Оптимізму та заповзятливості Валентини Павленко можна подоброму позаздрити. Вона не ніяковіє перед труднощами, вміє сконцентруватися на головному і всетаки подолати скруту. Цьому безліч прикладів. Та найяскравіший з них – із 90х років. Тоді Валентина Вікторівна обіймала посаду директора комунального закладу «Жовтнева школаінтернат». Взагалі в школі вона пропрацювала 45 років, з них 14 – керівником. Пригадує, що важкувато доводилося. Хоч мільйонами купони видавали, а старцями були. Не було за що вихованцям придбати шкільну форму. Вона коштувала тоді 300 мільйонів купонів. Державного фінансування не вистачало.
– Для нас це була непідйомна сума, – пригадує Валентина Вікторівна. – Розуміла, що дітей без форми залишити не можна. Ну де ж кошти взяти? Тут згадала про друзів, про тих, хто реально може допомогти. В серці зажевріла надія. Вона мене й привела до мети.
Валентина Павленко пригадала свого товариша Валерія Юрдика. Він в дитинстві жив і навчався у селі Жовтень. Разом з батьками в 1959 році виїхав із села, але теплих стосунків із однолітками та друзями не поривав. Звісно, років минуло чимало, але те, що з’єднало в дитинстві, залишилось на все життя. Ставши бізнесменом, Валерій Юрдик почав допомагати матеріально школі та селу. Надсилав дітям новорічні та різдвяні подарунки, часом виступав в ролі щедрого святого Миколая. Це було з власної волі мецената. З великими проханнями до нього не звертались. Тому, коли Валентина Вікторівна вирушила до колишнього односельця в гості, хвилювалась і, як кажуть, була готова до всього.
– Зайшла я до великого кабінету. Його господар сидів за столом аж украю. Я призупинилась у дверей, – пригадує Валентина Вікторівна, – завагалась, чи заходити чи ні? Аж тут пролунав привітний голос: «Валю, це ти!». Пізнав, почав розпитувати про людей, про село, про школу. Тут я йому все й розповіла.
Валерій мене зрозумів і сказав, що гроші будуть перераховані.
Так і було. Про одне тоді пожалкувала Валентина Вікторівна, що попрохала лише половину суми. Все ж ця допомога відіграла вирішальну роль, і вихованці інтернату вступили в навчальний рік у новій шкільній формі.
– Валерій Юрдик ніколи не намагався афішувати свою допомогу, навпаки старався робити це непомітно. Але ним вже стільки зроблено для сільчан, що непомітним це залишатися не може. Не одне покоління інтернатівців вдячне Валерію Івановичу за підтримку, за те, що дарував їм свято, – розповідає Валентина Вікторівна.
І понесли вихованці Жовтневої школиінтернату із собою в життя реальний приклад того, що є люди, які творять добро, не очікуючи за це навзамін вдячності. Дітей не треба переконувати, що в світі є альтруїсти, вони про таких знають.
Зовсім не очікував Валерій Іванович на вдячність і тоді, коли взявся відродити місцеву святиню – церкву святих апостолів Петра і Павла. Її історія сягає у 50ті роки ХІХ століття. За переказами відомо, що закладений храм був у 1822 році, а освячений у 1844 році. Він побудований за традиційно руськими канонами православного зодчества. Не одне покоління сільчан тут у молитвах прохало Бога життя у мирі, злагоді та любові. До речі, до часів радянської влади село мало назву Петровіровка. Це вже потім його перейменували на Жовтень, церкву закрили, сільчан від віри – відлучили. Храм переобладнали на клуб, потім тут були бібліотека, магазин. Та коли можна було повернути святиню, одразу знайшовся меценат, готовий відродити її. Ним став Валерій Юрдик. Зусиль і коштів було вкладено чимало. У 2000 році розпочали відновлювальні роботи, а через три роки владика Агафангел вже освятив храм. І потому йшло будівництво. Тепер залишились опоряджувальні роботи на дзвіниці. Територія біля храму дбайливо прибрана, тут висаджено багато дерев, серед квітів – більшість троянди.
У храмі служить ієрей Олександр. Разом із матушкою Людмилою збирають відомості про церкву. Оскільки раніше територія належала Молдові, то там в архівах відшукують дані про село, приход та сам храм. Матушка від імені всіх прихожан дякувала Валерію Юрдику за його доброчинність. Біля вхідних дверей храму встановлена меморіальна табличка, в якій записано: «Милостию Божией зажглась еще одна молитвенная лампада. Вновь восстановлен храм в честь Первоверховных апостолов Петра и Павла. Низкий поклон и благодарность Юрдику Валерию Ивановичу и его семье за заботу и помощь в воссоздании церкви сей. Веры, надежды, любви желают им верующие святой православной церкви. И на всех, кто принимал посильное участие в этом святом деле, да придет милость Божия. Лето 2001».
Чомусь склалось так, що життя людське визначається трьома завданнями: посадити дерево, побудувати дім і виростити сина. І таким чином можна вважати, що свою місію на землі виконав сповна. Свідомість православної людини цю місію значно розширює, побудувати храм на землі набагато важливіше… Адже храм – це частинка неба на землі.
