Здрастуйте, люба редакціє!
Вже минуло багато часу з тих пір, як прочитали у вашій газеті статтю «Маю право – і крапка». Усією «махалою» (мікрорайоном) час від часу обговорюємо її. Адже такі Олексії є в роду майже в усіх односільчан: у когось дід бив бабу, у когось батько бив матір, у когось племінник, сусід тощо. І якщо нинішнє покоління рідше мириться зі станом речей, описаним у статті (про що свідчить переважне число розлучень над реєстрацією шлюбів), то старше покоління приховує домашнє насильство, доки воно не перейде через край…
Сьогодні я зустріла жінку, яку знаю багато років як гарну господиню, чудову матір, вродливу, веселу трудівницю. Зустріла й… не впізнала. Дорогою йшла схудла, почорніла, згорблена бабуся. Історію її нелегкого життя знає кожний односільчанин, але такого трагічного фіналу не очікував ніхто.
Її привіз із сусіднього села молодий удівець, дружина якого померла під час пологів, і він залишився із двома дітьми на руках. У жінки теж чоловік загинув. Вона залишилася з маленьким синочком.
І стала мамою для двох синочків нового чоловіка, залишивши рідну дитину колишній свекрусі. Що таке піднімати двох по суті чужих дітей, увесь час думаючи про свою дитину, описати важко. Однак життя тривало: діти росли, закінчили школу, розлетілися на навчання. Начебто усе, як в нормальних сім’ях. Однак у селі говорили: б'є чоловік дружину. І першу дружину, мовляв, теж бив – у синцях до пологового будинку привезли, тому й померла. Але жінка мовчала, ростила його дітей, господарювала, ходила на роботу й тихо терпіла його часті лайки. Ну, з ким не буває…
Так минуло понад двадцять років. Старший син від постійних стресів захворів, став на облік до психоневрологічного диспансера, замкнувся у собі і вже тривалий час не виходить на люди.
Не витримавши такого життя, жінка забрала із сусіднього села свого сина, який вже подорослішав, і пішла від деспотачоловіка.
Одного разу вона зважилася відвідати свою колишню сім’ю, де залишився хворий хлопчик. Реакція чоловіка була страшною: він замкнув двері, кілька разів вдарив її ножем у живіт і щоб остаточно доконати, став душити білизняною мотузкою. Жінка знепритомніла. Коли отямилася, нікого поруч не було. Дивом вибралася на вулицю, де її знайшли сусіди й відвезли до райлікарні. Там вона пролежала чотири місяці. З вродливої квітучої жінки перетворилася на інваліда. А її колишній чоловік, з яким вона прожила понад двадцять років, вирішив одним махом усі проблеми: після того, як розправився з нею, – повісився в одному зі своїх сараїв.
Такий підсумок двадцятирічного життя сім’ї, де головним, на думку господаря оселі, було рукоприкладство: спочатку, щоб поважали; потім, щоб боялися; потім помста за те, що все вийшло зпід контролю…
І тепер вона впевнена, що якщо вибачити перший «випадковий» ляпас свого милого, ці «випадковості» стануть регулярними.
Так, людські руки можуть усе: працювати на добро сім’ї, обробляти землю, писати музику та картини, споруджувати будинки та саджати ліси, але можуть і принижувати, бити, і навіть – вбити. Якщо вас спостигла така ситуація, згадайте трагедію лише цієї сім’ї… біжіть до РАГСу по розлучення, щоб дожити своє життя в старості та в оточенні добрих рук.
Спасибі вашим журналістам за те, що вони у своїх статтях порушують такі злободенні теми, які ми переказуємо один одному пошепки. А дарма – потрібно на повний голос.
