКО,власкор «Одеських вістей»,Балтський район
