За читацькою кореспонденцією легко визначити основні болючі точки нашого життя. Сьогодні серед листів, які приходять до редакції, переважають ті, у яких звучить тривога, прохання про допомогу. Але є і рядки з щирим «Спасибі!»
Слова вдячності
Моє серце переповнене через край любов’ю та вдячністю до лікарки Людмили Петрівни Ротар, завідувачки відділення пульмонології, і всього персоналу одеської 8ї міської лікарні. Це лікарі Ольга Михайлівна Стоянова, Світлана Іванівна Ничепоренко, Наталя Іванівна Ямкова, а також медсестри Єлизавета Володимирівна, Олена Борисівна, Катерина Георгіївна, Діана та Ірина.
Людмила Петрівна Ротар має рідкісне вміння лікувати людей, величезний дар доброти, любові, що світяться у кожному її погляді і слові! Це справді талановита, народна лікарка. Дуже тяжкі хворі виліковуються і одержують полегшення.
І мені так хочеться сказати сьогодні прості, але щирі слова: «Хай у Вашім серці завжди сяють білі квіти миру й чистоти. І хай Ваші руки й далі мають змогу людям радість принести».
Від імені та за дорученням багатьох одужуючих, зокрема Тетяни Карпенко, Ірини Можаєвої, Юрія Петрусенка, Світлани Гуслякової.
Катерина Кампур’ян
«Поїхати неодмінно!»
Я безробітна, і за той період, який я перебувала на обліку в Ананьївському районному центрі зайнятості, мені не раз пропонували відвідати курси підвищення кваліфікації в Одесі. Але в мене сім’я, маленька дитина, я дуже прив’язана до дому. Тому доводилося відмовлятися. Але наприкінці квітня цього року, коли мені знову запропонували піти на курси підвищення кваліфікації бухгалтерів, я всетаки погодилася. Коли я приїхала до Одеського центру професійнотехнічної освіти державної служби зайнятості, мене вразили краса й чистота цього восьмиповерхового нового будинку. Центр оснащений всім необхідним і сучасним обладнанням. Наша навчальна група складалася з 27 чоловік. За кожним був закріплений персональний комп’ютер. Люди, які нас навчали, були дуже уважні і доброзичливі. Мене оселили в гуртожиток готельного типу з двомісними номерами з усіма зручностями. Два тижні навчання пролетіли як один день. Ми намагалися поєднати приємне з корисним. Відвідували у вільний від занять час театри, їздили на екскурсії, ходили на море. Раджу всім, кому пропонують такі курси, поїхати неодмінно! Не пошкодуєте.
Хочу висловити щиру вдячність співробітникам Ананьївського центру зайнятості, зокрема Віті Василівні, Івану Івановичу, Людмилі Василівні, Наталі Миколаївні, а також чудовим працівникам Одеського центру профтехосвіти – Вадиму Олеговичу, Юлії Володимирівні, Василю Ігоровичу та багатьом іншим за їхню працю, за їхнє добре ставлення до людей.
Людмила П. (уже не безробітна)
Наді мною просто знущаються
«Я вже не можу ходити. Наді мною просто знущаються, наді мною сміються. У мене фактично немає даху над головою, а мені вже 80 років. Я учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС». Це рядки з листа, який надійшов від Василя Юрійовича Рудька з села Саф’яни Ізмаїльського району. Після смерті дружини будинок, у якому жило подружжя, забрав її брат і незабаром продав. А Василя Юрійовича фактично вигнали на вулицю. Він звертався до правоохоронних органів – прокуратури, суду, але безрезультатно. На жаль, сьогодні закон частіше виявляється на боці сильних. І, судячи з листа, нікому з місцевих чиновників немає діла до того, що ветерана перетворили на бомжа. Редакція проведе своє розслідування щодо того, що сталося у селі Саф’яни, і неодмінно розповість про це на сторінках газети.
Обіцянка – цяцянка?
