Усе, що святе – непогрішне!

Щороку, коли наближається 22 червня, переглядаю свій робочий архів, де зібрані матеріали про ті звірства, які творили на нашій землі фашисти. Обдурені біснуватим фюрером і геббелевською пропагандою, вони не щадили дітей, жінок і старих. Мені випало зазнати всіх «принад» німецької окупації. І серце стискується від болю, коли знаходяться молодчики, які спалюють і топчуть Прапор Перемоги, знущаються з ветеранів Великої Вітчизняної війни, опоганюють братські могили полеглих у боях. Нещодавні львівські події викликали законне запитання: а чи знають ті молоді люди, які сліпо виконували чиюсь злу волю, якою ціною добуті чисте небо над їхніми головами, можливість дихати повітрям свободи, насолоджуватися мирним життям? Чи відома їм щира правда про ті злодіяння, які фашисти творили у Львові, який добродушно зустрів новоявлених господарів? У моєму архіві зберігається червоноармійська газета «Сталинское знамя» за 26 грудня 1944 р. У ній опубліковано матеріал «Предприятия смерти» під рубрикою «Воин. Помни об этом». Сьогодні доречно прочитати рядки, написані шістдесят сім років тому очевидцями подій по свіжих слідах. І насамперед тим, хто, уподібнюючись компрачікосам, прагне украсти правду історії й торгувати нею, скалічивши її справжнє обличчя безпардонною неправдою.

«Надзвичайна Державна комісія встановила, що у Львові та інших районах Львівської області німецькі загарбники винищили близько 700 тисяч радянських людей. А також підданих Чехословаччини, Югославії, Голландії, Великої Британії та Сполучених Штатів Америки, привезених з концентраційних таборів Німеччини.

Німці вдавалися до найвитонченіших катувань арештованих. У двір будинку № 8 на вулиці Артишевського у липні 1941 року есесівці привели 20 чоловік. Серед них були 4 професори, адвокати, лікарі. Гітлерівці змусили їх язиком та губами мити сходи в під’їздах чотириповерхового будинку, а потім збирати губами в одне місце сміття надворі. Після цього 5 чоловік з них вивели за місто і розстріляли.

Розслідуванням установлено, що в перші ж місяці окупації німці заарештували і вбили у Львові понад 70 найвизначніших діячів науки, техніки і мистецтва.

Комендант табору оберштурмфюрер Вільгаус заради спорту і задоволення своєї дружини та дочки систематично стріляв з автомата з балкона канцелярії табору в ув’язнених, які працювали в майстернях, потім передавав автомат дружині. І вона також стріляла. Іноді, щоб зробити приємне своїй дев’ятирічній дочці, Вільгаус змушував підкидати у повітря 2 – 4­річних дітей і стріляти в них. Дочка аплодувала і кричала: «Тату, ще, тату, ще!», і він стріляв.

Ув’язнені в таборі винищувалися без усякого приводу, часто на спір. Комісар гестапо Венке посперечався з іншими катами табору про те, що одним ударом сокири розрубає хлопчика. Ті йому не повірили. Тоді він упіймав на вулиці 10­річного хлопчика, поставив його на коліна, змусив скласти руки долонями разом і пригнути до них голову. Примірявшись і поправивши голову хлопчика, кат сокирою розрубив дитину уздовж тулуба. Гітлерівці гаряче вітали Венке, міцно потискували йому руки, хвалили.

Катування і розстріли німці робили під музику. Для цієї мети вони організували спеціальний оркестр із ув’язнених і запропонували скласти особливу мелодію, яку назвали «танго смерті». Незадовго до ліквідації табору німці розстріляли всіх оркестрантів.

Усього в Янівському таборі фашисти розстріляли понад 200 тисяч мирних радянських людей. У центрі міста Львова, на території фортеці, іменованої «Цитадель», був концентраційний табір для військовополонених. За час існування цього табору в ньому утримувалося понад 280 тисяч військовополонених, з яких від голоду, хвороб, катувань і розстрілів загинуло понад 140 тисяч чоловік.

