Багато років тому, закінчивши перший курс Одеського державного університету імені І.І. Мечникова, за вказівкою деканату доглядав на вступних за абітурієнтами, щоб ніхто з них не зміг пронести шпаргалки. Зненацька мене послали в аудиторію, де писали твір майбутні історики. Відчувши себе в ролі викладача, став гіпнотичним поглядом оглядати аудиторію. Ось у середньому ряду за другим столом дівчина щось строчить по пам’яті. Перед нею друга абітурієнтка вже хвилин десять взагалі нічого не пише. А ось у першому ряді за третьою партою сидить дуже спритний хлопчик. Він злодійкувато дивиться то на мене, то на викладачку, занурену в читання книжки. Потім щось швидко пише, заглядаючи в долоню. Тільки з третього разу я помітив, як маленька саморобна книжечка на гумці летить йому у рукав.
Підходжу до порушника. Показавши йому мімікою, куди полетіла шпаргалка, попереджаю про те, що сам він може вилетіти з аудиторії.
І далі не поспішаючи йду в кінець аудиторії, немов викладач. Не пам’ятаю, чим привернув мою увагу хлопець, який сидів просто переді мною. Я глянув на його роботу і нічого не зрозумів. Абітурієнт писав літери догори дриґом, заповнюючи лист знизу нагору. Виявляється, що під час війни він хлопчиком жив у лісі в партизанському таборі. Потім з’ясувалося, що в загоні був один підручник. І хтось зі старших товаришів учив хлопців читати. Його учні стежили за текстом, сидячи навпроти читця. Так грамота і відклалася у них в пам’яті.
Тільки тепер, на початку ХХІ століття, я усвідомив, як змінилася наша країна – не на краще, як трепетно ставилися до освіти колись і як ставляться тепер. Уявіть: іде війна. Але ж рано чи пізно вона закінчиться. А як же хлопцеві без освіти?! Виходить, і на війні можна знайти хвилинку для навчання.