Шановна редакціє, хочу розповісти про свою проблему і, можливо, когось з читачів газети застерегти від ситуації, з якою стикнулася наша сім’я.
Справа в тому, що в січні цього року в районі Адміральського проспекту в Одесі у нашу автомашину, яка була припаркована, а за кермом сидів мій син, раптово позаду вдарила «субару», що летіла на великій швидкості. Наш автомобіль одержав серйозні пошкодження, але, на щастя, ніхто з людей не постраждав. На місце пригоди приїхали співробітники ДАІ, запротоколювали аварію. Чоловік, що був за кермом «субару», провину свою не заперечував. Він заявив, що автомобіль його застрахований в «Українському страховому домі» і що, мовляв, нехай ця страхова компанія з нами і розраховується за ремонт нашої машини.
Як з’ясувалося, в Одесі розташована філія страхової компанії, а в Києві – головний офіс. Відтоді минуло 5 місяців. Складно сказати, скільки разів нам уже довелося, причому безрезультатно, звертатися до цієї страхової компанії. Ми просто збилися з ліку. Мало того, що одержати від них якусь виразну відповідь практично неможливо. Вони постійно «кивають» на Київ, мовляв, туди відправили на розгляд ваші документи. Коли телефонуємо за київським номером, періодично той самий жіночий голос відповідає: документи на розгляді, зателефонуйте через два тижні. Через два тижні все повторюється. На сьогодні ми не знаємо, де наші документи, не кажучи вже про виплату грошової суми на ремонт авто. Зайшовши в інтернет і набравши у пошуковику назву страхової компанії, я зрозуміла, що ми не самотні зі своєю проблемою. Чимало й інших людей діляться своїми враженнями про роботу «Українського страхового дому» саме у зв’язку з невиплатою їм належних страхових сум.
Можливо, ви якось зможете розібратися, що собою насправді являє ця компанія, чи є ще шанс одержати з них гроші і яка доля наших документів за ДТП. Адже вони і далі поки ще працюють, беруть страхові внески з людей. Можливо, ця компанія діє за принципом «Обіцянка – цяцянка»?
Н. Кокарева
Від редакції: найближчим часом ми зв’яжемося з керівництвом компанії «Український страховий дім» і постараємося прояснити ситуацію, про що поінформуємо наших читачів.
Не можна всіх гребти під одну гребінку!
Ми довідалися, що на останній сесії Кодимської районної ради більшістю голосів (проти проголосували тільки 6 депутатів) було ухвалено змінити статус Кодимської загальноосвітньої школи ІІІІ ступенів № 2 і перетворити її на школу з 9річним навчанням. Ця школа завжди була однією з найкращих у нашому районі. Вона має славну традицію. Більшість її випускників завжди успішно складали вступні іспити до різних вузів і ставали студентами. Хочеться запитати депутатів Кодимської райради: «Як ви могли? Як піднялася у вас рука проголосувати за таке?». Невже у сесійній залі була більшість тих, хто не знає, що навіть у важкі післявоєнні роки, у період голоду і розрухи, коли Кодима не мала статусу міста, були чотири школи – початкова, восьмирічна і дві десятирічки, з російською мовою навчання. Тоді, попри все, грошей на утримання шкіл вистачало, бо розуміли: діти та їхня освіта – це найголовніше для країни. Руйнувати завжди легко. Яскравим прикладом тому можна назвати і дитячий садок № 2, який свого часу було закрито і зруйновано, бо його не змогли зберегти у відповідному стані. Ніхто не відповів за це. А сьогодні для того, щоб його відновити, потрібні величезні кошти.
Ми вважаємо, що ухвала депутатів протизаконна, і дуже просимо її переглянути.
Випускники Кодимської ЗОШ № 2 Людмила Зикова, Світлана Біла, Людмила Семененко, Людмила Удовенко, Ігор Задорожний, Лариса та Анатолій Волошини, Сергій Яковкевич, Валентина Рибіна
Поверніть мені моїх дітей!
