Коли Придунав’я захопили фашисти…
...22 червня 1941 року вибухи снарядів розірвали світанок над прикордонним Рені. Згодом Маршал Радянського Союзу М. Крилов писав про те, що втіленням готовності до подвигу радянського солдата став для нього вартовий з 31го стрілецького полку 25ї Чапаївської стрілецької дивізії. Коли почався раптовий обстріл з румунського берега, один з перших снарядів влучив у караульне приміщення, важко поранивши начальника варти і розводящого. Вартового біля артилерійського складу нікому було зняти з поста і відправити в укриття. І червоноармієць стояв на посту! А довкола рвалися і рвалися снаряди, якимось дивом не зачіпаючи його осколками…
Коли Придунав’я захопила фашистська Німеччина, у прикордонному містечку був заснований табір «Рені150». З липня 1941 року тут тримали полонених червоноармійців, серед яких були захисники Одеси і Севастополя. Вони мучилися у військовому містечку на західній окраїні та дерев’яних складах у центрі міста. Деяких в 1942 році фашисти потопили в озері Ялпуг і розстріляли в Болградському таборі № 8. Решту влітку 1943го відвезли до Польщі.
У квітні – серпні 1944го в Рені був табір «Дулаг162», де німці в тому ж військовому містечку тримали радянських полонених – від трьохсот чоловік і більше. У цьому таборі загинуло 172 особи. Трупи померлих фашисти закопували в траншеях, виритих недалеко від табору. Їхні імена досі не відомі.
Коли Червона Армія визволила Придунав’я, на стінах будівлі, де утримувалися в’язні, редактор районної газети В. Шубников побачив написи, які старанно переписав у блокнот. Це були прокльони фашистам та імена в’язнів: Рисков, Женя Рупалова, Ахай Дашимбаєв, Женя Глазунова, Люда Бережна, Женя Воєнна. Ми досі не знаємо, як склалися долі цих людей. Нам відомо тільки, що Євгенія Оборина (Воєнна) померла в Чехословаччині у 1988 році. Вона і три її подруги служили у 320й стрілецькій дивізії, яка визволяла Одесу.
З вересня 1944 року, коли Придунав’я вже було очищено від фашистських окупантів, на околиці Рені у військовому містечку розташували приймальнопересильний табір № 38 відділу НКВС СРСР у справах військовополонених при управлінні тилу 3го Українського фронту. У ньому аж до кінця 1947 року утримувалися військовослужбовці Німеччини, Італії, Угорщини, Югославії, Польщі та інших країн – тут перебувало до 4 тисяч чоловік.
На початку березня 1945 року до табору № 38 привезли військовополонених з румунського міста Калафат, у яких, як це з’ясувалося потім, була прихована форма черевного тифу. Незабаром у таборі спалахнула страшна епідемія. Померлих ховали в п’яти могилах.
…Улітку 1992 року до Рені приїхали італійці. Один з них – професор з міста МартиноФранко Феліче Тальєнте розповів про те, що 6 березня 1945 року в таборі № 38 помер від черевного тифу його дядько – Джузеппе Альбанезе. Пан Тальєнте був дуже вдячний жителям українського містечка сказав: «Мій співвітчизник, очевидець тих подій, розповів мені, як ренійці ділилися останнім, допомагаючи в’язням».
Без малого двадцять років Рені співпрацює з МартиноФранко – ми разом ведемо пошук жертв війни і дбаємо про увічнення їх пам’яті. Нам вдалося знайти в архівах імена 1714 полонених з 11 держав Європи, які загинули в Рені. Зі свого боку, італійці також ведуть пошук, і небезуспішно – виявлено дані про Фенеллі Джованні та Лікуорі Севастьяно. Належить встановити імена ще 221 особи.
У 1997 році виконком Ренійської міськради ухвалив встановити на міському цвинтарі пам’ятний знак іноземним військовополоненим, які загинули в таборі № 38. Цей знак був установлений на кошти підприємця Валерія Потрібного.
У 2008 році з ініціативи Феліче Тальєнте, голови комісії з вивчення історії другої світової війни з м. МартиноФранко, установлено ще один пам’ятник іноземним солдатам – на місці поховань померлих від черевного тифу.
…Весна 2011 року. Навпроти мерії зупиняється іномарка, з якої виходить професор Феліче Тальєнте. Він іде на зустріч із мером міста Рені Сергієм Колевичем. Їхні предки під час Другої світової воювали по різні боки фронту. А сьогодні вони разом дбають про увічнення пам’яті всіх жертв тієї страшної війни. І мета у них одна – щоб жахи війни не повторилися ніколи.
Михайло САЛАБАШ,
Михайло САЛАБАШ, краєзнавець, Антоніна БОНДАРЕВА,власкор «Одеських вістей»,Ренійський район
Бойові побратими
У ветеранів Великої Вітчизняної Олега Зінюка та Василя Кобильчака багато спільного. Вони родом з Кіровоградської області, хоча з різних сіл. Хлопців мобілізували на фронт у травні 1944го. Разом з іншими новобранцями пішки йшли до Первомайська Миколаївської області, де за місяць навчилися азів бойової справи. Але тоді не поталанило побачитись, бо Василя відправили на фронт. Він спочатку воював у Карпатах. Пригадує, що дуже складно було. Потім потрапив у важку артилерію і з ІІІ Українським фронтом пішов на Будапешт, Відень, і зупинився у кількох кілометрах від Мюнхена. Тут 8 травня по обіді радянським солдатам сповістили, що війна закінчилась. Дуже раділи з цього, й по чарчині хильнули. Але командир попередив, що на завтра, 9 травня, призначена зустріч із союзниками – армійцями США.