У зв’язку з успішним приходом Червоної Армії та панічним відступом німецько­фашистських військ гітлерівський уряд і військове командування вжили заходів до того, щоб приховати свої жахливі злочини. Витягнуті з ям трупи укладалися на спеціальних майданчиках і штабелях від 1200 до 1600 трупів у кожному. Трупи обливалися смолою, бензином і спалювалися. Попіл і залишки костей просівалися через спеціальне решето з метою збирання золотих предметів – коронок, зубів, кілець, годинників. Зі спалених таким чином трупів було висіяно і відправлено до Німеччини 110 кг золота.

Надзвичайна Державна Комісія виявила винуватців усіх цих кошмарних злочинів. Це – гітлерівський уряд та його рейхсміністр Гіммлер, який неодноразово приїжджав до Львова для інспектування та перевірки діяльності заснованих за його волею «підприємств смерті». Це – багато інших великих і малих гітлерівців.

Усі вони повинні понести сувору відповідальність за свої жахливі злодіяння».

Світ засудив злочини фашистів. І важко усвідомити, що на нашій багатостраждальній землі є одурманені бацилами популізму їхні послідиші, що очорняють героїзм радянських воїнів, і полеглих у боях із гітлерівцями та їхніми посібниками, і нині ще живих. І це очорнительство не може бути виправдане ніким і нічим. Усе, що святе – непогрішне!

Віктор МАМОНТОВ,

«Одеські вісті»

Таке було страхіття

Катерина Михайлівна Болотенко народилася в селі Волохів Доменського району Станіславської (нині Івано­Франківської) області. Важкі воєнні роки пам’ятає вона й сьогодні і з болем згадує пережите.

– Війна розпочалася, коли я пішла в перший клас. В сім’ї, крім мене, росли ще дві менші сестрички. Хата батьків стояла на полі, віддалік – поодиноко інші хати односельців, так як завше в гірських районах Карпат. Батько зранку пішов до магазину, мати садила в піч хліб, дівчатка спали на печі. Раптом мамин стривожений голос: «Діти, вставайте! Село горить!» Ми, як і всі люди з села, тікали до лісу, а німці стріляли з автоматів. Трохи відпочивши, направилися в бік вузькоколійки, далі пішли повз неї. Дружина лісника Цюпіна нас прийняла, напоїла чаєм, нагодувала. Але було неспокійно, бо по вузькоколійці могли дістатися сюди і німці. Декілька чоловік пішли на розвідку. Село опустіло, наша і моєї бабусі хата згоріли вщент. Інші хати, як і наших сусідів Сопелів, лишилися цілими. Тож просидівши до вечора у лісника, ми пішли назад, до вцілілих хат сусідів. В сусідньому селі через річку жили мамині батьки. З їхньої сім’ї забрали до Німеччини на роботу чоловіка сестри і двох старших дочок. Пам’ятаю, як в неділю прийшли з церкви, зібрали найнеобхідніші речі, вигнали худобу і зібралися переїжджати. Поїхали на Поділля, в Тернопільську область. Батько довідався, що зможе там підробляти столяром. Їхали товарним потягом. По дорозі бачили, як люди міняють речі на харчі, а німці не дають це вільно робити, стріляють із автоматів. Прожили ми там до осені і вирішили повернутися додому. Добиралися пішки. Йшли переважно вночі. Якось треба було переходити по кладці через річку. Кладка дуже хиталася, і я плакала від страху. Перейшли на інший бік. Просиділи до ранку. Ніч переночували в селі Завадки, а на ранок німці підпалили село. Люди розбігалися, кричали, а німці стріляли з автоматів, завертаючи їх назад.