Я жителька села Бочманівка Котовського району, багатодітна мати. У мене шестеро дітей. Але сьогодні у мене їх відібрали. Рішенням районного суду було ухвалено, щоб соціальна служба забрала у мене моїх дітей і передала старших до притулку, а найменшенького, якому немає ще й року, – до Будинку маляти. Так вони зробили ще навіть до рішення суду, а потім, коли я почала звертатися до різних державних органів і до правозахисників, свої дії узаконили через судову інстанцію. Мене не позбавили батьківських прав, але позбавили можливості бачити своїх дітей. Періодично з дозволу районної соціальної служби пускають до притулку «Буслик» Кодимського району, куди помістили п’ятьох дітей, але про долю найменшенького, якому лише 10 місяців, я не можу нічого з’ясувати. Кілька разів зверталася до Будинку маляти № 3, куди нібито відвезли мого Павлика, але там мені його так і не показали. Його я не бачила майже 4 місяці. Мені заявляють, що я погана господиня, що не можу утримувати так багато дітей. Але я не п’яниця, не наркоманка (хоча в селі в нас є й такі, але в них ніхто дітей не відбирає). Так, мені дещо важко у зв’язку зі слабким здоров’ям і матеріальним становищем. Але ніколи жодної допомоги від сільради я не одержувала. Навпаки, постійні нападки й докори за те, що я одержувала на дітей 2700 гривень. Повірте, це зовсім небагато. Але комусь здалося, що я на ці гроші просто жирую. Нашу сім’ю зацькували. Я прагну тільки одного, щоб мені повернули моїх дітей. А потім ми виїдемо з цього села. Прошу вас, допоможіть мені повернути дітей!
Від редакції:
Цей лист надійшов від 33річної Тетяни Ноур. Зараз ми вивчаємо всі обставини, про які вона нам повідомила, і найближчим часом розповімо читачам про те, що сталолся з родиною Ноур.
Приваблювати, а не відлякувати!
Прочитала у вашій газеті під рубрикою «КРУ інформує» інформацію «Забули про дітей, які живуть у сім’ях». У ній сказано, що після проведеної ревізії в одному з одеських професійнотехнічних училищ дітям не сплачували належних за законом стипендій і не забезпечували безкоштовним харчуванням. Ця тема не може не схвилювати і не обурити. Невже співробітники навчального закладу не знають, що сьогодні навіть ті діти, які живуть у сім’ях, не завжди мають високий достаток, що їхні батьки одержують дуже скромні зарплати, яких ледве вистачає, тому частенько доводиться перепозичати у сусідів, друзів або родичів. Одне слово, гроші ці зовсім для дітей не зайві. Як же можна про це забувати? Хочу відзначити, що за останні два десятиліття країна втратила професійні робочі кадри. Дуже важливо створити і навчити новий робітничий клас. А для цього дітям потрібно створювати привабливі умови, щоб вони хотіли навчатися у професійнотехнічних коледжах і училищах. Тобто треба приваблювати, а не відлякувати! Тим більше що держава, незважаючи на економічні проблеми, гроші на це всетаки виділяє. А співробітникам КРУ – спасибі!
Наталія Надежницька
м. Одеса
То що ж це діється?
Звертаємося з проханням навести лад і припинити свавілля, яке творять деякі водії приміських автобусів з цінами за проїзд.
2 травня нам з дружиною довелося їхати автобусом до Татарбунарського району, села Спаського, а потім до села Монаші БілгородДністровського району. Ми сплатили за проїзд 25 гривень. Але коли цього ж дня поверталися назад, водій автобуса ВН 7304СК, що їхав маршрутом Ізмаїл – Одеса, зажадав за проїзд 70 гривень. Поводився дуже грубо і на півдорозі, у селі Михайлівці, висадив нас із автобуса. То що ж це діється? Прошу вашої допомоги!
Сім’я ЗАГОРОДНЮКІВ,БілгородДністровський район