– Пам’ятаю, американці під’їхали на танках, ми – на своїй артилерії, – розповідає Василь Денисович. – Було так, як на огляді техніки. Вони закидали нам сигарети. Все мирно, спокійно.
Василь Кобильчак був двічі пораненим, що призвело до ускладнень зі здоров’ям. Тепер він інвалід І групи. Нагороджений орденами і медалями. Після війни оселився у Саврані, одружився, певний період працював бригадиром, завідував тваринницькою фермою місцевого колгоспу.
Іншими фронтовими шляхами пройшов Олег Зінюк. Був направлений на передову механікомводієм Т34 у 36ту танкову бригаду. Брав участь у важких боях за Югославію, Угорщину. Війну закінчив у австрійському Бадені. По війні мав складнощі із здоров’ям. Переніс сім операцій, не думав, що виживе. Сам Микола Амосов – світило радянської медицини, боровся за його життя. Та коли лікар довідався, що батько Олега працює лісівником, відправив його додому дихати чистим озоном. Олег Лук’янович продовжив справу батька. Закінчив заочно ЧугуєвоБобчанський лісотехнічний технікум. Очолював Савранське лісництво, потім працював заступником лісничого Слюсарівського лісництва. Має нагороди –за подвиг ратний і мирну працю. Нині підводить здоров’я, він інвалід І групи.
Тетяна Сторчак,власкор «Одеських вістей», Савранський район
Пройшов фронтами ветеран
Наближалося довгоочікуване літо. Хлопчаків шкіл Котовська чекали виробнича практика і канікули. Та події 22 червня 1941 року вже через кілька днів змусили всіх знову прийти на шкільне подвір’я. Директор зібрав старшокласників для бесіди. Пронизані духом патріотизму, 1517річні юнаки вирішили йти на фронт. Склали протокол зборів та дружно пішли до військкомату. Чи то аргументи школярів були переконливими, чи прохання наполегливим, та військовий комісар забрав їх заяви і запропонував пройти медогляд.
24 колишніх учнів 8 – 10 класів з фізруком отримали направлення на навчання в Дніпропетровську стрілецьку запасну бригаду.
Прибувши до місця дислокації, юнаки отримали військову форму, посвідчення червоноармійця та були зараховані у взвод протитанкової батареї. Ледве встигли ознайомитися зі зброєю, як до Дніпропетровська підійшли німецькі танки. Для протистояння військам ворога було направлено взвод старших і підготовленіших бійців. Вперше рядовий Віктор Соколовський подивився смерті у вічі, втративши одного із шкільних товаришів. А далі був довгий і тривожний відступ вглиб країни.
Після одного із боїв молодіжний взвод передислокували на Урал в мінометну частину на навчання. Як згадує Віктор Володимирович, слідкував за кожним рухом і словом командира, вивчаючи справу до найменших дрібниць. Першу нагороду – годинник – отримав за влучний постріл, яким знищив групу німців.
В 44му ступив рядовий Соколовський на рідну одеську землю, радіючи в душі, що за сотню кілометрів його домівка. Пройшов з боями теперішньою Київською трасою повз Білку, Єгорівку на Роздільну. На підступах до містечка велися запеклі бої. Кілька днів німці, облаштувавшись на висоті, не давали можливості підняти навіть голови. Тільки кіннотники генерала Плієва, прорвавши оборону, дали можливість піхотинцям рушити на Одесу. Коректувальник батареї Віктор Соколовський за виявлені мужність і кмітливість в боях з противником був нагороджений орденом Слави. В Одесі вперше молодий боєць побачив море і загадав: якщо не загине на війні – буде моряком.
Восени 1945 року повернувся Віктор Володимирович до рідного дому, вперше, за майже п’ять років, обійнявши батька і матір. Розпочалося мирне життя і потрібно було визначатися із майбутньою професією. Вирішив втілити в життя давню мрію – поїхав в Одесу поступати до морехідного училища. А через чотири роки молодого механіка вже гостинно приймало Ленінградське пароплавство. Морськими милями пройшов колишній фронтовик Віктор Соколовський навколо Європи та Африки, дослужившись до капітана І рангу.
Маючи за плечима 86 років життя, не старіє ветеран душею. Для нього війна залишилася в спогадах, які оживають, коли погляд зупиняється на фронтових нагородах.
Світлана Левицька
ИСПОВЕДЬ РАДИСТА
– Я Ромашка! Я Ромашка! –
Слышу позывной,
Над полями, над лугами
Мчится он стрелой.
Отвечая по легенде:
– Я Земля, Земля! –
Вдруг почувствовал, как сердце
Сжалось у меня.
Отгремели канонады,
Стих последний бой,
И с победой я вернулся
В отчий дом родной.
А в краю моем калины
Всюду красный цвет,
Но в душе остался белой
Той Ромашки след.
Позывной радистки юной
Мой тревожит сон,
Не дает покоя сердцу,
Грусть наводит он.
А когда я грусть развеять
Вышел за село,
Фронтовой меня дорогой
Снова повело.
Там увидел я у клена
В утренней росе
Зорькудевушку с ромашкой
В золотой косе.
Вдруг почудилось мне снова:
– Слышишь как, Земля?
– Замечательно, Ромашка.
Я люблю тебя!
Владимир БОНДАРЕНКО,
перевод с украинского «Оповідь радиста» Н. МовчанКарпусь