Німці гонили старих і малих, худобу до Калуша. Мама впізнала і нашу корову. Аж тут заходить до хати поляк. Мій батько не встиг сховатися на горищі, став просто за дверима в хаті сусідки. Поляк каже:

– Дай яйка.

Вона відповіла:

– Немає.

– Де пан?

– Пішов на фронт.

Поляк, закриваючи двері, побачив батька й каже: «Пойде пан корови гнать». Ми біжимо, просимо не забирати тата, але німці з автоматами повернули нас назад. А батько погнав корів до Калуша. Пізніше ми дізналися, що всіх людей тоді зігнали в яму і розстріляли. Серед них бачили і нашого тата. Пам’ятаю з розповідей, що партизани вбили двох німців. А вони за двох вбили 40 наших односельців. Людей заставили рити дві великі ями, біля кожної розстріляли по 20 чоловік і засипали їх землею. Казали свідки, що земля «дихала» ще деякий час. В 80­х роках їздила із зятем і дочкою на батьківщину, побувала на могилі батька, на місці розстрілу фашистами 40 невинних жителів. Вдруге я там побувала з трьома своїми онучками. Тоді було проведено перезахоронення розстріляних вище на схилах Карпат. Там тепер височіє пам’ятник Слави, а на ньому викарбуване прізвище мого батька: Ковбащук Михайло Федорович.

Війна закінчилась давно, але страхіття, яке мені довелося пережити, я пам’ятатиму допоки буду жити.

Лариса ТОКАР,власкор «Одеських вістей», Іванівський район

Виживали у тяжких умовах

В далекому 1941 році, коли моїй бабусі Галині Василівні Ікавчук було 16 років, німецько­румунські загарбники окупували її рідне село Липовеньке. Невдовзі сільську молодь почали забирати у Німеччину. Ця доля не оминула і бабусю Галину, яка потрапила у табір, де утримувалися тисячі українських невільниць. Багатьох дівчат купляли фабриканти або бауери і відправляли працювати на заводи та ферми. Бабусю також купили. Її довгий час заставляли важко трудитися в жахливих умовах на одному із заводів. Потім її викупила якась німецька родина для догляду за малолітніми дітьми. Тут відношення до полонянки було набагато кращим.

Лише навесні 1945 року радянські бійці визволили з полону Г.В. Ікавчук разом з багатьма її подругами. Серед солдат був її майбутній чоловік і мій дідусь Іван Лук’янович Лазаренко. Молоді люди з першого погляду покохали одне одного. На згадку про визволення бійці сфотографувалися з дівчатами і продовжили свій бойовий шлях на Берлін. На підступах до фашистського лігва дід Іван у своєму останньому і запеклому бою втратив ногу. Довго лікувався у шпиталях, повернувся додому інвалідом. Але це не зупинило мою бабусю Галину, яка побралася з своїм коханим у серпні 1946 року.

Іван ЛАЗАРЕНКО, смт Любашівка

Пам’яті воїна-письменника

Минулої неділі в селі Краснознам’янці Іва­нівського району в Пала­ці культури прой­шла пре­зентація п’яти­томника творів відо­­мого письменника Івана Мавроді, виданого кош­том його земляка Ми­коли Стоянова. Укла­дачем виступив Олек­­сандр Візиров. 5 серпня письменникові ви­пов­ниться 100 років від дня народження. У присутності його дочок – Тетяни й Віри, односельців і шанувальників творчості письменника­фронтовика на фасаді рід­ної школи відкрилася меморіальна пам’ятна дошка.

Президент Асоціації болгар України, депутат Одеської облради Антон Кіссе у виступі відзначив: «Іван Мавроді – це гордість болгарської діаспори. Він став членом Спілки письменників СРСР у 1936 році. Його книжки – це своєрідний екскурс в історію переселення болгар у наш причорноморський край, це численні долі наших земляків, які витримали важкі випробування часом і вижили. Пам’ять про фронтовика, письменника безсмертна!»

Наш кор.